Акція «Голосу України» — «Допоможи родинам загиблих героїв АТО»
25 січня 2015 року відбувся, за словами воєнних істориків, один з найвідоміших боїв російсько-української війни — бій за опорний пункт «Валєра». Втратити його означало допустити оточення наших військ на Дебальцівському плацдармі, а також позбутися шляхів постачання з Артемівська.
Герой АТО Федір Лопацький.
Лариса Лопацька з донькою Вікторією.
Курсант військового коледжу Віталій Лопацький.
Але ціною життів семи українських військових і завдяки неймовірному героїзму атака росіян та сепаратистів була відбита. Хоча ворог мав значну перевагу в техніці: п’ять танків проти одного нерухомого нашого (добре, що хоч міг стріляти). А ще в нападників були БТРи.
Серед загиблих було двоє тернополян: Андрій Капчур, а також Федір Лопацький, котрий щоправда після одруження проживав у селі Степанівка Білогірського району, що на Хмельниччині.
Спекулянти хотіли за бронежилет 20 тисяч гривень
Розповідає дружина Федора Лопацького Лариса:
— Федю в серпні 2014 року викликали в райвійськкомат і записали в резерв, а вже у вересні призвали до війська. Став бійцем 128-ї окремої гірсько-піхотної бригади. Спочатку його відправили на навчання на Закарпаття, де дислокована частина, але з півдороги повернули на схід. Треба було терміново дістати бронежилет. Кинулася шукати... У Києві на вокзалі спекулянти хотіли понад 20 тисяч гривень. У мене таких грошей не було. Дякувати Богу, допомогли односельчани. Але найбільше посприяв фермер, котрий орендував у нас земельні паї.
Спочатку воював біля Попасної, а згодом його перекинули під Дебальцеве. Усі знають, що тоді там було пекло, — пригадує пані Лариса. — На Різдво 2015 року чоловік приїхав у відпустку. Був дуже сумний, наче відчував біду. Через два тижні його не стало.
На очах жінки забриніли сльози.
«Дивлюся й бачу, що я не в білому, а в чорному»
— Гарячі бої почалися в п’ятницю 23 січня. І саме тоді мені наснився сон, наче я йду по селу в білому платті, а всі зустрічні вітають мене з перемогою в конкурсі на найкращу пару. Я сумніваюся, але все одно приємно. Приходжу додому й хочу подивитися на себе в дзеркало. Дивлюся й бачу, що я не в білому, а в чорному. Сон був віщим: у неділю чоловік загинув.
Федір теж перед тим відчував щось лихе. Під час останньої коротенької розмови з ним по телефону він сказав слова, яких ніколи перед тим не говорив: «Моє життя — на волосинці». Уже потім стало відомо: саме тривав запеклий бій.
«Ми були як голка з ниткою, як замок...»
— Як ви познайомилися з майбутнім чоловіком? Як жили?
— Федір родом із села Сураж Шумського району Тернопільської області. Воно на кордоні з Хмельниччиною. У Федора в нашій Степанівці були родичі. Тож якось наші стежки перетнулися. А місяців через десять зіграли весілля. Прожили разом тринадцять з половиною років. Ми були як голка з ниткою, як замок... І Федір, і я — напівсироти, тож знаємо життя, знаємо його ціну... Ми розуміли одне одного з півслова. Ми відчували одне одного навіть у розлуці.
Бували випадки, коли працюю на городі чи ще десь, і раптом якась тривога, якийсь біль мене огортає: мабуть, щось недобре з Федором. Падаю на коліна і молюся. А згодом дізнаюся, що була небезпека, був бій. Те саме він: захворію, наприклад, а він уже телефонує й питає: «У тебе все добре?» Заспокоюю його, приховую проблеми, а він каже: «Я відчуваю, не обманюй».
У своїй розповіді жінка жодного разу не сказала слова «любов». Але воно, це почуття, було в усьому: в її словах, в очах, у спогадах...
Вишив серветку із прапором України
— Що вирізняло вашого чоловіка з-поміж інших?
— Він страшенно любив землю. І садити дерева. Зрештою, ми жили з того, що давала нам земля: обробляли два гектари, мали свою господарку: коні, свині... З часом, як кажуть, стали на ноги: провели до хати газ, воду, облаштували її. Тільки б жити. Але не судилося.
— Чому ви перебралися до Тернополя?
— Після смерті чоловіка у мене від нервів почалися проблеми зі здоров’ям. На нозі утворився тромб, я взагалі місяць не могла ходити. Тому маю бути ближче до лікарні. І роботу треба легшу. Та й дуже тяжко там бути: мучать спогади.
— Як діти пережили втрату батька?
— Особливо тяжко пережив син Віталій. Можливо тому, що він старший, усвідомлював, що таке війна, що батько в небезпеці... Тоді йому було 12 років. Коли тато приїхав у відпустку, він не відходив від нього. Віталик особисто вишив для нього серветку з прапором України й словами «Я тебе люблю». Ця серветка назавжди залишилася з Федором.
Можливо, у пам’ять про батька син пішов навчатися до Збаразького військового коледжу з посиленою військовою та фізичною підготовкою.
Непросто було й донечці Вікторії, хоч вона й дещо легше перенесла горе.
— Знаєте, у перші місяці я постійно плакала від втрати чоловіка і від того, як страждають діти, особливо Віталик.
Наостанок я запитав Ларису Василівну:
— Про що мріють зараз ваші діти?
— Про ноутбук.
Хоча з розповідей голови громадської організації «Єдина родина Тернопільщини», яка об’єднує родини загиблих воїнів АТО, Мирослави Питак та її соратниці Марії Гурняк, сім’я Лопацьких потребує значно більшої допомоги.
Але... Нехай здійсниться мрія дітей Героя.
Михайло ЛИСЕВИЧ.
Фото з родинного архіву сім’ї Лопацьких.
Тернопільська область.
Для тих, хто небайдужий і хоче допомогти родині Лопацьких,
картка ПриватБанку 5168 7573 1536 8268.
Лопацька Лариса Василівна.
