«Голос України» започаткував масштабне дослідження історичної тяглості української державності. 
Перші публікації позиції державних діячів, науковців були в №24 за 6 лютого поточного року.

***

Неділя. 18 серпня 1991 року. Це був останній день молодіжного фестивалю у Запоріжжі. На підвищеному помості вишикувалися шановні промовці з Києва, Запоріжжя, інших областей України і чекали своєї черги виступити перед мільйонним гуртом людей. Поруч зі мною стояв директор Київської опери професор Анатолій Мокренко. Мені надали слово. Я вдивлявся у святкові обличчя, дякував за активність молоді, казав про пробудження нації до державотворення, навіював їм бадьорість духу і впевненість у просуванні України до самостійності та кращого життя в майбутніх умовах. Гучними оплесками проводжали мене й інших промовців учасники свята.

У мене був квиток на перший рейс літака із Запоріжжя до Києва. Ночував у готелі. Піднявся десь біля шостої години, вдягаючись, увімкнув радіо. З гучномовця диктор російською мовою офіційним тоном казав: «Керуючись важливими інтересами народів СРСР правовий режим надзвичайного стану…» 

Слухати далі не було часу, я мерщій спустився вниз і подав ключ від номера черговій. Вона глянула на мене злим поглядом і кинула мені услід: «Кончилась ваша демократия!» Наче каменюкою в голову.

— Чому ж ви радієте, нещасна? — гукнув їй у відповідь і побіг до автобуса. У літаку було кілька осіб, які чули радіопередачу спочатку. Вони й розповіли про створення «Государственного комитета по чрезвычайному положению» (ГКЧП) і виступи по центральному радіо.

Я зрозумів усю серйозність ситуації і з київського летовища поїхав не додому, а на вулицю Прорізну,27 — у Секретаріат Української республіканської партії (УРП). Члени Центрального проводу (ЦП) вже чекали на мене.

Я схарактеризував дії членів ГКЧП як державний заколот і юридично обґрунтував наявність у їхніх діях складу злочину зради Батьківщини (ст. 56 Кримінального кодексу УРСР, санкція якої передбачає кару аж до страти). Після обговорення в ЦП надзвичайного стану Секретаріат оприлюднив звернення, в якому закликав Президію Верховної Ради УРСР дати відпір московським реваншистам і рухатися «до повної незалежності України мирним шляхом».

Після цієї короткої наради я поспішив до Спілки письменників. Там відбувалися збори групи депутатів Народної Ради Верховної Ради УРСР. У СПУ ми структурували свій склад, утворивши три напрями діяльності: обговорення ситуації основним складом

Народної Ради, створили редакційну комісію, визначили представників для підтримки зв’язків з народом на вулицях і Головою Верховної Ради України Л. Кравчуком.

Народна Рада як частина вищого законодавчого органу республіки стала поважним центром опозиційної діяльності супроти московських реваншистів.

На 11-ту годину ми делегацією прийшли до Кравчука. Це були два його заступники, Гриньов і Плющ, від Руху — Драч, від УРП — Лук’яненко, від Демпартії — Павличко, від ПДВУ — Філенко, ще хтось. До Кравчука перед нами зайшли три генерали. Через кілька хвилин вони вийшли і, не привітавшись, швидко направились до виходу. Ми зайшли до кабінету. Кравчук охарактеризував нам ситуацію і переповів свою розмову з генералами. Підкреслив їхню категоричну вимогу виконувати розпорядження ГКЧП і їхні вимоги не виводити людей на вулиці й майдани, бо піднімуть армію для придушення.

Що було діяти?

Всі учасники відчували важливість історичного моменту, відповідальність свою і Кравчука. Упродовж нашої наради пару разів Кравчука запрошували з Москви до телефону і вимагали дій.

Кравчук явно не хотів приймати рішення, які б його зобов’язували до якихось дій. Він виявився геніальним в умінні політичного маневру. Під час другого телефонного дзвінка з Москви сказав, що не може вдаватися до дій, бо ще не одержав ніяких постанов з центру. Геніально!

На нашому боці не було зброї.

— Справді, — сказав Кравчук, — на нас усіх тут є тільки один пістолет, у мене, і той не зареєстрований.

