У нього досі перед очима епізод, коли снаряд з російської «Нони» підкидає в повітря, наче м’ячик, вантажний автомобіль ГАЗ, той виробляє неймовірний кульбіт у повітрі та падає в кузов автомобіля МАЗ.
А в його нічний сон приходять порозмовляти бойові побратими, які відійшли за межу в пеклі Іловайського котла...
Підполковник Сергій Дзюма із сином Олексієм.
Мені довелося спілкуватися з багатьма ветеранами війни на Донбасі. І я звернув увагу: що в жорстокіших боях побувала людина, то скупіше вона про це розповідає. Саме таким чоловіком виявився підполковник Сергій Євгенович Дзюма. Попри біль в очах, про війну він говорив дуже простими словами. Справді, для чого високі слова, коли ти виконував свою роботу, свій обов’язок офіцера, чоловіка та батька: захищав батьківщину.
Але не можу не сказати кілька слів про біографію цієї звичайної незвичайної людини. Сергій Євгенович народився 1972-го в селі Вишнівець Збаразького району Тернопільської області. Хоч у родині не було військових, змалку мріяв саме про професію захисника батьківщини. Мабуть, таке покликання вкладається Всевишнім у людську душу від народження. Тому у 1989 році, після закінчення школи, Сергій Євгенович вступає в Алма-Атинське вище загальновійськове командне училище на спеціальність «Командний склад механізованих (мотострілецьких) підрозділів». 1993-го завершує навчання у вже незалежному Казахстані та отримує звання лейтенанта. І одразу ж має спокусливу пропозицію зостатися служити в казахській армії. Сергій Євгенович уже знав, що в українській армії — велике скорочення та інші негаразди, але повертається на рідну землю. Він складає присягу на вірність Україні і розпочинає військову кар’єру командиром взводу 97-ї окремої механізованої бригади в місті Славута Хмельницької області. Далі рік служив у Володимир-Волинську в 51-й окремій механізованій бригаді. В 1996 році повернувся «додому» — до 97-ї бригади в Славуту, де служив до 2004-го. З 4 лютого і майже до кінця 2004 року — перший бойовий досвід під час служби в українському миротворчому контингенті в Іраку у складі українсько-польської дивізії. Після ротації короткий час був командиром батальйону 300-го механізованого полку в Чернівцях, а далі — теж короткочасна служба заступником Бережанського військового комісара, бо вже з 15 квітня 2005 року — чергове відрядження до Іраку. Сергій Євгенович зауважує, що бої в Іраку й близько не можна порівняти з пеклом протистояння на Донбасі, але сутички з прибічниками Хусейна та терористами-ваххабітами траплялися часто. І далеко не безкровні. 13 українських миротворців загинули в Іраку. За виявлену сміливість Сергій Євгенович нагороджений медаллю США. 27 грудня 2005 року повертається до України, 2006-го отримує посаду заступника військового комісара в Збаражі і цього самого року стає військовим комісаром об’єднаного Бучацько-Монастириського військкомату. Нарешті настав спокійніший період, з’явилася можливість приділити більше уваги родині — дружині Світлані, вже 13-літній доньці Вікторії та 7-річному сину Олексійкові, адже діти дуже сумували за татусем, який майже два роки був далеко від них, на гарячій чужій землі.
Уже за часів правління Януковича Сергій Євгенович побачив, що армію України свідомо розвалюють, але що і кому було казати? Думки про близьку війну навіть на думку не спадали.
Але настав 2014 рік. Щойно вибухнула війна, Сергій Євгенович як бойовий офіцер негайно подав рапорт, щоб іти в АТО. Але тоді бюрократична машина працювала дуже повільно, й лише влітку його призначили начальником штабу 3-го батальйону 51-ї механізованої бригади. Його батальйон у той час штурмував з півдня та сходу Іловайськ. Попри шалений опір бойовиків, було зрозуміло, що Іловайськ упаде за лічені дні, й це означало кінець терористичної ДНР, адже Донецьк був би відрізаний від Росії.
