До причин такого явища

У принципі, так було завжди. Але особливо разюче демонструється в наш час і не лише в Україні. Пояснення цьому бачаться такими.

Перше — глобалізація та лібералізм вже не забезпечують адекватні відповіді на виклики сучасного світу. Відтак дедалі більше й частіше виявляється прагнення політиків і навіть народів реагувати на них переважно в рамках власних держав. Показовими у цьому плані є реперні позиції у виступі президента США Д. Трампа на сесії Генасамблеї ООН (вересень 2017 р.): дотримуватись інтересів своїх власних народів; сильні суверенні країни; головний обов’язок держави — перед її народом; ставити на перше місце інтереси своїх країн; держава — оптимальний інструмент для покращення життя людей; подолати наявні небезпеки ніхто не зможе краще за сильні, суверенні і незалежні країни, які пам’ятають свою історію і думають про свою долю; ми власноруч повинні вирішувати власні проблеми, створювати свій добробут, захищати своє майбутнє.

Аналізуючи такі тенденції, засновник Французького інституту міжнародних відносин Арно де ля Грандж взагалі робить висновок, що необхідно відходити від дипломатії демократичних «цінностей» на користь повернення до поняття «національний інтерес». Таке повернення, стверджує він, — «це фундаментальне питання», а поняття національного інтересу — «відпра-цьована інтерпретація захисту ідентичності й цілісності. Його не можна ототожнювати з цінностями, така деформація відбулася за два останні п’ятирічні терміни». А Лоуренс Саммерс (колишній директор Національної економічної ради США) навіть висунув концепцію «відповідального націоналізму».

За будь-яких обставин нові реалії вимагають осмислення причин того, чому національні почуття еволюціонують до націоналізму, який у низці країн знаходить своє утвердження на державному і регіональному рівнях, відповіді на запитання, що таке нація в сучасному розумінні, де межа між нацією і націоналізмом, яке новітнє наповнення слід вкладати у поняття «національна держава». Як влучно-запитально зауважив професор Пристонського університету Джеремі Адельман у статті «Що таке глобальна історія сьогодні?», «мрії та дослідження істориків, які створювали глобальні наративи, були лише інтелектуальним запоєм та безвідповідальним святкуванням неолібералізму?». А видатний політичний теоретик Джон Дан фіксує: «Це виклик для академічної науки, і, звичайно, для одних дисциплін він виявляється більш актуальним та закономірним, ніж для інших. Окрім того, сьогодні це виклик, який виявляється не спроможна прийняти навіть політична наука, найбільше зацікавлена у цій дисципліні».

Таким чином, перед країнами і народами неминуче постає необхідність переакцентування своєї ідентичності, своїх історичних коренів та перспектив. Щонайперше це відчуває політичне середовище, яке починає власноруч демонструвати приклад переосмислення минулого під потреби поточного моменту або адресує відповідні замовлення науковцям.

Друге — піднесення націонал-популізму сьогодні має місце скрізь у світі, але Східна Європа в цьому очевидний лідер. У багатьох країнах регіону та в низці пострадянських держав до влади прийшли сили, які раніше перебували на периферії політичного життя. Герої трансформаційних років були елітою, орієнтованою на Захід. Вони знали, як переконати провідних американських і європейських політиків прийняти їх країни в систему західних інститутів. Нові ж, навпаки, підкреслюють свою особливість, часто виступають за відмову від західних, «постмодерністських» суспільних моделей та форм життя. У той час, як Західна Європа протягом десятиріч звикала до відкритого суспільства, новопосталі консервативні сили на Сході вперто наполягають на абсолютній соціальній однорідності, демонструють бажання переграти минуле, у тому числі всіма силами «відмити» його, замовчати невигідні «сюжети». Інакше кажучи, нормалізувати усе те, що було раніше. А виявилось, що неможливо переглянути власну національну історію так, щоб це, між іншим, не призвело до внутрісуспільних суперечностей та проблем у відносинах із сусідніми країнами. Приклад того — ускладнення взаємин між Україною і Польщею.

