Через місяць росіяни обиратимуть між війною і миром. Між стабільною агресією під виглядом патріотизму й гідним цивілізованим майбутнім — від слова «нєт путіну». Обговорюють кандидатів і їх обіцянки. Зачепили далеко не гумористичні сценарії передвиборного ролика, запропоновані російськими журналістами. Стук у двері російської комуналки: «Вам повідомлення, вашого сина вбили в Україні. — Так його ж там не було? — Його там і не було!». Ідуть. Дружина заголосила: «Що за країна! І на відпочинок і цього року ми не летимо — всі рейси заборонили, та й допомогу за смерть сина не виплатять». Обурену дочку ведуть увічливі люди за репост у соцмережах — сонце на тлі неба... Картина санкційним маслом «Путі-нн-єт». Але ж вибір є. І це не тільки поставити галочку між «н».
Ігор ЯСКЕВИЧ (Томськ, журналіст і поет, редактор літературного альманаху «Ліра):
— За тим, що відбувалося на Майдані ми, сибіряки, стежили за держТБ і практично не мали іншої інформації, за винятком передач радіо «Эхо Москвы».
Ми були раді тому, що Янукович змився, адже побоювалися, що Путін і К змусять його розв’язати громадянську війну між право- і лівобережною частинами України. Але загальне відчуття, що залишилося досі: це був бунт народу проти зажерливих беззаконників і хапуг. Ми були вражені мужністю священиків Української Церкви, які зупинили можливе кровопролиття...
Потім Крим. Уважаю, що операція із захоплення півострова була як ідея дуже давно, ще з часів, коли «тему» старанно проштовхував у громадську свідомість мер Москви Лужков. Згадайте його візити в Севастополь, «город русских моряков». Ну а операції в Донецьку та Луганську, швидше за все, мали на меті анексію чорноморської прибережної смуги до кримського перешийка, щоб можна було добиратися в Крим суходолом...
Чому ж росіяни з таким захватом прийняли цей факт? Та, мабуть, тому, що немає в росіян особливих утіх у житті, і для переважної більшості наших громадян сам Крим і Росія з радянських часів так і залишилися однією територією і для маргінальних совків, і для інтелектуалів, котрі виросли на класичній літературі, яка включає в себе не тільки «Севастопольские рассказы» і «Войну и мир» Толстого або «Преступление и наказание» Достоєвського, але й «Севастопольскую страду» Сергєєва-Ценського, курйози «потьомкінських сіл», описані Пікулем, і героїчну оборону цього міста в роки Великої Вітчизняної війни. А 90 відсотків населення Росії взагалі вважали передачу Криму до складу України, здійснену Микитою Хрущовим, волюнтаризмом і незаконним актом. Ось так воно все й утворилося, хоча насправді анексія-2014 дуже нагадує гітлерівський аншлюс Австрії 1938 року.
Сьогоднішня «гібридна війна» в Україні — на совісті путінської команди, і вона є злочином, який рано чи пізно буде предметом розгляду в Гаазькому трибуналі.
І я, і друзі мої не раз виходили на пікети й мітинги проти війни в Україні. І перший такий пікет, на якому ми оголосили наші вимоги й роздавали листівки перехожим, пройшов у нас у Томську 9 березня 2014 року. Ще сніг навколо, а ми, з моїм собачкою Джулькою, вже в пікеті... До речі, Томське регіональне відділення «Солідарності» було однією з перших і небагатьох громадських організацій у Сибіру, які одразу після рішення російського парламенту про можливість застосування Росією військ в Україні виступило проти цієї військової авантюри.
Досі активісти виступають проти участі російських військових в українських подіях і проти анексії Криму. З гаслами «Миру—МИР! Нет войне!», «Политики, решайте проблемы без войны!», «Мы против войны с Украиной!», «ТВ лжет» и «Вам врут!». Частина плакатів була присвячена й 200-річчю від дня народження Тараса Шевченка. Було й таке, що протестувальники піднімалися на Воскресенську гору, до місця заснування міста, і там висловлювали свою підтримку українцям!
Українцям томичі бажають об’єднання та єдності! Упевненості в тому, що правда переможе, і віри, що понад половина росіян — це зовсім не вороги ваші, а замордовані путінським режимом люди, які так і не стали справжніми громадянами своєї країни, а залишилися підданими цієї злочинної влади...
Ну а ми намагатимемося зробити все для того, щоб наблизити вашу перемогу! І ми кажемо вам: «Слава Україні!».
Ольга НАЗАРЕНКО (Іваново, викладач у Медичній академії):
— Я всією душею підтримую Україну й українців. Узагалі, мої бабуся й дідусь народилися й виросли в Україні, я бувала там у гостях у родичів, у мене у вашій країні є знайомі й друзі. З великою повагою ставлюся до вашого народу, вашої країні. Нині у вас дуже важкі часи; найжахливіше те, що йде війна, гинуть люди. Це страшно, це дуже боляче. І причина цієї війни — моя держава. Наша російська влада розв’язала й веде війну... Це наша величезна провина перед вами. І я прошу у вас пробачення за те, що, хоча й не підтримувала цю владу і цю війну й протестувала проти неї, але не зробила всього можливого, щоб її зупинити. Та війна закінчиться. Упевнена, що ви переможете, що прийде мир. Бажаю від усього серця, щоб ви побудували таку країну, яку самі захочете, країну, в якій буде добре всім вам — усім громадянам, котрі люблять свою Україну. Ви сильний, мужній і працьовитий народ, у вас усе повинно вийти. Все буде добре!
