Чи неминучий ризик занедужати і чи є протиотрута ускладненням
Стало вже звичним, що з настанням холодної пори на нас звалюється букет так званих сезонних захворювань. От і нині інформаційний простір заповнений повідомленнями про тисячі захворілих у різних регіонах, наближення до епідеміологічних порогів, карантини. Лютують ГРВІ, грип, кір, найчастіше вони супроводжуються пневмонією та іншими небезпечними для здоров’я й навіть для життя ускладненнями. Наскільки необоротна така ситуація, чи можна уникнути ризику занедужати або хоча б зменшити його, від чого залежить успішне проти-
стояння ускладненням? Ці та інші питання визначили зміст бесіди кореспондента «Голосу України» з лікарем із 40-річним стажем, завідувачкою пульмонологічного відділення Київської клінічної лікарні № 2 на залізничному транспорті Любов’ю КНОПИК (на знімку).
— Любове Олександрівно, за даними статистики, щорічно у світі на пневмонію занедужують 450 мільйонів людей, майже 7 мільйонів випадків закінчуєються летальним результатом. Виходить, медицина дуже часто безсила.
— Тут треба враховувати низку чинників. Найважливіший із них — добре відомий — своєчасність постановки діагнозу патології. Як і в разі багатьох інших захворювань, це одна з найважливіших умов успішного лікування недуги. Ну а далі вже настає черга правильного визначення методики, вибору лікарських засобів. Що стосується вітчизняного досвіду, то в нас у більшості випадків переважає звичайний грип, пандемії немає, а звідси нечасті, спорадичні випадки ускладнень. Інша річ, коли має місце вірусна пневмонія. Особливо небезпечно, якщо вона починає розвиватися на самому початку захворювання. Поставити діагноз у цьому разі вдається не завжди, оскільки в перші три дні запалення легенів не прослуховується і рентген його не покаже. А в організмі швидко, практично блискавично розвивається цитатинова буря, що призводить до поразки органів дихання. Найчастіше до цього приєднується ще й бактеріальний чинник, і часто чинник, на який не впливають антибіотики. Отоді й виникають летальні випадки. Показовий приклад — ситуація в нашій країні 2009 року. Тоді були страшні пневмонії.
— Це коли був ажіотаж навколо таміфлю?
— Так. Але хто зробив потрібні висновки з тодішньої епідемії?!
— Вірусна пневмонія — в будь-якому разі результат розвитку грипу?
— Може бути як ускладнення грипу, а може ураження легенів починатися разом з ним. Адже в цьому разі йдеться про пташиний і свинячий грип, штам яких дуже пульмотропний, він одразу вражає миготливий шар дихальних органів, там виникає незвичайна парадоксальна реакція, що не захищає, не обмежує запалення, а викликає двосторонній процес і так званий ГРСД — гострий респіраторний дистросиндром, за якого врятувати людину неможливо. Тож тут ми безсилі. Якщо виникає така ситуація, потрібно з перших днів застосовувати таміфлю. Але це справа інфекціоністів. Ми ж частіше зіштовхуємося із пневмоніями як ускладненнями гострої респіраторної інфекції або грипу. Такі запалення є бактеріально-вірусними: вірус ніби прокладає шлях, потім приєднується мікроб, що й робить свою брудну справу. Цих пневмоній не так багато, проте ми зустрічаємо їх щорічно, і можемо з ними впоратися. Багато чого тут залежить і від пацієнтів: якщо вони вчасно викликають лікаря, правильно виконують всі його настанови, приймають всі призначені препарати, а найголовніше — дотримуються постільного режиму, а не біжать на роботу. Так, до речі, у нас змушені робити працівники приватних підприємств, котрі не мають, по суті, права йти на лікарняний. Як результат, вони заражають оточуючих, колег, роблять важчим перебіг своєї хвороби, не хочуть лягати у стаціонар. Вдаються до стаціонарної допомоги тільки з поя-вою легеневої недостатності, інтоксикаційного синдрому.
— Але лікувати їх уже важче, чи не так?
— Звісно. Якщо діагноз «пневмонія» поставлено вчасно й невідкладно розпочато терапію, позитивний результат лікування забезпечений. А якщо за-хворілий відкладає лікування з надією «може мине», справа може закінчитися погано. Адже запалення легенів розвивається стрімко — навіть не щодня, а щогодини, і зволікання з ефективним лікуванням не на його користь.
— Які ще особливості патології не зайве, на ваш погляд, знати пацієнтові і що повинно завжди бути на замітці в лікаря?