Ставши наприкінці 90-х минулого століття законодавцем моди на «історичну політику», Польща здійснила черговий крок у правовому регулюванні трактування минулого. Очевидно, що нині в питанні «бандерівців» ні Варшава, ні Київ не готові до компромісу. Для поляків будь-яка поступка буде розглядатися як зрада пам’яті нинішніх і попередніх поколінь. Тим більше, що прийняття та підписання дискутивних поправок до закону про Інститут національної пам’яті обернуло-
ся зростанням популярності прем’єра та президента Польщі. Для київської влади засади націоналізму становлять серцевину ідеології, на якій вона тримається, хоча, судячи з усього, її суспільна підтримка незабаром може опуститися до рівня статистичної похибки. Не слід забувати також, що в Україні раніше (2015 р.) було прийнято Закон «Про правовий статус та вшанування борців за незалежність України у ХХ столітті», яким, серед іншого, забороняється критично висловлюватись відносно «борців за незалежність України» (на щастя, кримінальне переслідування за його порушення реально не передбачено).

Водночас це проблема значно більшого масштабу. Справа в тому, що зовнішня «історична політика», орієнтована на криміналізацію минулого, призводитиме до дедалі більш деталізованого законодавчого регулювання історичних процесів та трактувань.

Переорієнтовуючись на службу історичної політики з метою розширення зони свого впливу та утвердження «історичної справедливості» на основі особистісного набору аргументів, влада водночас не завжди може впоратися з притаманною для неї вразливістю, яка поглиблюється переглядом конституційних засад, калейдоскопічними змінами урядів і політичних конфігурацій, конфліктами і навіть революціями чи переворотами (які, утім, кваліфікуються як революції у разі їх успіху).

Отже, часи поділу, а не зближення країн створюють хиткий грунт та мінливу ситуацію, коли кожен починає розглядати й оцінювати свою сутність через національну призму, фокусуючи історію під таким кутом, щоб не втратити те, що вважається здобутками лише завдячуючи власним зусиллям. Як зазначається в статті «Польща копає собі «яму пам’яті» (New York Times), така «історична політика — це як націоналізм у більш широкому розумінні, ... це не що інше, як механізм ухиляння від відповідальності, спроба психологічного виправдання за допомогою експорту вини та прагнення знайти безпечне місце в світі».

Третє — і переважно українське. Століттями історія України фактично не належала народові, її цілісність та тяглість були поруйновані. Постійний перегляд і переоцінка подій залежно від зовнішньої та внутрішньої кон’юнктури, політичних практик обернулися викривленням змісту нашої пам’яті, втратою частини самих себе. Вживлення в людську свідомість доцільних, продиктованих моментом фактів, змушування від чогось відмовитися і щось забути, а інше, навпаки, пам’ятати, як Отче наш, так чи інакше оберталося придушенням історичної пам’яті, примушуванням чужими очима дивитися на власне минуле.

Таке підштовхування до селективованого, у нав’язаному ракурсі та з розставленими акцентами сприйняття й розуміння того, що було, і того, що відбувається, виродилося в такі явища, як спільне забування та зміна структури історичної пам’яті щонайменше для трьох поколінь. Новітня доба показала, що для вживлення у світо-
сприйняття людини препарованої історичної інформації потрібні відповідна ідеологічна робота, репресії відносно інакодумаючих та партійний диктат над суспільством. Так була нав’язана колективна пам’ять, в якій відкладалося лише те, що відповідало ідеологічним постулатам та волі компартійних вождів.

Сучасні намагання відмовитися від багатьох фальсифікацій часів СРСР поєднуються з творенням нових міфів. Історія вкотре травмується черговими ідеологічними «наставниками», її довільна інтерпретація стає таким само відчутним інструментом політики і вкотре позбавляється привілею бути позапартійною. Як і раніше, але вже «демократична» влада знову робить вибір за народ, керуючись розкритикованою попередньою логікою, що історія — один із найефективніших важелів управління суспільною свідомістю.

Тон у цьому намагаються задавати чергові «послушники правди», для яких історія складається не з фактів, а з власних бачень, уподобань, пристрастей, міркувань та, схоже, навіть марень. Такі «свіжі люди», специфічно розуміючи, що таке об’єктивність у повсякденності й науці, відносячи себе до тих, хто має виключне відчуття того, «як трава росте», вважають, що вчиняють правильно і за принципом А. Ейнштейна: кожна нова епоха озброює новими очима.

А на практиці виходить, що все ще продовжуються дії за кальками минулого: попередня практика проклинається і водночас наслідується. Як тоді не згадати головного героя роману «1984» Джорджа Орвелла, який повинен був вилучати будь-які згадування людей, що впали в немилість правлячої партії, приховувати зміни в політиці режиму та підміняти попередні прогнози таким чином, щоб вони співвідносилися з реальністю.