Євген БЕСТУЖЕВ (Санкт-Петербург, політолог, член руху «Солідарність»):
— Демократична громадськість у РФ у грудні 2013 року захоплено зустріла перші звістки про те, що український народ вчинив опір режиму путінської маріонетки — Януковичу. Він зробив європейський вибір. Не захотів животіти під владою мракобісся, як росіяни. З того моменту російське суспільство, і до того доволі розколоте, остаточно розділилося. Ми опинилися в умовах так званої «холодної громадянської війни». Особливо протистояння посилилося після анексії Криму й розв’язання путінським режимом кривавої бойні на Донбасі. У Санкт-Петербурзі ми постійно проводимо пікети й вуличні акції на підтримку українських заручників, котрі перебувають у російських в’язницях, проти захоплення Криму, виходимо на антивоєнні акції. Водночас постійно зіштовхуємося з нападами прокремлівських бандитів. Але водночас ми й бачимо, що суспільна свідомість змінюється. До рядового ватника починає доходити, що Крим — не наш, а їх — тих, хто привласнив собі право розпоряджатися країною як своєю власністю. Тобто Путіну і його найближчим подільникам, корпорації КДБ і криміналу, представленої так званим кооперативом «Озеро».
У 1991 році, після падіння СРСР — імперії брехні і зла, я не міг припустити, що через чверть століття нам знову доведеться боротися за свободу й відстоювати загальнолюдські цінності. Чому ми знову повернулися у феодально-номенклатурне минуле, ще огидніше, ніж радянське. Путінський режим відверто декларує презирство до людині. А «терпили» (більшість російського народу) зобов’язані під керівництвом Кремля» вставати з колін» і ненавидіти весь світ. Ми бачимо постійний штурм Рейхстагу, істерію на тему «можемо повторити», видовищний спорт, якому надається значення війни. У свою чергу війни в Сирії та в Україні підносять масовому глядачеві як видовища. Вони спрямовані на розпалення найнижчих інстинктів. Плюс офіційний агітпроп з його ТБ-технологіями масового зомбування. У результаті рівень ненависті й агресії в суспільстві зашкалює і становить небезпеку для самої влади. Так було в лютому 1917-го, сто років тому. Режим це розуміє, але він не може існувати без війни, оскільки заснований на мобілізаційній економіці. В умовах свободи він неминуче загине. І все тому, що в 1991-му ми не порвали з радянською спадкоємністю. Як країни Балтії. Тепер на цей світлий шлях вийшла Україна. І отримала війну. Усі країни пострадянського простору, що стали на прозахідний цивілізаційний шлях, отримували війни, дестабілізацію, міжнаціональний конфлікт із боку РФ. Водночас ставлення до Росії, як до країни з її культурою, народом, землею, не повинно бути тотожно ставленню до держави. Специфіка Росії в тому, що головним ворогом країни є держава, яка протягом п’ятисот років убиває народ.
Ставитися до сьогоднішньої Росії потрібно, як до території, захопленої терористами в заручники. Це проблема всього цивілізованого людства. І боротися ми повинні разом. Я часто бував в Україні. У радянський час, одразу після Майдану і зовсім недавно. Багато контактів із представниками ЗМІ, НКО, громадськими активістами, звичайно — з героями тих самих славних сотень і учасниками АТО. Але доводилося зустрічатися зі звичайними українцями. В яких загинули близькі від рук донецьких терористів. Вони дуже добре розуміють різницю між Росією і Кремлем з Луб’янкою. Такі були теплі зустрічі! Запам’яталася жінка похилого віку, яка плакала, кажучи про те, що її син загинув в АТО. Начебто дарма. Я сказав, що ні. Він загинув за те, щоб Київ не перетворився на те, у що перетворився Крим, він загинув за всіх нас. Світла йому пам’ять. Вона трохи здивувалася. Не очікувала почути таке від громадянина РФ. У зв’язку із цим згадую свою маму, яка пішла з життя наприкінці минулого року. Вона теж дуже турбувалася із приводу моєї зайвої активності. Матері із зрозумілих причин не схвалюють участі своїх синів у війнах. Але вона завжди підтримувала мої поїздки в Україну в найважчі періоди й у небезпечні регіони. Вона в 1941 році жила п’ятирічною дитиною у Тверській області. У нашому великому будинку розташовувався і штаб дивізії Вермахту, і радянський польовий госпіталь. Вона подружилася із двома українськими солдатами і співала з ними українських пісень. Потім ці пісні вона співала мені. Коли почалися події 2014 року мама сказала: «Ніколи б не повірила, що Росія воюватиме проти України у тій ролі, в якій воювала проти нас нацистська Німеччина. Навіть гірше. Німці, яких я бачила, були порядними людьми. Вони не хотіли війни. Німецький солдат виніс мене з палаючої хати, німецький військовий лікар урятував сусідську дитину від дифтерії. Це не Мотороли». Нині готую її спогади до публікації. А чому Україна раніше Росії стала на шлях свободи і розвитку в складі цивілізованої частини людства — це окрема дуже важлива тема.
Підготувала Наталя ЯРЕМЕНКО.
Мал. Олексія КУСТОВСЬКОГО.