На нараді я висловився проти заборони людям виходити на вулиці й майдани і за зв’язок депутатів Народної Ради з народом на вулицях.

ЦК КП України приступив до виконання директив ГКЧП і готовий був розчавити демократичні права громадян України, проте зробити це було зовсім нелегко. І Кравчук це розумів.

У Москві 19 серпня президент Росії Б. Єльцин, перший заступник голови ВР Російської Федерації Р. Хазбулатов та прем’єр-міністр І. Силаєв гостро засудили створення ГКЧП і всі його рішення визнали незаконними. Проте, як будуть розвиватися події далі, було не зрозуміло.

Редакційна комісія підготувала Звернення від парламентських партій та народу України, яким підтримала президента РФ Б. Єльцина у його кваліфікації заколотників як державних злочинців, закликала громадян України не підкорятися постановам ГКЧП і, на випадок замаху на органи влади в Україні, вдатися до всеукраїнського страйку.

Центральний провід УРП у той же час оприлюднив російською мовою заяву, в якій розцінив заколот як спробу перекреслити природний процес демократизації, і закликав «в случае введения чрезвычайного положения протестовать акцией гражданского неповиновения».

Позаяк гарантій від переходу ГЧКП до репресій не було, то на ранковому засіданні Проводу УРП 20 серпня я запропонував підготувати партію до переходу на нелегальне становище, і ЦП ухвалив:

«1. УРП як партія парламентського типу не визнає законними рішення «Государственного комитета по чрезвычайному положению» та органів, які ввійдуть у його підпорядкування.
2. УРП діятиме за будь-яких обставин, включаючи обставини надзвичайного стану, воєнного стану, скасування легального статусу партії.

Виходячи з цього, зобов’язуємо:

— запобігти конфіскації майна, грошових вкладів та документації партії;
— обмежити вихід інформації про структуру, особовий склад і діяльність УРП;
— визначити дублюючий склад керівництва місцевих організацій, осередків;
— налагодити систему зв’язків, здатну функціонувати в умовах надзвичайного стану;
— підвищити персональну відповідальність за прийняття рішень та проведення акцій.

Першочерговими завданнями вважаємо:

а) організацію акцій протесту проти створення і діяльності ГКЧП.

Проведення мітингів, демонстрацій, вуличних походів <…>;

б) організацію зв’язків з трудовими колективами, створення страйкових структур, надання страйкарям організаційної та консультативної допомоги;
в) забезпечення матеріальної бази (запасів консервованих харчів тощо <…>)».

Удень ми, Л. Лук’яненко, В. Борківський, Ю. Бадзьо, Б. Тернопільський, провели прес-конференцію. У підсумку заявили: верховною структурою, під яку входять всі партії, є Рух. Ця виконавча структура має стати центром опозиційної діяльності, метою якої є: примусити Верховну Раду різко засудити змовників і продовжити працю з розширення суверенітету України аж до виходу із Союзу.

Інформація із військових джерел.

Дислокація військових частин навколо Києва:

Кіровоградська бригада (200 осіб) прибула з Баку;
Кременчуцька десантно-штурмова бригада (1 000 осіб) є на Житомирському шосе (30 км від Києва);
піхотний полк 72 дивізії (Білоцерківський) (1 500 осіб, половина солдатів із Середньої Азії) — на Одеському шосе.

Війська в межах Києва:

2—3 тисячі осіб, оголошено 30-хвилинну готовність;
танкова Деснянська дивізія (готовність упродовж однієї години) (10 000 осіб, половина складу з Середньої Азії);
батальйон обслуги військового училища — 3 000.

Звернувся до Верховної Ради.

Серйозність обстановки зобов’язує Народну Раду звернутися до Верховної Ради з проханням закликати військових виконувати накази тільки М. Горбачова.

Військовим не втручатися в політичний процес.

Народна Рада закликала всіх виходити на вулиці й майдани та розпочати Всеукраїнський страйк проти наступу диктатури.
21 серпня провели нараду представників Народної Ради з представниками демократичних організацій України. Нарада схвалила принципову наступальну відозву з восьми пунктів, у якій вимагала від Президії Верховної Ради Української РСР визнати ГКЧП незаконним і відмежуватися від нього, закликала ВР УРСР зібратися на Надзвичайну сесію для захисту державного суверенітету України. Попереджала всі державні органи, що виконання ними розпоряджень ГКЧП буде кваліфіковане як співучасть у державному злочині. Закликала розпочати загальноукраїнський політичний страйк і створила коаліцію «Незалежна демократична Україна».