— Пневмонії є першої та другої категорії. Обидві належать до так званих амбулаторних, тому що протікають, як правило, в легкій формі. Але іноді лікар не може визначити форму захворювання й призначає амбулаторне лікування. Досвідчені терапевт або пульмонолог через три дні обов’язково перевірять ще раз, наскільки пацієнт піддається лікуванню призначеними антибіотиками, чи справді має місце легка форма запалення, чи потрібна корекція терапії, а можливо, й стаціонарне його продовження. І лікар, і пацієнт до цього повинні бути готові.
— Читав, що пневмонія може виникати в результаті захворювання зубів?
— Цілком можливо. Карієс, постійна інфекція в ротовій порожнині, пародонтоз... Усе це сприяє розвитку бактерій, а в несанованій порожнині розвиваються хвороботворні — ті, що живуть без доступу кисню. У порожнині рота в нас є золотистий стафілокок: у кого хронічний тонзиліт — це шлях до стафілококової, деструктивної пневмонії. Це страшна пневмонія, особливо в дітей: вона не піддається лікуванню звичайними антибіотиками. Небезпечне будь-яке вогнище хронічної інфекції.
— А що можна сказати про антибіотики, наскільки вони сьогодні ефективні й одночасно безпечні в плані серйозних побічних впливів?
— В Україні нині досить антибіотиків, щоб розв’язати будь-яку проблему. Інша річ, що лікарі їх зобов’язані добре знати. І починатися все повинно з терапевтичної ланки — сімейних лікарів, знання ними стандартів лікування, наявних засобів, наказів МОЗ. Останні, до слова, вимагають постійної актуалізації. А що в нас? 128-й наказ стосовно пневмонії, приміром, 10 років незмінний, тоді як кожні п’ять років повинен переглядатися. Адже змінюються концепції, методи і стратегії лікування. Я розумію, що в нашій країні немає хорошої бактеріологічної лабораторії — ми вимушено користуємося даними Смоленського інституту мікробіології. Формуляри та інші важливі нормативні параметри там систематично переглядаються. Адже наука і практика рухаються вперед. Відстежити всі ново-введення ми, на жаль, не можемо. З цієї причини в наших медиків часом немає впевненості у правильному виборі антибіотика, в достатності його одного або необхідності, скажімо, двох.
— А що ж наш Інститут мікробіології та вірусології імені Д.К. Заболотного НАНУ: така тематика не входить до сфери його наукових пошуків?
— Наскільки мені відомо, він є визнаним науковим центром досліджень в області систематики, фізіології, біохімії мікроорганізмів, біотехнології, екології та загальної вірусології. Підкреслюю, «загальної вірусології». Факт, що десять років наказ із пульмонології не змінювався, залишається фактом. Особисто я, до речі, вважаю, що
наука, особливо ті її напрями, які стосуються здоров’я й життя людей, кордонів мати не повинна.
Тим паче не хотілося б, щоб російська й наша наука були у противазі. Ось вам приклад. У міжнародній класифікації хвороб з’явилося нове захворювання — ідіопатичний легеневий фіброз, асоційований з імуноглобуліном G четвертого підкласу. Це хворі, які мають тромбози й поєднаний процес у легенях. Відкрили цю хворобу, розробили лікування, що попереджає тромбози, зупиняє негативний процес у легенях, російські колеги. Я зустрічала в нас уже двох таких хворих, бачу їх за всіма симптомами, а підтвердити діагноз можливості не маю, тому й лікування ніякого порекомендувати не можу. Бо навіть у приватних наших лабораторіях під час досліджень згаданий підклас не виділяється. Ми зрештою обмежені, а страждають насамперед хворі. Здавалося б, треба шукати вихід у самонавчанні, перелопачувати якнайбільше наукових джерел зі спеціалізації й навіть поза нею. Але, маючи мізерно малу зарплату, українські медики не можуть собі дозволити підписуватися на літературу й тримати руку на пульсі наукових досягнень. Добре ще, що наш Інститут фтизіатрії та пульмонології НАМН України намагається допомогти практикам, проводить цікаві, актуальні конгреси, конференції для вузьких фахівців відповідного напряму медицини. Але чи доступні вони для широкого кола сімейних лікарів, терапевтів? Зрозуміло, ні. Тим часом сьогодні на «сімейника» лягає все: поставити діагноз, призначити лікування. Він мінімально спрямовуватиме хворих до вузького фахівця, оскільки відповідно до прийнятої концепції «ходіння грошей за пацієнтом» це ж будуть і гроші лікаря. І тут, по-моєму, закладена певна колізія. Хіба може, приміром, швачка, котра спеціалізується на пошитті суконь, шити пальто? Ні, тому що є багато нюансів. Так і в нас: лікар-пульмонолог, сімейний лікар і терапевт — це різні лікарі. До чого ми йшли тривалий час? До того, щоб забезпечувати спеціалізовану високоякісну медичну допомогу. Як результат, у 70-ті роки минулого століття відділилась кардіологія, на початку 80-х — пульмонологія, пізніше — ендокринологія. Скільки працювати довелося, щоб цього досягти. Уявіть, як розвивалася наука, як треба було доводити, що цих напрямів не може бути в терапевта, у сімейного лікаря. Ми відійшли від «фельдшеризму», а тепер до нього повертаємося. Тому скорочення спеціалізованих ліжок, вузьких фахівців становище не поліпшить. Ми діємо за зразком європейських країн. Але за цим зразком іти нам ще дуже далеко, тому що там усе на дотації держави, всю терапію пацієнти отримують безплатно, там усі застраховані, в них зовсім інший рівень розвитку, життя — вони можуть собі це дозволити. У нас нині вже немає пацієнтів, що приходять на «профілактичне» ліжко — у стаціонар ідуть хворі або із загостренням, або із запущеною формою патології. Чому? Бо все платне.