Але сталося інакше. 21 серпня російські регулярні війська зайшли в тил його батальйону великими силами — до 150 одиниць броньованої техніки. Іловайський котел почав замикатися. Ще можна було зберегти людей та техніку, відійшовши трохи на захід для створення суцільної лінії оборони, але військове командування наказало бути в Іловайську. 23 серпня кільце замкнулося. 24 серпня, коли по Києву парадним маршем ішли війська та техніка, такі потрібні на сході, розпочалися повномасштабні бої. 25 серпня його батальйон блискуче відбив атаку росіян та знищив велику колону ворога. Живим зостався один росіянин, якого пораненим наші відправили до свого польового госпіталю. 26 серпня росіяни атакували із західного напрямку — і знову провал з величезними втратами, наші ще й відбили в них танк Т-72. А вже 27 серпня вступила в дію важка артилерія росіян. Сергій Євгенович устиг вивести бійців з переднього краю вчасно, інакше були б значні втрати, а сам зостався неподалік спостерігати, щоб після артобстрілу в потрібний момент зайняти позиції для відбиття атаки ворога. Але снаряд вибухнув позаду офіцера, результат — два осколкові поранення в спину. 28 серпня жорстокі бої тривали, але в росіян знову нічого не вийшло. До речі, 28 серпня було зроблено спробу вивезти поранених, та хоч на КамАЗі був величезний прапор з червоним хрестом, росіяни били по ньому, як фашисти під час Другої світової на німецько-радянському фронті. Уже це показало, що ворог правил ведення війни не дотримуватиметься. Тому наказ з Києва в ніч з 28 на 29 серпня виходити з Іловайська по «зеленому коридору», який нібито гарантують росіяни, був сприйнятий неоднозначно. По-перше, в оточенні ще можна було довго та успішно тримати оборону до підходу нових сил української армії, бо боєздатні частини вже були. По-друге, значно розумніше було застосувати тактику розчепірених пальців, тобто виходити вночі великими мобільними підрозділами. З оточення вийшли б з меншими жертвами та ще й добряче всипали б росіянам. Але вище командування гарантувало «зелений коридор». А далі росіяни вчинили з нашими військами так само, як 1223 року монголи Субудая з воїнами-киянами в битві на річці Калка (напали на беззбройних і знищили). Розстрілом «зеленого коридору» російська армія взяла на себе ганьбу безчестя, від якої не відмиється довіку. Нашу південну колону, в якій і перебував Сергій Євгенович, розстрілювали з артилерії та танків упритул. Щоб врятуватися і організувати відсіч, наші солдати зайшли на кукурудзяне поле, але там було багато наперед заготовлених пасток — розтяжок. Такого варварства у 21 столітті ніхто не чекав. У цьому пеклі загинуло щонайменше 1000 осіб, чимало пораненими потрапили в полон. Але українці не припинили опору. Сергій Євгенович з групою бійців пробився до невеличкого хутора. Там вони зайняли кругову оборону і билися до вечора. У полон їх взяли росіяни, коли закінчилися набої. Така сама гірка доля спіткала і західну колону. З боку росіян — це підлість і зрада. До речі, росіяни над полоненими не знущалися, деякі офіцери ховали очі, соромлячись власної підлості. Не пощастило тим, хто потрапив у полон до «апалченцев»: ті добивали наших важкопоранених і знущалися з полонених як хотіли. Уже 1 вересня в селі Осикове біля Котельниково відбувся обмін полоненими. Сергій Євгенович потрапив спочатку в госпіталь Дніпра, але він був переповнений, тож його перевели до Львівського госпіталю, де успішно прооперували. Родина була дуже щаслива, що батько зостався живий, особливо хвилювався син — підліток Олексій. Після лікування повернувся в Бучацький райвійськкомат.
Сергій Євгенович з болем пригадує жахіття Іловайська, але й зауважує, що саме в Іловайську росіянам неабияк збили пиху. Росіяни забули про «південний коридор» до Одеси і навіть не наважилися штурмувати Маріуполь, бо тоді втрати в Афганістані здавалися б мізерними порівняно з втратами в Україні. Прикро лише, що через відвертий провал вищого командування загинуло стільки героїчних воїнів.
У 2015 році відновив роботу Підгаєцький районний військовий комісаріат, і 4 листопада підполковник Дзюма його очолив. Роботи вистачає: призов, набір контрактників, наведення ладу у військовому обліку, заходи зі створення резерву першої та другої черги. Службового житла немає, тож ночувати доводиться на дивані в кабінеті. Знову роз’єднаний з родиною, бо дружина в Бучачі, а донька і син — в Тернополі, донька працює, а син навчається в політехнічному вузі. До речі, син Олексій закінчив військово-спортивний ліцей у Надвірній на Івано-Франківщині і готовий будь-якої миті стати поруч з батьком на захист України.
Сергій Євгенович не шкодує про пережите ним, але синові своєї долі не бажає. Хай Олексію сняться лише кольорові юнацькі сни, а над Україною назавжди заголубіє чисте мирне небо, яке так відважно захищав його батько — підполковник Сергій Євгенович Дзюма.
Ярослав БОРСУК.
Фото надано автором.
Підгайці.