Відозву підписали В. Філенко, І. Драч, С. Конєв, Л. Лук’яненко, Ю. Бадзьо, В. Хмелько, В. Кононов, Ю. Збітнєв, О. Алін, Гольдберг, Кожевников, Л. Танюк, О. Суслова, М. Бурячок.

Президент США Буш та прем’єр-міністр Великобританії М. Тетчер виступили проти виходу республік із Союзу СРСР.

Ми діяли по-своєму.

Отже, 19, 20, 21 серпня коаліція народних депутатів з недепутатами постійно працювала у Спілці письменників. Загальні, майже безперервні, засідання відбувалися на першому поверсі. Звідси наші делегації ходили до Кравчука, звідси постійно відряджали відпоручників на площу для виступів перед великими зібраннями людей, звідси надсилали керівні вказівки штабам політичних партій. Тут виробляли пропозиції, які на другому поверсі редакційна комісія редагувала і надавала їм відповідної юридичної й літературної форм.

23 серпня Народна Рада вперше зібралася в будинку Верховної Ради. Були далеко не всі її члени. Засідання почали о 10-й годині ранку на третьому поверсі. Відповідно до попередніх консультацій слід було підготувати тематику проектів постанов і законів до Надзвичайної сесії Верховної Ради України.

Я звернувся до членів Народної Ради з такими словами:

— Комуністична партія України брала участь у державному заколоті. Заколот провалився. Вони розуміють, що є співучасниками антиконституційної змови. Ця антиконституційна змова мовою Кримінального кодексу (ст. 56) зветься зрадою Батьківщини.

Комуністи у Верховній Раді розгублені, вони не знають, що з ними буде. Чи Єльцин усіх їх не почне стріляти. Вони не знають, у що обернеться в Україні ненависть народу до комуністів. Ця розгубленість довго тривати не буде. Поразка жбурнула комуністів додолу і тим створила унікально сприятливий для нас момент. Він не довго триватиме, тому пропоную підготувати документ про проголошення України самостійною державою. Якщо ми тепер цього не зробимо, то не знати, коли ще його можна буде зробити. Не можна проґавити нагоду, яку сама історія нам піднесла. Проект всіх інших постанов і законів — дрібниці у порівнянні з цим кардинальним питанням нашої національної долі. Буде Україна незалежною, то й ті постанови будуть кращі, не буде Україна самостійною — ті добрі постанови будуть лише пом’якшенням московського колоніяльного ярма.

— Добре, — обізвався С. Головатий, — вважайте, що нас загітували.

— Я беруся написати проект документа.

Павличко вигукнув:

— Справді, кому ж як не Левку писати!

Народна Рада погодилася і постановила на 12-ту годину зібратися знову для обговорення проекту. Я запросив собі на допомогу пана Сандуляка — депутата Верховної Ради СРСР, і ми пішли писати в ліве крило будинку Верховної Ради, щоб ніхто не заважав.

У нас було півтори години часу. Я виклав Сандулякові думки щодо зовнішніх обставин творення документа. Ось вони.

Перше. Краще зробити справу поганою, ніж ніяк. Півтори години, що є в нашому розпорядженні, це зовсім мало. Якщо ми не встигнемо, може зірватися загалом увесь намір проголошення незалежності. Отже, щоб там не сталося, ми зробимо проект за півтори години. Друге. Нам потрібен довгий чи короткий документ? Якщо ми напишемо довгий, він обов’язково викличе дискусію. Дискусія може затягнутися. Можуть відкласти на доробку. Сесія може перейти до обговорення інших документів. Може минути тиждень. Треба кувати залізо, поки гаряче. Страх комуністів мине, і вони перейдуть у контрнаступ. Далебі, що коротший буде текст документа, то менше він викликатиме дискусій і швидше буде схвалений.

