Про життя в окупації маємо обмаль інформації. А хочеться дізнатися, що ж там відбувається. Випала нагода поспілкуватися зі знайомими, котрі залишилися у шахтарському містечку Кіровськ на Луганщині. Нижче нотатки розмови з подружжям — Оленою та Максимом — із самопроголошеної «ЛНР» (імена змінено зі зрозумілих причин).
Історія проукраїнської сім’ї з «ЛНР»
Мої співрозмовники — з проукраїнського населення. Донька ходила до школи у вишиванці й розмовляла українською. Це було справжнім подвигом, адже до цього не всі кіровчани ставилися прихильно. Коли розпочалася війна, то дівчина змушена була виїхати з батьками Макса (вони родом із Житомирщини) у Черкаси, щоб закінчити 11-й клас і продовжити навчання в українському університеті. Її батьки залишилися у Кіровську разом із мамою Олени. Тих, хто за ці роки повернувся назад у «ЛНР», кажуть, дуже багато. Виявилося, важко будувати життя з нуля, залишивши накопичені статки у прифронтовій зоні.
По суті, ми — найближче від зони бойових дій містечко. Чуємо, як стріляють біля Первомайська, Попасної за шість кілометрів від нас. Війна — гібридна і незрозуміла.
— Хто у вас воює?
— Коли починався конфлікт, то воювати пішли ті, хто лазив тоді по смітниках, кого з роботи вигнали — так звані «ополченці», вони кашу допомогли заварити. Тепер нагнали російських найманців, які правлять бал. Із Лисичанська, Сєверодонецька воювати приїхало багато, потім ЗСУ визволили ці території, а вони додому бояться повернутися, бо там вони — терористи. Сім’ї їхні сюди не їдуть, бо робити тут нічого, тому вони гроші додому передають.
— В українських новинах часто розповідають про так звані перемир’я. Вони є насправді?
— Тепер у нас тихо. Це назвали «новорічним перемир’ям».
Вийшов у комендантську годину — рий окопи
— Наскільки гостро відчуваєте, що війна поряд?
— У нас комендантська година — з 23-ї до 4-ї ранку (скасували на Новий рік і Різдво). Ходити містом у заборонений час мають право лише військові і ті, хто працює і має перепустки. Магазини, бари (їх лишилося мало) мають зачинитися о 22-й. Година дається на те, щоб усі розійшлися з вулиць. П’яних, якщо зупиняють, то відправляють окопи рити або забирають до з’ясування обставин.
— Населення справно дотримується обмеження?
— Ніхто не гуляє. Ми якось у кумів затрималися до півночі, а потім ішли пішки, без документів, то доводилося по кущах ховатися, щоб не потрапити на очі військовим. Нас тоді якийсь хлопець обігнав, запитує: «Нікого немає? Тоді біжу, бо минулого разу попався». Можна загриміти.
— Ви сказали «військові». Хто вони?
— Росіяни.
— Тобто російські військові ходять по ваших вулицях?
— Звісно, вони не кажуть, що з Росії, але це зрозуміло, зокрема за мовою. Це — найманці, а не кадрові військові. Я одну дівчину в формі запитала: «Нащо ти сюди приїхала? У тебе ж діти вдома». Вона мені не відповіла.
— Яким нині є життя в «ЛНР»?
— Слава Богу, не стріляють. Це — найбільше досягнення. Нещодавно обірвався мобільний зв’язок. «Лайфа» у нас давно немає, він «ловить» хіба на вікні, яке виходить на Попасну, там — мобільна вишка. Донька з України дзвонить, смски пише. МТС нещодавно відключили.
У ЗМІ з’являлася інформація, ніби це українські військові перерізали кабель. Усі шоковані — МТС відключили, а як же «Лугаком», місцевий оператор?! Лишилися без зв’язку.
Макс працює таксистом, і його робота повністю залежить від телефонних викликів. Добре, що Інтернет є, а то взагалі була б «жесть». А загалом тут ніхто нічого не пояснює.
— Робота є? Які зарплати?
— У нас і до війни багато чоловіків виїздили на заробітки в Росію. Тепер — так само, навіть гірше, бо шахти закрили. Лишилася одна незаконна «копанка», де вугілля відрами дістають. Дружина працює у магазині продавцем, зарплата у неї — 300 рублів за день (150 гривень). Серед щоденних покупців — «ополченці». Як їм помститися? Ну, обрахувати може.
Коли війна починалася, то нам казали, що за комунальні послуги не платитимемо. Та й кому платити, якщо роботи не було, а банки, пошту — все позачиняли. Щойно трохи стихло, нам за півтора року нарахували заборгованість і запевнили, що відріжуть газ і світло, якщо не розрахуємося. Розкинули на рік, потроху виплачуємо.
Життя серед блокпостів та «ополченців»
— Довго збирали гроші, щоб поїхати до батьків у Черкаси. Хтось продавав терміново новий скутер за 10 тис. рублів (5 тис. грн), то ми купили і продали за 18. Зібралися вирушати, але тут почалися труднощі.
Як їхати? Через блокпости? Але ж ми офіційно зареєстровані підприємцями, сплачуємо податки, є загроза за межами «ЛНР» потрапити під статтю «посібники сепаратизму». Поїхали у Черкаси через Росію: туди — 48 (!) годин, назад — 35. Мені на роботі дали відпустку на десять днів, із них п’ять ми були у дорозі, п’ять лишилось на гостини у батьків...
— Коли доводиться виїжджати за окуповану територію, то наскільки дорого стає дорога?