Доводиться констатувати, що й сьогодні українська історія надто незручна для всіх учасників політичного процесу. Хоча б тому, що часто спростовує конструкції протилежних сторін. Вона для них не стільки наука — скільки інтерпретація фактів у власних інтересах, інструмент та зброя: від оборонної до наступальної. У ній і досі все ще змінюються не ролі, а виконавці ролей. Але завжди є чужі й свої, зрадники і герої. До того ж кожен період має вигляд по-своєму природний і навіть пристойний у плані його пристосування до поточного моменту та рефлексії на радянське минуле. І має своїх «волачів правди». Як наслідок, дуже часто дискусії з інтерпретації подій та фактів збиваються на обстоювання та нав’язування свого світосприйняття й емоційних прив’язок. Натомість мало переймаються тим, чому це відбулося, а зосереджуються на «обґрунтуванні» того, як було все «насправді».

На практиці це часто-густо виливається у призначення героїв за «велінням» часу (деяких з них, які сьогодні особливо підносяться, за великого бажання можна видавати за героїв, але з таким само успіхом визнати і колаборантами), в череду констатацій жертв і втрат. Останнє особливо проглядається, бо ідеологія і естетика страждань, приправлена вірусом патріотизму, фактично становлять основу, на якій українському суспільству сьогодні пропонують торувати нову дорогу. Такий акцент на трагічний досвід уже виступає способом національного самовідтворення. І що показово — його розуміють, на нього відгукуються. У підсумку він стає власне майже нашим життям. За такого підходу, як з наростаючою тривогою констатують науковці, ще гостріше відчувається фундаментальна нестача історії. А спроби конструювати «гарну пам’ять» за «поганої історії» радянського періоду приводять до символічного глухого кута — заперечення навіть позитивного досвіду. За такої вибіркової санації історії не складається зрозумілий історичний наратив про недалеке минуле, який міг би стати основою соціальної солідарності, звуження поля політичних і соціальних розмежувань. Для того, щоб так сталося і щоб минуле не слугувало постійною «чернеткою майбутнього» (Шекспір), на історію та на особистості в ній треба навчитися дивитися об’єктивно, позбутися практики бачити лише ту частину правди, яка задовольняє домінуючі владні інтереси, підпирає державну політику на короткий час і з урахуванням партійних розкладів.

На нашу думку, ці загальні міркування щодо обставин інструменталізації історії є відправною методологічною точкою для розуміння причин політично доцільного трактування нашого минулого сьогоденною українською владою та її ідеологічними адептами. Точніше — останніми, оскільки вони виступають такими собі «сусаніними», за якими державне керівництво ревно йде, боячись відстати і виявитися зайвим на святі «торжества правди». Зокрема, у питанні можливого законодавчого закріплення нових ідей щодо правонаступництва України.

Правонаступництво України щодо УНР:

а) історичний аспект

22 січня 2018 р., тобто у столітній ювілей проголошення Четвертим Універсалом Центральної Ради державної незалежності УНР, група народних депутатів подала до Верховної Ради проект закону «Про правонаступництво України щодо Української

Народної Республіки». У преамбулі зазначається його мета — визначити правонаступництво України щодо Української Народної Республіки та закріпити статус СРСР як держави-окупанта. Одразу зауважимо, що в такому дуалістичному форматі два предмети правового регулювання мають неорганічний і доволі асиметричний виглядо. Тим більше, що проблемі правонаступництва присвяче-
на лише одна стаття законопроекту.

Утім, розглянемо спочатку історичний контекст прийняття Малою радою у січні 1918 р. справді життєво важливого для УНР Четвертого Універсалу. Не маю жодних підстав підозрювати авторів цієї законодавчої ініціативи у незнанні тогочасних умов його ухвали. Однак бачиться необхідним, для розуміння проблеми, реконструювати час, обставини і наслідки проголошення незалежності УНР. А заодно відповісти на низку закономірних та принципових запитань:

— чому цей державно-правовий акт приймався тоді, коли апогей революційного піднесення українського народу залишився позаду, а потужна підтримка мільйонів вояків-українців розтанула, мов сніг навесні, і проти муравйовських полків довелося посилати студентів і гімназистів?
— чому в суспільному та інформаційному просторі УНР до 20 січня 1918 р. не було й згадки про оголошення самостійності? Адже не йшлося про це на засіданнях Малої ради і Генерального секретаріату. Чому раптом у авральному порядку, за свідченнями Михайла Грушевського, «Українська Центральна Рада вже з 9 (22) січня відбувала перманентне, безпереривне засідання аж до цього часу (1-ї години ночі 25 січня. — Авт.) і постановила важну річ — видати оцей Універсал»?
— нарешті, чому фактично проголошений у ніч на 25 січня Універсал був датований 22 січня? І так увійшов в історію. Хто й навіщо дав вказівку секретареві Центральної Ради Антіну Постоловському у машинописному варіанті тексту Універсалу власноруч виправити «11» на «9» січня? Тобто позначити ухвалення Універсалу днем початку фактичного обговорення його у фракціях Ради.

Зауважимо, що, виходячи з цієї дати, 22 січня, в Україні й відзначали 100-ліття прийняття Четвертого Універсалу. Що-
правда, вшанування цієї важливої ювілейної події на державному рівні вийшло якимось формально-одноденним і непереконливим. Як повинність. Можливо, суміщення в одній двох дат, які належать до різних років, з огляду на вже усталену традицію відзначення Акта Злуки, відсунуло у тінь столітній ювілей проголошення державної самостійності України. Але ж у вересні минулого року щось подібне трапилося із 150-літтям Михайла Грушевського, коли владні інститути спочатку проігнорували ювілей людини, яку раніше поіменували Великим Українцем, а потім, схаменувшись, почали пошук аудиторії для тематичної лекції глави держави.
Але повернемося до подій листопада-грудня 1917 р. в Україні. На той час політичний провід Центральної Ради складали видатні українські діячі, авторитетні інтелектуали — Михайло Грушевський, Володимир Винниченко, Сергій Єфремов та інші. Вони були ідейними соціалістами і переконаними федералістами, майбутнє України бачили у складі демократичної федеративної Російської республіки. Самостійницький сегмент у Раді був досить аморфним та незначним.

Центральна Рада засудила жовтневий більшовицький переворот у Петрограді і 20 листопада 1917 р. прийняла Третій Універсал — державно-правовий акт великої історичної ваги і з доволі суперечливими положеннями. Україна ставала Народною Республікою, «не відділяючись від республіки Російської і зберігаючи єдність її». Право приватної власності на поміщицькі землі скасовувалося, вони мали перейти до трудового народу без викупу. Встановлювався восьмигодинний робочий день, робітничий контроль за державним виробництвом, «пильнуючи інтересів як України, так й цілої Росії». Гарантувалося забезпечення усіх свобод, які «добуті всеросійською революцією». Громадян Народної Української Республіки в федеративній Росії закликали до «великого дружнього будівництва нових державних форм, які дадуть великій і знеможеній Республіці Росії здоров’я, силу і нову будучину».

Усвідомлюючи непопулярність продовження війни, лідери Центральної Ради задекларували в Універсалі наполягання на якнайшвидшому встановленні миру. При цьому вони не вважали УНР геополітичною реальністю і самостійною державою, тому брати безпосередню участь у переговорах не збиралися, сподіваючись зробити це через неіснуюче «центральне російське правительство».

Не визнаючи ленінський Раднарком, Генеральний секретаріат 23 листопада ухвалює рішення «взяти справу складання центральної влади до своїх рук». З цією метою було направлено до всіх автономних урядів і Раднаркому РФСРР пропозицію прислати до Києва своїх делегатів з метою створення однорідного соціалістичного уряду — від більшовиків до народних соціалістів, який би виступив авторитетним представником демократичної Росії на переговорах. За тогочасного динамічного розвитку міжнародної ситуації це був явно провальний план. На який, до речі, ніхто не відгукнувся.

А тим часом Німеччина, переконавшись, що очікуваного швидкого падіння більшовицького уряду не сталося, від імені Четверного союзу дає згоду на ведення переговорів з представниками Раднаркому. Вони розпочалися 3 грудня 1917 р. у Бресті-Литовському.

Наступного дня більшовицький Раднарком висунув Центральній Раді відомі ультимативні вимоги і після офіційного їх відхилення оголосив УНР війну. Але й після цього генеральний секретар міжнародних справ Олександр Шульгин заявляв, що «більшовики згодні заключити з Германією і Австрією сепаратний мир, а українське правительство вважає, що миритись треба всім разом».