Сандуляк погодився з таким підходом, і я почав викладати на папері головні думки. Ми обговорювали їх, і я писав далі. За півтори години ми закінчили і прийшли на засідання Народної Ради. Я виступив з обґрунтуванням необхідності короткого тексту документа. Рада погодилася, висловила кілька зауважень, гуртом відредагували і схвалили текст Акта. Далі технічна праця: надрукувати і доручити секретаріатові Верховної Ради УРСР розмножити і завтра роздати народним депутатам. Народна Рада доручила мені виступити з проектом на сесії Верховної Ради України.

24 серпня відкрилася Надзвичайна сесія Верховної Ради. Вона заслухала Акт проголошення незалежності України — короткий документ, який складається із чотирьох преамбульних і чотирьох постановчих речень. Гуренко, провідник комуністів України, запропонував зробити перерву для наради. У нижньому залі вони провели коротку нараду. Гуренко запропонував комуністам проголосувати «за». Комуністи піднялися до сесійного залу і проголосували за Акт — документ, що перетворював Україну з московської колонії на самостійну державу, був схвалений абсолютною більшістю депутатів. Ми підхопилися з місць і радісно вітали один одного.

О, Боже, ми нарешті встаємо з колін!

Увечері на Софійському майдані відбувся велелюдний мітинг з участю Кравчука, найвищих державних достойників і сотень тисяч людей України. Всі радіостанції України були увімкнуті на цей майдан.

Я зачитав народові України Акт проголошення незалежності України. Це був найцінніший подарунок у мій день народження, від Бога.

Україна почала нову добу національної історії, чергову добу творення української державності.

P. S. Дещо з вивчення сивої давнини. Велике народжується з великих могил.

ДНК-портрет нації

Історик А. Авдієнко пише, що в Україні працювала експедиція біогенетиків під егідою ООН, яка на базі університету ім. Каразіна у Харкові оприлюднила такі висновки: 57% жителів України є носіями єдиної хромосоми R1а (арійської). Так може бути тільки тоді, коли жителі території мешкають тут автохтонно. «Українці неперервно розвивалися на території України 40 тисячоліть» (Портал світоглядних новин 
SD,ORG.ua 16 грудня 2016 р.). У європейських народів арійської хромосоми тільки 8—12%. Можна гордитися з генетичної арійської однорідності українців.

Троянь — самоназва антської держави

У журналі «Всесвіт» було опубліковано лист історика Ігоря Кічака про Велику Сколотську державу як державу прополянську, тобто нашу державу, і їй 2 500 років. Це держава Троянь як самоназва східних слов’янських племен антів (анти по-нашому з тюркської мови — «заприсяжені») і перша назва всієї тогочасної України (Лук’яненко Л. Г. Листи політв’язнів / Л. Г. Лук’яненко. — Київ: Альфа Реклама, 2017. — 
С. 39. — 584 с.).

«Академік Седов вважає скіфів іранцями, а це не так. Насамперед назва «скіфи» є грецьким перекладом місцевої самоназви «сколоти» (Геродот)» (Лук’яненко Л. Г. Листи політв’язнів / Л. Г. Лук’яненко. — Київ: Альфа Реклама, 2017. — С. 41. — 584 с.).

Держава антів виникла у ІV столітті. Першою відомою датою про неї є 376 рік — рік загибелі князя Божа від рук готів.

«Велика Сколотська держава — сказати б, прополянська держава — була першою відомою в історії наших праслов’янських предків. Дата походу перського царя Дарія на сколотів (грецькою — скіфів) є першою історичною датою в історії нашої Батьківщини й нашого народу. Якщо цей похід відбувся 513 р. до н. е., то мали б відзначати минулого року 2500-ліття Сколотської держави. Якщо ж взяти за основу дату 512 р., то ювілей припадає на 1988 р., тобто цей рік 2 500 (1988+512). (Лук’яненко Л. Г. Листи політв’язнів / Л. Г. Лук’яненко. — Київ: Альфа Реклама, 2017. — С. 45. — 584 с.).

Це факти української історії. Подальше їх вивчення, можливо, дасть підстави віднести зародження нашої державності до якоїсь із цих дат.

Левко Лук’яненко, Герой України, автор Акта проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 р., народний депутат України I, II, IV, V скликань.