— Ваша думка про вакцинацію.
— Вона повинна бути, здійснюватися якісними препаратами, МОЗ зобов’язаний закуповувати їх зі знанням справи. Вони повинні зберігатися на митниці за всіма правилами, а не будь-як, як зберігалися БЦЖ і ще деякі вакцини, про що багато писалося. Там, де є щеплення, там не так складно протікатиме захворювання. Чому одна мама свою дитину прищеплює, а інша свою — ні, піддаючи тим самим небезпеці занедужати й інших дітей, навіть щеплених? Чому щеплення в нас коштує грошей? Держпідприємства коштів не мають, приватні компанії про своїх працівників не піклуються. Але ж щеплення від грипу повинні здійснюватися масово щорічно в жовтні. І вони беззастережно й обов’язково необхідні хронікам, хворим на цукровий діабет, бронхіальну астму та ін.
— Що б ви порадили співгромадянам стосовно того, як уберегтися від застудних захворювань, а тим паче ускладнень від них?
— Людина повинна сама стежити за своїм здоров’ям. Раніше, наприклад, медсестра розносила пацієнтам стаціонару пігулки на сніданок, обід, вечерю. Приймалися вони через пень колоду, наплювацьки, доходило до того, що валялися під столом, ліжком. З 90-го року минулого століття цього не побачиш, тому що пігулки доводиться купувати за власний рахунок, їх уже медсестри не розносять, і кожен хворий дорожить своїми ліками. Людина, що думає про своє здоров’я, хоче знати про свій стан, сама прийде до лікаря, розпитає, верифікує свій діагноз, виконає призначення лікаря, поцікавиться нормами фізичного навантаження, методами загартовування. У таких людей рідко трапляються захворювання, а тим паче їх загострення. Але більшість наших співгромадян ідуть до лікаря вже тоді, коли «смажений півень клюне». Часто обурюються платними інгаляціями й навіть не замислюються, що це дешевше щоденних пачок цигарок, «стограмів», декількох чашок кави. Але ж бронхіальні захворювання лікуються саме інгаляторною терапією.
— У містах вона доступна, а як бути в селах? І взагалі, хіба адекватні можливості глибинки в контексті підкресленої вами значимості встановлення вчасного і правильного діагнозу як однієї з найважливіших умов попередження ускладнень?
— По-перше, сьогодні в продажу є достатньо різної апаратури, що дає змогу робити в тому числі й інгаляції вдома. Для родини вона завжди придасться. По-друге, сільський лікар, якщо він грамотний лікар, а це залежить від нього самого, надаватиме таку само якісну допомогу, як і міський. Його можливості розширить і більш досконала, ніж іще в недалекому минулому, технічна база. З’явилася, зокрема, телемедицина — ще одне досягнення ХХ століття: вона дає можливість на багатокілометровій відстані консультувати хворого у вузького фахівця аж до наукової установи. Можна порадитися й через інформаційний зв’язок. Проблема в іншому — у деградації й вимиранні сіл. Їхати туди випускники медичних вузів не хочуть, тому що умов там жодних: ні житла, ні соціальної інфраструктури. Ось над чим треба задуматися й вибудовувати відповідну оптимальну модель системи охорони здоров’я, щоб сільські жителі не почувалися в цьому плані обділеними, були надійно захищені.
Розмовляв Віктор КОЛОМАК.
Київ.
