Він плив по рідній Смілі над земляками у вишиванці — світлий, усміхнений, із шахівницею в ногах, із якою ніколи не розлучався. Плив на дужих руках побратимів по зброї. Щойно йшов лапатий сніг, а коли Козака понесли, сніг припинився, як і час його перебування на Землі...
Михайло Димитрів із донечкою Олею
у Холодному Яру.
Михайло Димитрів за життя був досить сором’язливою людиною. Непоступливим ставав лише тоді, коли хтось говорив зле про Україну. Україна понад усе! — це про нього, це його гасло. Тож пішов на Майдан одним із перших, а з Майдану — на фронт. Теж один із перших, у складі батальйону імені Кульчицького, який і поклав початок добровольчому руху в Україні. Воював від початку війни і до 17 січня 2018 року. Того трагічного дня його життя обірвала ворожа міна. Ще один козак щедро зросив рідну землю своєю кров’ю...
Напевне, він би соромився, що сотні його земляків стоять перед ним на колінах. Але сказати вже нічого не міг. Хіба що чув, які слова говорили про нього. Від тих щирих, скорботних слів ішов мороз по шкірі. На жаль, звикли люди до війни, до втрат. Аж тут загинув Михайло — свій, такий близький, рідний, за вдачею працьовитий, уважний, відповідальний! Ніколи і спиртного не пив. Не мав часу і бажання на дурну розвагу. Він марив Україною, її історією, бойовою Холодноярщиною. Усе шукав Істину. І коли хтось не знав про Холодний Яр, а особливо коли й знати не хотів, він ставав похмурий. У нього в полку «Азов» і позивний був «Хмара».
Але проводжали його як «Гайдамаку» — добровольця розвідгрупи «Санти» Добровольчого українського корпусу «Правий сектор». За цим позивним його знали чи не по всій лінії фронту. Зокрема, і в батальйоні Кульчицького, і в донецькому аеропорту, і в Широкиному. Найбільше — під Авдіївкою, яку захищав і де поліг.
А міг жити. Та коли полк «Азов» зняли з фронту, він не пішов із ним у тил. Залишився на передовій, хоч за це ледь не потрапив під трибунал. Та став уже таким Воїном, що від нього відступилися, бо знали — воюватиме, доки ворог не піде з України. Тож Димитрів повернувся до «Правого сектору», з яким і починав війну. Грошей як доброволець не отримував. Та цим не переймався. Знав: коли щось буде треба, побратими допоможуть.
І ось вони проводжають його в останню путь і плачуть, не соромлячись сліз. А маленька донечка Оля востаннє читає для татка вірша, його улюбленого, Шевченкового «Тече вода з-під явора»...
«Тече вода із-за гаю
Та попід горою.
Хлюпощуться качаточка
Помеж осокою», —
бадьоро декламує дівча, ще сповна не усвідомлюючи своєї втрати. А коли зазвучало «Плине кача по Тисині...» — дитина прислухалася до сумних слів і гірко заплакала. Михайло Димитрів любив її безмежно...
Захисника ховали на Йордан. Отак для нього і смілян відгукнулася через три роки «Кривава Водохреща» 2014-го. Тоді 19 січня він разом із десятками тисяч інших українців протестував у Києві проти цинічного ухвалення «диктаторських законів». Поступово мирна акція переросла в жорстокі сутички з міліцією та внутрішніми військами. Саме ці події і стали тим спусковим гачком, який призвів невдовзі до кривавого протистояння, загибелі Небесної Сотні та війни на сході України. Саме Майдан запрограмував подальший життєвий шлях Михайла Димитріва.
«Він хотів піти у кращий світ у бою. Це був його вибір», — казали на прощанні побратими Михайла. А ще всі наголошували на тому, що він не вмер, бо Герої не вмирають. Він поповнив лави нашого небесного воїнства. Тому і виникла думка добиватися присвоєння нескореному патріоту звання Героя України. Михайло сповна його заслужив своїм коротким, але таким яскравим життям; за те, що свідомо віддав його за Батьківщину. Якщо вдуматися, він був надзвичайним воїном, адже, по суті, один протистояв величезній орді. Його опорний мінометний пункт мав власну назву — «Холодний Яр» і стояв попереду того, що на фронті називають «передком». До нього навіть товариші не завжди наважувалися забігти. Попереду його опорника до обрію були лише «сєпари»... І він клав і клав міни на ворожі позиції, коли орки надто нахабніли. Не здивуюся, якщо для знищення аса-мінометника бойовики розробили цілу операцію...
...В останню путь Воїна проводжали з центрального Майдану Слави. Це вже другий смілянин, який удостоївся такої честі. Першим був Євген Войцехівський (позивний «Чех»), який загинув 7 липня 2014 року під містом із примарною назвою Щастя.
Коли ховали Войцехівського, головними почуттями, які охопили тоді присутніх, були, напевне, гнів, розпач і бажання відплати. Адже то був перший загиблий зі Сміли і люди якось відразу остаточно усвідомили — в Україні війна...
Похорон Михайла викликав душевний біль, глибоку журбу і смуток. У голові кожного, хто прийшов на прощання з Героєм, билася одна думка: проклята війна забирає найкращих, найсовісніших, найвідважніших... А ще думалося про те, що своїм життям і своїм воїнським подвигом Михайло нагадав про вічне: живіть чесно, відкрито, відповідально, бо в кожного буде кінець життєвого шляху. І треба, щоб людям було не соромно проводжати вас в останню путь.
Дорогу Герою встеляли живими квітами. Біля його рідної школи учні тримали плакат із написом: «Герої не вмирають!». А поховали Димитріва під звуки сальв у селі Костянтинівці, де спочиває ненька Козака...
Олександр ВІВЧАРИК.
Фото надано автором.
Сміла Черкаської області.
