Усе буде добре
Цю фразу, як мантру, неодноразово повторював режисер-постановник Сергій Павлюк у четвер під час прес-конференції з нагоди прем’єри вистави «Маруся Чурай» за твором Ліни Костенко у Київському національному театрі оперети.
Сцена з вистави «Маруся Чурай» у постановці Сергія Павлюка у Національній опереті.
Сцена суду над Марусею Чурай.
Актриса Тетяна Дідух у ролі марусі Чурай.
Актор Олексій Кириллов у ролі Грицька Бобренка.
Фінальна сцена вистави.
Фото Тетяни Мячкової.
Так, у репертуарі Театру оперети тепер є поетична драма. І на обидва дні прем’єри – 9-го та 10 лютого – білети в касах театру зникли ледь не за кілька днів.
Ідею втілити на сцені свого театру постановку історичного роману у віршах Ліни Костенко про поетесу-легенду Марусю Чурай генеральний директор, художній керівник Національної оперети, народний артист України Богдан Струтинський виношував давно. Ще на початку своєї творчої кар’єри він здійснив постановку за віршами Ліни Василівни й особисто спілкувався з нею. А коли Богдан Дмитрович запросив до співпраці молодого, але вже добре відомого й досвідченого Сергія Павлюка – головного режисера Херсонського театру імені Миколи Куліша, то сумніву, що час настав, уже не виникало. Адже Сергій тричі ставив цей спектакль – у Луганську, Миколаєві та Рівному. І кожного разу це був новий творчий виклик, який вже традиційно йому допомагають реалізовувати колеги-однодумці, що також були присутні на прес-конференції. Це художник-постановник Сергій Ридванецький, художник з костюмів Наталія Ридванецька, балетмейстер-постановник Юрій Бусс.
У Театрі оперети виклик виявився ще складнішим, а від того цікавішим. Адже перед тандемом режисера й потужної, передусім співочої трупи постала задача втілити складний драматичний матеріал. Але, як розповів журналістам перед допрем’єрним показом Сергій Павлюк, робота з таким талановитим колективом, із диригентом-постановником Сергієм Нестеруком, з усіма технічними цехами театру за безумовної підтримки Богдана Струтинського й такого відповідального спонсора, як «Укргазбанк» – це велике натхнення і задоволення. Часом було складно, працювалося на оголеному нерві повного занурення в образ. Та «все буде добре», – сяяв поглядом режисер. І ми повірили.
І почалося дійство
Сплав звуку, кольору, руху, який не дозволяв і на секунду відвести погляд від сцени. Кожна сценографічна деталь у своєму русі чи статиці, у взаємодії з вивіреним світлом працювала на створення образу – героїв драматичної поеми та ідей, задуманих постановником. Кожна деталь наповнена глибоким символізмом, який або читається одразу, або бентежить і не дає спокою ще довго у пошуку розгадки.
Гільце – весільне, радісне і тепле щастя чи все ж купальське деревце – як ритуальний символ «верху» й «низу»… Пісок – стікає, наче час, і прах він, і рілля, й курган-могила, а, може, терикон… Чавун – домашній, звичний – і до печі, й до води, й до поля, і враз – церковний дзвін, шолом, а може – каска… Червона стрічка, рушники, рухомі сволоки-дошки, чумацький віз… А колесо від того воза? Як хрест, несе його козак. А потім знеслись увись колеса – як душі праведні. А потім знову опустились долі – віз має рухатися по землі…
І ще багато інших деталей-образів. І хор. Як у давньогрецькому театрі – один із найважливіших персонажів. Ба більше, саме хор у цій виставі створює звучання автентичним співом маловідомих пісень.
Герої постановки не співають. Бо «Гриць ходив ногами по землі»… А Маруся – «вона піснями виспівала душу», «вона мовчить і думає піснями»… І промовляє. І ти розумієш, як ці тексти Ліни Костенко, опубліковані 1979 року про події в Україні XVII століття, перегукуються із сучасністю: «Ми ж пишем кров’ю на своїй землі».., «пів-України то козацькі вдови».., «Чотири роки йде війна. А й досі просвітку нема!»… – і зал гіркими оплесками зустрічає цей рядок. Блискучі акторські перевтілення Тетяни Дідух (Маруся Чурай), Олексія Кириллова (Гриць) викликають у глядачів щире співпереживання.
Вистава як велика метафора, семантика якої зіткана з безкінечного ряду асоціативних імпульсів, що рояться у свідомості глядача при спогляданні і сприйнятті сценічного дійства. Місцями воно більш вповільнене, і ти встигаєш співвіднести слово із символічністю переміщення деталей, співом хору, хореографією. Часом воно пришвидшене, і тебе коловоротить, затягує у вир відчуттів. Упевнена, що у кожного цей вир свій. Але обов’язково буде оте спільне, заради чого постановка здійснювалася, – нам нагадають, хто ми і куди йдемо.
Перед виставою режисер Сергій Павлюк, відповідаючи на запитання, як житиме такий пронизаний драматизмом твір у театрі оперети, адже сюди глядач іде здебільшого за радістю – не смутком, сказав, що цією постановкою він хоче викликати у людей емоцію потрясіння, аби це стало катарсисом, який не пригнічує своєю безвихіддю, а очищує і просвітлює. Так що все буде добре.
Лариса ГОНЧАРЕНКО.
