За 49 років, які Іван Журавльов прожив на світі, йому випало пройти через стільки випробувань і пережити пригод, що, здається, доля готувала їх для кількох людей. Але всі іспити він складав на «відмінно». І сьогодні це мужній чоловік із загартованим у двох воєнних конфліктах характером, нескорений духом і свідомий свого громадянського вибору. Іван Вікторович Журавльов (на знімку) очолює громадську організацію «Ветеранів АТО Корсунщини», є і формальним, і неформальним лідером земляків, які воювали на сході за незалежність України, а тепер воюють за свої права з бюрократією та байдужістю.

 

Афганістан: «Було відчуття, що ми ведемо незрозумілу війну»

На афганську війну Іван Журавльов потрапив 19-річним солдатом строкової служби, у 1987-му. Служив водієм, потім у повітряно-десантних військах. Після п’ятого місяця служби — з перестрілками та серйозними боями — БМП, у якій був Іван, підірвалась на міні. Троє солдатів були поранені, він одержав тяжку контузію, лікувався у Ташкенті і більше в Афганістан не повернувся.
Пережите згадує так:
«Я ще молодим тоді був, мало що розумів у великій політиці та відносинах держав. Нас посилали «виконувати інтернаціональний обов’язок». Не покидало відчуття, що ми на тій землі — зайві, небажані, що ведемо незрозумілу війну.
Коли афганська кампанія завершилася, і радянські війська були виведені, відчув полегшення: не будуть наші хлопці більше гинути за чужу землю. Але запитань не поменшало: чия ж то була війна, якої мети досягнуто? Нічого мені про це не кажуть, і нагороди за Афганістан — медаль та грамота...
Але в суспільстві навколо афганців було сформовано атмосферу поваги й уваги: солдати не зрадили присяги та зброї. Це трохи втішало».
Іван закінчив Корсунь-Шевченківське педагогічне училище і після повернення з армії працював вчителем праці та креслення на Херсонщині. Потім переїхав у Деренківець, де від діда та баби залишилась хата, а він уже мав сім’ю. Працював бригадиром колгоспної будівельної бригади. В часи економічної кризи довелося шукати роботи у Києві: і шоферував, і на будовах працював, адже в родині підростали троє діток.

АТО: «Пішов захищати Україну добровольцем»

Революція Гідності посіяла в душі Івана і великі надії, і такі ж великі тривоги. Події щодня розкручувалися несподівано й стрімко, хорошого, як підказував давній бойовий досвід, годі було чекати. «Коли в Криму з’явилися «зелені чоловічки», я відразу зрозумів, що почалася війна. І вона таки почалася — Донбас привернув увагу і України, і світу. Старшому синові Сергієві наближалась пора йти в армію. Невже, думав ночами, таких дітей відправлять під кулі? Раз уже російська армія на боці сепаратистів, це швидким миром не закінчиться. Рішення йти захищати Україну, свою сім’ю і землю було продиктоване і розумом, і серцем.
Однак піти воювати добровольцем вдалося не відразу: у військкоматі відмовляли, чекали наказу мобілізовувати. Тоді я почав діяти через Київ: зарахували до складу 2-го батальйону Національної гвардії. Коли взяли Слов’янськ, наш батальйон перейшов у Збройні Сили України».
Іван Журавльов не любить розповідати про свої подвиги, але земляки неодноразово бачили його в теленовинах і сюжетах, а його фото та нагорода від Ради нацбезпеки та оборони України експонується у Корсунь-Шевченківському державному історико-культурному заповіднику.
Це саме він виліз на дах адмінприміщення у щойно визволеному Слов’янську, зняв російський прапор і підняв синьо-жовтий, рідний, як символ того, що місто було й залишиться українським.
Під Савур-Могилою Іван був поранений і тяжко контужений. Його, без свідомості, взяли в полон. Місяць тримали в приміщенні Донецької СБУ — і пригадали-таки український прапор над Слов’янськом!
«Хотіли від мене будь-якої інформації, лякали смертю: нарахували аж сім смертних вироків за різні «злочини». А я тримався, мовчав і не втрачав надії на диво. Воно таки сталося: вдома мене вважали загиблим, але мені вдалося подзвонити і повідомити, де перебував. Через місяць мене обміняли».
Після повернення з полону і нетривалого лікування Іван повернувся до своєї частини під Маріуполь, де також точилися серйозні бойові дії. Дома його зустріли через рік. Тепер він працює в районному центрі соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді. Завдяки відвертому і рішучому характеру бойові побратими обрали його головою громадської організації «Ветеранів АТО Корсунщини».

Проза мирного життя атовців: «Боремося з бюрократією і байдужістю»

Коли Іван Вікторович розмірковує над пережитим в АТО, то приходить до характерного для нього висновку: «У мене відчуття того, що я робив правильні речі. Якби сталось так, що час повернувся назад, діяв би так само». Проте на обличчі колишнього солдата неоголошеної війни читаю неспокій і смуток. Від чого вони? Розкривається неохоче:
«На словах учасники АТО — герої з пільгами і перевагами, а на ділі маємо те, що держава просто не хоче виконувати законодавчо закріплених соціальних зобов’язань перед цими людьми. Більше половини не можуть досі отримати землю. Три особи стоять у черзі на житло, але ж держава його не будує. Простіше простого виділяти в бюджеті кошти на його придбання, але навіть через фонд молодіжного будівництва житла неможливо вирішити проблему. Бюрократи всіх рівнів уміло «футболять» людей. Те саме з безплатним проїздом на громадському транспорті: держава намагається передати свої функції об’єднаним територіальним громадам.
Та найбільше вражає людська байдужість. Багато хто просто не розуміє, що в Україні триває справжня війна, що багато хто віддав життя за незалежну Україну. І не шанують таких героїв. З цієї причини триває судовий процес навколо вулиці Сергія Білоушенка — полеглого в АТО корсунця-контрактника. У міській раді не поспішали називати вулицю ім’ям «Сокола» — Романа Сокуренка. Нам дуже боляче від цього, бо заслужили на зовсім інше ставлення».
Тому для Івана Журавльова війна триває — з бюрократією держави і байдужістю суспільства. Він несе службу на громадському фронті і задоволений кожною маленькою перемогою в обстоюванні прав бойових побратимів.

Людмила МОРЕНКО.
Фото надано автором.