Переговори про перемир’я вже наближалися до завершення, коли 11 грудня, після дискусії, Генеральний секретаріат ухвалив постанову про відрядження до Бреста делегації УНР «для інформації і контролю, аби замирення було проведено згідно з нашою платформою і не на шкоду Українській Народній Республіці». До її складу увійшли член Малої Ради, філолог Микола Любинський, член УСДРП, правник Микола Левитський та інженер, штабс-капітан Юрій Гасенко.

Доки українська місія діставалася Бреста, 16 грудня 1917 р. було підписано перемир’я між державами Четверного союзу і РСФРР. Посланці УНР зустрілися із заступником глави німецької делегації генералом Максом Гофманом, який згодом відіграє провідну роль в укладенні Україною мирного договору з країнами Четверного альянсу.

Повернувшись до Києва, делегати 20 грудня на засіданні Генерального секретаріату доповіли про перебування у Бресті. У протоколі засідань зафіксовано зміст приватних розмов з М. Гофманом, який заявив, що німці знають про проголошення УНР, але повідомлення від українського уряду не отримували. Генерал запевнив: коли Німеччина буде мати офіційну заяву від уряду УНР, то не буде говорити з російською делегацією про українські справи.

Очевидно, з першою появою у Бресті українських дипломатів М. Гофман дійшов думки про їх використання для тиску на більшовицьку делегацію, погрожуючи укласти сепаратний мир з УНР. Хоча добре усвідомлював, що зробити це неможливо, допоки та не визначить свій правовий статус як незалежна держава. Саме цей месидж посилав М. Гофман українському урядові.

Однак у генеральних секретарів на першому місці все ще стояли інтереси федеративної Росії. 21 грудня вони ухвалили ноту до всіх держав з роз’ясненням позиції УНР: укладення миру належить центральній російській владі, а оскільки такої нині немає, то в цій справі мають узяти участь усі республіки і області Росії. Така пропозиція взагалі лежала за межами реального.

На позицію уряду вплинув М. Грушевський, який також зустрічався з М. Левитським і Ю. Гасенком. 24 грудня Генеральний секретаріат оприлюднив ноту до всіх воюючих і нейтральних країн. Очевидно, цей документ ставив завдання пояснити усім державам статус УНР, яка є незалежною від більшовицької Росії і стає суб’єктом міжнародних відносин. У відповідь на нього делегати держав Четверного союзу, під тиском М. Гофмана, запросили представників УНР до участі в мирних переговорах у Бресті-Литовському.

Була сформована нова делегація на чолі із Всеволодом Голубовичем. Українським дипломатам вдалося домогтися визнання всіма сторонами переговорного процесу правомочності делегації і, використовуючи певні австрійсько-німецькі суперечності, відстояти свої позиції та запропонувати прийнятний для української сторони проект договору.

Зважаючи на продовження Л. Троцьким затягування переговорів, М. Гофман вирішив піти на підписання сепаратного договору з УНР. Однак він не задовольнився нотою Генерального секретаріату про незалежність УНР від більшовицького уряду і, побоюючись виникнення небажаних правових колізій щодо легітимності договору, прямо заявив українській стороні: договір буде підписаний лише після проголошення державної незалежності УНР.

Цього разу його вимоги були почуті, фракція українських есерів першою починає працювати над проектом Четвертого Універсалу. У зв’язку з перервою у Брестських переговорах 20 січня до Києва повертається В. Голубович і переконує керівництво

Центральної Ради у необхідності термінового прийняття акта про державну незалежність України, від якого залежало укладення мирного договору й отримання захисту від більшовицької агресії. Адже становище УНР ставало все більш загрозливим, червоні війська вже рухалися до Києва.

Один з лідерів Центральної Ради та провідник українських соціалістів-федералістів Сергій Єфремов у ці дні писав: «Серед українських кругів поширилась дуже останнім часом думка про самостійність України, — не так про саму самостійність, як про публічне оповіщення її, про заманіфестування в формі певного акта». Після триденних дискусій у фракціях і погодження тексту Універсалу Мала рада зібралася на засідання у ніч з 24 на 25 січня. Михайло Грушевський перед оголошенням Універсалу окреслив головний мотив його ухвали: «щоб дати нашому правительству змогу довести справу миру до кінця і захистити від усяких замахів нашу країну».

