Акція «Голосу України» — «Допоможи родині загиблих героїв АТО»

Найбільше, чого нині хоче Христина Чернюх, вдова загиблого учасника АТО Віктора Чернюха, — щоб якнайшвидше закінчилася війна, щоб жінки не втрачали чоловіків, а діти — батьків.

Христина Чернюх із синами.

 

Віктор Чернюх під час перебування у зоні бойових дій.

Фото з сімейного архіву.

«...Вони потрапили у засідку серед села. Брали його тричі з боями, і завжди з якимось пригодами. Чому так відбувалося, звідки взялася засідка, ці запитання залишаються відкритими і досі, — розповідає Христина. — Тоді ще четверо побратимів Віктора було поранено (вони вижили), а Віктор загинув». Віктор Чернюх поліг у бою під час знешкодження диверсійних груп противника у районі села Сокільники, що поблизу Щастя, у Новоайдарському районі Луганської області. Після загибелі чоловіка вагітна Христина залишилася з півторарічним старшим сином Владиславом на руках.

Я теж маю їхати

Христина Чернюх пам’ятає все до найменших подробиць. «Події були дуже важкі. Ми постійно дивилися телевізор, двічі на день телефонували у 80-ку, запитували, чи все нормально», — пригадує Христина Чернюх. Далеко від рідного дому Віктор постійно відчував підтримку рідних і близьких. Уперше у відпустку приїхав 25 серпня 2014 року. Вдруге вирушив на передову 8 жовтня, не чекаючи, поки його викликатимуть. Рідним сказав, що оскільки всі його побратими повернулися, він теж має їхати.

Розповідав: «Іду швидше, щоб до зими повернутися, бо взимку холодно воювати». Коли поїхав удруге, дружина була спокійніша, бо тоді, як пригадує, уже було «перемир’я». Однак через місяць, 11 листопада 2014-го, надійшла страшна звістка...

Поховали Віктора Чернюха у селі Любеля Жовківського району Львівської області. Указом Президента України від 23 травня 2015 року, «за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі», він нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Як загину — назвеш Віктором

Саме за день до загибелі чоловіка Христина ходила на УЗД, де сказали, що у них буде хлопчик. Віктор хотів дівчинку, бо в них уже був маленький Владислав. Але почувши таку звістку, сказав: «Хлопчик, так хлопчик. Головне, щоб був здоровий».

Ще раніше, коли чоловік був удома, разом думали, як назвати дитинку. «Як загину — назвеш Віктором», — сказав тоді чоловік. Христина обурилася: «Як ти можеш таке казати?»

Через півроку після смерті Віктора Христина народила хлопчика. До речі, обидва синочки з’явилися на світ в один день — 15 травня. Старшому Владиславові зараз п’ять рочків, а молодшому Віктору — три.

Старший син пам’ятає батька, хоч був маленьким, а для молодшого він — як казка.

Частіше приїжджатимеш...

Христина нині живе з батьками у селі Держів Миколаївського району. Віктор знайшов вічний спочинок у селі Любеля Жовківського району, де народився, де живуть його батьки і дві молодші сестри. Думали ховати на Личаківському цвинтарі, але свекруха сказала Христині, щоб Віктора поховали вдома. Пізніше пояснила: «Ти не ображайся, що я так категорично сказала. Ми з батьком старіємо, а ти молода. Діти підростуть. Ти мені онуків будеш привозити. Частіше приїжджатимеш».

Раніше, коли тільки одружилися, жили з чоловіком у Львові. Коли народила сина, то у п’ятиповерховому будинку без ліфта було важко. Поїхала до батьків у село. Там народила другу дитину. Ще дотепер не може наважитися повернутися до Львова, хоч діти вже старші.

Є де жити, та нема з ким...

6 січня 2016 року дружина Героя отримала ключі від нової двокімнатної квартири в обласному центрі. «Планую колись переїхати, хочу, щоб мої діти вчилися у Львові, бо у місті у них більше можливостей», — каже Христина. Нині вона працює у сільській амбулаторії стоматологом на 0,25 ставки. Каже, легше серед людей, бо вдома самій важко зі своїми думками. А про квартиру молода жінка із сумом та зі сльозами на очах каже: «Є де жити, та нема з ким...»

Після смерті чоловіка держава дала все, що мала дати. І люди допомагали. Таких проблем не було, щоб треба було ходити і добиватися. Волонтери до Дня Святого Миколая привозили подарунки для дітей: іграшки, одяг, памперси.
Досі волонтери пам’ятають про їхню сім’ю. Щоправда, не так, як попервах. Але Христина каже: «Розумію, що я не одна така, на жаль. З кожним роком нас, тих, що втратили чоловіків на війні, більшає. Логічного завершення цьому не видно...»

Синочки підростають

Старший Влад був на похороні батька, хоч мав півтора рочки. Тоді не було з ким його залишити. Віктор дуже любив дітей. Він і своїй матері допомагав сестер ростити, і зі своїм синочком бавився, завжди щось розповідав у той час, коли дружина прала чи готувала їсти. Коли поїхав на фронт, Владові було тільки дев’ять місяців, а у півтора рочки він залишився без тата. Син пізнавав батька по фотографіях. Часто після смерті чоловіка чула, як малий, бавлячись з іграшками, розмовляє з батьком. Щоправда, це було рік після смерті, тепер уже такого немає. 

Самій Христині і дотепер важко пережити втрату чоловіка. «Тоді, — розповідає, — плакала менше, бо щойно починала нервувати, переживати — виникала алергія, а це впливало на дитятко, яке носила». Хоч минуло три роки, але втрата, як рана, не гоїться, болить, і плачеться ще більше.

«Для мене батьки — велика підтримка, є друзі. Але хоч би як там було, чоловік — це чоловік. Жінка є жінкою, коли вона з чоловіком. У сім’ях буває по-різному. У нас же з Віктором усе було по-справжньому, він був моїм другом, був моїм усім...»

Віктор Чернюх народився 10 серпня 1990 року у селі Любеля Жовківського району Львівської області. Захоплювався історією, тому вступив на історичний факультет Львівського національного університету імені Івана Франка. Але після першого курсу взяв академвідпустку та пішов працювати, щоб забезпечити сім’ю. Разом із своїми друзями був на Євромайдані під час Революції Гідності. Без вагань пішов боронити країну, коли на рідну землю ступила нога окупанта. На фронті перебував з березня 2014 року — служив контрактником 80-ї окремої високомобільної десантно-штурмової бригади Збройних Сил України. Спочатку перебував на навчаннях у Чернігівській, Харківській областях, а потім вирушив у зону АТО. Був серед тих, хто визволяв Слов’янськ, брав участь у гарячих липнево-серпневих боях 2014-го. Загинув 11 листопада 2014 року під час виконання службових обов’язків поблизу міста Щастя на Луганщині.

Львів.