— Дуже дорого. Дорога з Кіровська до Харкова (271 км) нині стає у 750 гривень, замість чотирьох годин — дванадцять. Перевізник — приватний, встановлює власні ціни, бо ніхто більше не їздить. На своїй машині — ще довше, доведеться стояти у загальній черзі. Маршрутка курсує об’їзними шляхами, минаючи численні блокпости. Дорого ще й тому, що на них перевізники платять гроші, щоб пропустили. Проте це помічали в межах «ЛНР», на українських — ні. Чого не скажеш про українську митницю, коли їдеш через Росію. Там власні тарифи і штрафи: й офіційні, й неофіційні. Ми шість годин простояли на митниці, коли їхали до батьків через Росію.
«Найгірший час пережили в 2014—2015 роках»
— Наскільки змінюється картина, коли перетинаєш лінію розмежування?
— У нас немає світла на вулицях увечері, немає людей. Пробігли на роботу і з роботи — все. Відчувається, якою обмеженою стала наша свідомість. Я — продавець, але коли зайшла у магазин у Черкасах, то була шокована тим, наскільки ми здичавіли. Немає грошей і нікуди піти. Два бари працюють до 22-ї, була лазня — зайняли «ополченці», офіцери сидять там четвертий рік. Парк із гойдалками працював колись, тепер теж немає. Дім-робота-дім-дача, усе це — короткими перебіжками.
— Батьки звикли до нового місця?
— Важко звикають, хочуть додому. Природа там гарна, умови для життя — не дуже. Та хоч би якими були умови, вони сумують, бо у Кіровську все їх життя минуло, як і наше. Куди нам їхати?
Ні, ми з дому нікуди вже не подамося. Найгірший час пережили у 2014—2015 рр.
— У місті є загиблі?
— Були під час запеклих боїв. Чоловіка біля лікарні розірвало. Дівчина з бабусею йшли, обом голови знесло. В Інтернеті є групи, де стежимо за подіями. Кожен район відписується, якщо снаряд у них приземлився.
Якось вранці пила каву, збиралася на роботу. Чую — вибух неподалік, спрацювала у машинах сигналізація. Кажу чоловіку: «Щось прилетіло». Він: «Не може бути». Прийшла на роботу — усі нервують, непокояться: куди влучило? Тут знайома заходить, кидає на прилавок гроші і каже: «Дай горілки. Снаряд у нашій хаті. Всі живі». Коли по телевізору чи на фото дивишся на таке, це одне, а у реальності — дуже важко: уламки здірявлюють стіни та все навколо, наче решето... Син її не ночував тоді вдома, снаряд пробив його ліжко. Чоловік, який часто сидів за компом і в якого теж влучив би снаряд, у цей момент був у іншому кутку кімнати. Усі дивом врятувалися.
Пропаганда «ЛНР» працювала задовго «до»
— Щось українське у вас залишилося?
— У школах іще до початку війни дітей навчали, що «ЛНР» — їхнє світле майбутнє. Підключали безплатно кабельне телебачення з російськими каналами. Вже кілька років українських каналів у нас немає. Новини з України — хіба що по супутниковому, яке є далеко не в усіх. У газетах статті про Україну дуже «емоційні», незаангажовану інформацію можна отримати лише в Інтернеті.
— Якою бачите перспективу самопроголошеної республіки?
— Перспективи тут немає жодної. Влаштуватися на роботу в нашому місті, де немає жодного виробництва, можна хіба що у ЖЕК, за 5 тисяч рублів. Куми наші з Москви повернулися, трохи там заробили, то відкрили свій магазин.
На «копанці» заборгованість із зарплати — півроку. В армію йдуть служити, бо там платять нормально — від 15 тисяч рублів рядовому складу, 30 тисяч — офіцерам. Пенсії раніше багато хто отримував в Україні, а тепер одним виплати урізали, а інші перестали їздити, бо всі гроші витрачають на дорогу. Такі поїздки можуть собі дозволити лише ті, у кого шахтарська пенсія. Я таксистом працюю, то скажу, що у людей зараз грошей немає, щоб їздити на таксі. Пенсіонери отримують «соціальну допомогу» — 2 тис. руб. Сало коштує 300 руб., м’ясо — 300 руб.
— Доводилося чути, що в обласних центрах — Донецьку і Луганську — люди продовжують жити звичним життям, на відміну від вас. Це правда?
— У Донецьку — так, там робота є, промисловість, дороги будують. У Луганську — набагато скрутніше.
— У нас багатьох в умовах війни дратує розмаїття російських товарів у продажу. У ваших магазинах є українська продукція?
— Український товар власники магазинів беруть неохоче, бо потрібна декларація, але не всі постачальники можуть її дати. За це — великий штраф. Тому більше товарів — з Росії, Білорусі та Грузії.
У мене в магазині немає війни. Коли хтось починає щось погане говорити, то я припиняю, бо маю іншу думку з цього приводу. Немає бажання комусь щось доводити. Коли нас визволятимете?
— А ви цього хочете?
— Наша сім’я завжди була за Україну. На референдумі, коли питання порушувалося, ми голосували проти відокремлення. По-різному на нас тоді реагували, бо таких, як ми, було мало. Пригадую, донька прийшла зі школи і сказала, що класний керівник повідомила: «Сьогодні о 15-й годині наш регіон офіційно стане «ЛНР». Тепер деякі люди перестали підтримувати політику Путіна, але співвідношення все одно не на користь України: 60% на 40%. Шлях назад, якщо він буде, може виявитися занадто тяжким.
Розмовляла Юлія КЛИМЧУК.