Мала рада Універсалом проголосила УНР «самостійною, ні від кого незалежною, вільною, суверенною державою українського народу». Для більшої переконливості констатація самостійності і суверенності УНР як держави українського народу була доповнена фразою «ні від кого незалежною». Насамперед адресувалася вона німецьким дипломатам і мала на меті остаточно переконати їх у правомочності української делегації.

Однак навіть така концентрація самостійницької фразеології не свідчила про відмову авторів Універсалу від федералістських ілюзій. Майбутнім Українським установчим зборам Центральна Рада доручала «рішити про федеративний зв’язок з народними республіками бувшої Російської держави». Активний член Центральної Ради і один з найоб’єктивніших істориків Української революції Дмитро Дорошенко досить критично оцінював проголошену незалежність: «вона явилась не результатом якогось попереднього руху, не як осягнення вже раніше поставленого домагання, а просто як неминуча політична комбінація, як вимушений обставинами акт».

Після прийняття Універсалу В. Голубович став головою Ради народних міністрів, а до Бреста виїхала оновлена делегація на чолі з Олександром Севрюком. Проголошення державної незалежності УНР стало вирішальним чинником в укладенні 9 лютого 1918 р. мирного договору з державами Четверного союзу та звільненні збройними силами Центральних держав української території від більшовицької експансії.

Українська державність на якийсь час була врятована. Однак реалізувати ключове положення Четвертого Універсалу про «ні від кого незалежну» УНР М. Грушевському і його однодумцям так й не вдалося. Уклавши сепаратний договір, Україна міцно прив’язала себе до одного з протиборчих блоків у Великій війні з невизначеним фіналом. Надто обтяжливими виявилися й договірні зобов’язання УНР з поставок хліба і сировини Центральним державам.

Після повернення на початку березня 1918 р. до столиці, Центральна Рада у відозві до громадян УНР підтвердила програму соціальних перетворень, задекларовану в Третьому Універсалі. Соціалістична фразеологія і управлінська безпорадність українського уряду дратували німецьке командування у Києві. Нові союзники УНР, переконавшись у нездатності українського керівництва виконати експортні поставки продовольчих ресурсів до Німеччини і Австро-Угорщини, організували повалення

Центральної Ради. 29 квітня стало останнім днем тримісячного існування незалежної УНР. З ініціативи німецького командування, схваленої кайзером, Україна отримала нову державно-політичну модель — гетьманат, закорінену в українську державну традицію ХVII—XVIII століть.

Слід нагадати, що Українська Центральна Рада ніколи, за визначенням сучасників, не формувалася шляхом повноцінного представництва. III Універсал, яким було проголошено Українську Народну Республіку, підкреслював тимчасовість здійснення законодавчої і виконавчої влади Українською Центральною Радою та її Урядом — Генеральним Секретаріатом (до скликання Установчих Зборів України).

IV Універсал також однозначно вказував на тимчасовий характер владних повноважень УЦР: «Власть в ній (УНР) буде належати тільки народові України, іменем якого, поки зберуться Українські Установчі Збори, будемо правити ми, Українська

Центральна Рада, представництво робочого народу, селян, робітників і солдатів, та наш виконуючий орган однині матиме назву Ради Народних Міністрів».
Українські Установчі Збори так і не було скликано, а владні повноваження продовжувала виконувати УЦР. 29 квітня 1918 р. на засіданні Малої ради було ухвалено Конституцію Української Народної Республіки (Статут про державний устрій, права і вольності УНР), за якою «суверенне право в Українській Народній Республіці належить народові України, тобто громадянам УНР всім разом» і «це своє суверенне право народ здійснює через Всенародні Збори України». Навіть з ухваленням Конституції Українська Центральна Рада не проголошувалася автоматично парламентом УНР, а й надалі розглядала свої повноваження як тимчасові — до переобрання демократично сформованим верховним органом влади УНР — Всенародними Зборами.

Конституція УНР так і не набула чинності через розпуск УЦР Гетьманом П. Скоропадським і проголошення ним Української Держави. Характерно, що Гетьман теж розглядав свої повноваження як тимчасові, про що прямо йшлося в оприлюднених ним 29 квітня 1918 р. законах про тимчасовий державний устрій України: «тимчасово до обрання Сойму і відкриття його діяльності, державний устрій України і порядок керування основується на законах...».

Володимир ЛИТВИН.

Далі буде.