Упродовж семи днів, з понеділка по неділю, українські господині варять макітри вареників із сиром, щедро приправляючи їх маслом і вершками, та частують гостей — настали Масниці.
На знімку: народилася Колодка.
Давні традиції відтворюють Вікторія і Людмила Клишкіни
з етноклубу «Коло» (Київська ЗОШ № 11).
— Це українське свято на честь весняного пробудження природи, одне з праслов’янських свят, яке сягає доби Трипільської культури. Його в нас ще називають Колодій, Колодка, Сирна неділя, Пущення, Загальниця, — каже етнолог, кандидат філологічних наук, завідувачка науково-дослідного відділу інноваційних технологій та популяризації культури Українського центру культурних досліджень Валентина Телеуця. — За давніми традиціями на Масницю варили вареники. На козацьких землях це була головна ритуальна страва. Недарма ж козаки жартували, що на Масницю й турки вареники їдять.
— Традиція випікання млинців впровадилися у нас в радянський час. За Радянського Союзу на всій його території проводили однакові свята, щоб традиції етносів, які входили до складу імперії, відходили на периферію і їх не згадували, — зазначає доктор філологічних наук, завідувачка кафедри фольклористики Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка Олена Івановська.
Слід знати, чому Маслєніца і Масляна звучать майже однаково. У Росії «блины» з гречаного борошна смажили на рослинній олії, яка там називається «постным маслом», тоді як в українців масло — це продукт, виготовлений з коров’ячого молока. Та й сир на тих теренах — це «творог», тому «сиропустна неділя» там мала б називатися «творожнопустна». Назву обряду в інші землі принесли українські священики, котрі століттями служили далеко за межами рідної країни.
Цими днями частування варениками влаштовує і козацьке селище «Мамаєва слобода», що в мальовничому київському урочищі, з якого бере початок річка Либідь. Фольклористи зі слободи зазначають, що російська Маслєніца це зовсім не Масниці і Колодій. Свята відрізняються не лише обрядовими стравами, музичним оформленням, а й своєю суттю та значенням. На Московщині, де цими днями проводжали зиму, пили багато горілки, бражки з «блинами», поминальною їжею, бо опудало зими спалювали, вона помирала. Одним з обов’язкових атрибутів свята в наших сусідів були бої «стінка на стінку», що не обходилися без крові.
— В Україні інша назва свята Колодій, — продовжує розмову фахівець з нематеріальної культурної спадщини Валентина Телеуця. — У прадавньому розумінні Колодій — це маленький Сонце-Божич, який підріс і набрався сили розкручувати Сонячне Коло, тобто став Коло-Дієм. Наші предки вважали Колодку символом продовження роду. Тож свято супроводжувалося обрядами, пов’язаними не лише з проводами зими й зустріччю сонця, а й такими, що закликали до загального примирення, злагоди і всепрощення. Недарма в українців останній день тижня називається ще й Прощеною неділею, коли треба забувати всі образи та всіх прощати. Ця традиція збереглася й донині.
А ось традиція Колодки, коли під час народних гулянь дівчата й парубки, що не знайшли собі пару, а також їхні батьки, які не одружили своїх дітей, на покару волочили прив’язаний до ноги шматок дерева — колодку, була практично втрачена в радянський час.
— Масниці за радянських часів намагалися зросійщити, влаштовуючи так звані «Русские Масленицы», — каже журналістка, власниця етнографічної садиби на Чернігівщині Віра Кульова. — У нашому селі в часи мого дитинства у цей тиждень, як і велося за давніх часів, варили вареники з різною начинкою — у кого що в хаті було, бо жили бідно. А про «Русскую Масленицу» (деякі запопадливі керівники містечок влаштовували ще й проводи «Русской зимы») я дізналася в студентські роки. Пам’ятаю, дорогою з Чернігова до Києва в Козельці побачила величезні щити з написом «Проводы русской зимы», ясна річ, була просто шокована. До чого на Чернігівщині «русская зима», куди її проводжати?! Вже потім зрозуміла все. А тоді дивувалася тупоумству місцевої влади.
Як розповідає провідний методист Волинського обласного центру народної творчості Ірина Хмілевська, завдяки зусиллям фольклористів та етнологів, молоді, що не цурається прадідівських традицій і звичаїв, свято Колодія в їхньому регіоні рік за роком відновлюється та збирає дедалі більше шанувальників і учасників. Наступної неділі, в останній день перед Великоднім постом, Сонце-Божич згукує містян та гостей Луцька до замку Любарта, де Коло-Дій з Великою Богинею Матір’ю Макош (Матір Коша), що визначала жіночу долю, через пісні, танці, жарти й частування ладнатимуть пари й вестимуть їх до шлюбу, щоб український рід не біднів.
Прадідівські традиції з їхнім глибоким змістом варті широкої популяризації й в інших регіонах. І доки ми будемо за інерцією святкувати чужі свята, забуваючи свої?
Світлана ЧОРНА.
Фото Валерії ЛЕВКІВСЬКОЇ.
