Щоб у Росії вижити — потрібен допінг. Він різний. «В еліти — кокаїн, у спортсменів — мельдоній, у плебсів — патріотизм», — пишуть самі росіяни. А в нормальних людей — совість. Тепер я розумію легендарного американського співака Луї Армстронга, який категорично відмовлявся їхати до Білокам’яної. Навіщо? «Мені немає що сказати цим людям», — пояснював він. «Ці люди» щодня вже чотири роки поспіль убивають українців... Днями Україна попрощалася з 23-річною старшою медсестрою Сабіною Галицькою, котра загинула в Луганській області внаслідок влучення російської керованої ракети у військову машину. Вона рятувала солдатів і мирних жителів. І в неї навіть не було зброї. А сьогодні Україна прощається з Андрієм Бутильським і Олександром Сивком, які захищали Україну від російських найманців. Спочивайте з миром, Герої!

Акція пам’яті Бориса Нємцова, проти агресії Росії і проти диктатури кліки Путіна в Нью-Йорку (США).

Фото Ірини ВЕСНЕ.

Вікторія АНДРЄЄВА (Санкт-Петербург, історик):
— Дорогі українці! Як мені боляче, що ми сьогодні розділені як ніколи. Політика Кремля, що будується на амбіціях сучасного політичного керівництва і грає на фантомних імперських болях росіян, мабуть, зіграла злий жарт з усіма нами. Замість дружніх, партнерських відносин ми отримали недовіру, розкол у суспільстві, ворожнечу, тонни пропагандистських матеріалів ЗМІ, смерті, успіх популістських заяв безвідповідальних політиків, санкції і, навіть чутливіші для простих жителів РФ, контрсанкції, втрату престижу Росії на міжнародній арені. Очевидний вибір мазохістського політичного курсу керівництва. Напевно, все б було не так страшно, якби це не позначилося й на житті України — якби це не призвело до болю, крові, катувань кримчан і жителів українського сходу. За останні чотири роки мені кілька разів пощастило побувати на території України: і на заході, і на південному сході — у Запорізькій області. І я була вражена, наскільки мужньо українці переживають сучасні події — збирають гроші на АТО, намагаються боротися з корупцією, не впадають у панікерство й не переносять свої почуття стосовно політичних акцій і таких важких людських втрат на російськомовне населення України й сусідньої країни.

Олександр БРИЗГАЛОВ (Сокол Вологодської  області, драматург):
— Світла Україно, ти стала на шлях свободи. Це важкий шлях, але немає іншого шляху в народу, який виходить із багаторічного мороку обманів, брехні, насильства. Україна йде шляхом свободи, шляху світла й волі, і народи землі вірять в Україну, вірять у перемогу над чорним злом, звідки піднімається страшна суха рука. Ця рука погрожує й загрожує, але загибель чекає на цього безсилого чаклуна. Прекрасна Україна, і сонце дивиться із синього неба на неї, на польові квіти її, і зірки України горять над водами й полями її. Весь світ каже: живи вічно, Україно!

Олександр ПАНОВ (із Нерюнгрі республіки Саха (Якутія), живе в Ростові-на-Дону, юрист, пенсіонер МВС із 2015 року, майор поліції у відставці):
— У мене завжди є бажання дивитися на все своїми очима. Але воно не завжди збігається з можливостями. Коли стежив за вашим Майданом, було очевидно: українці не хочуть жити, як колись. Хочуть змін, втомилися від убогості й беззаконня. Але було незрозуміло, що саме послужило спусковим механізмом для Революції Гідності. І я сам шукав інформацію. Мене нудило від путінського пропагандистського ТБ, його я не дивлюся. Раніше дивився деякі передачі, щоб заміряти рівень брехні Соловйових, Кисельових та інших. Але перестав, тому що це нестерпно огидно й рівень гніву починає зашкалювати. Не думаю, що Путін розробив план захоплення України. Це був підйом духу свободи українського народу, що несподівано для влади: і української, і російської. А ті, хто в захваті від «кримнашизму», — це шарикови. Вони нічого не хочуть аналізувати й не пускають у свої голови інші точки зору. Хоча «кримнашизм» — це не точка зору. Це діагноз. Для мене захоплення Криму — це навіть не напад Росії на Україну. Це бандитське захоплення під керівництвом Путіна. Це зроблено для зачищення території Криму, геноциду корінного населення, знешкодження опору кримських татар. Крим був захоплений для некорінного етносу. Пропаганда КисельТБ важкою артилерією б’є по мізках недопитливих розумом. Українцям дано унікальний шанс. Вони нині йдуть на кілька кроків попереду росіян. Вони мають досвід політичних перемог. Вони повинні показати приклад росіянам. Як повинна нація добиватися реалізації прав. І в українців усе вийде.

Лариса КУЧЕРОВА (Санкт-Петербург, фахівець із соціальної роботи):
— Думаю, що Майдан став для Путіна великою несподіванкою. Він стався раніше, ніж могли б передбачити Володимиру Путіну кремлівські політологи. На відміну від добре підготовленої спецоперації із захоплення Криму, Майдан в Україні стався в той момент, коли Янукович ще не встиг «закрутити гайки» у країні, а українці не встигли забути, що означає cлово «Свобода». У той момент дуже заздрила українцям. Навіть ночами дивилася стрими з відеокамер, установлених у центрі Києва. Серцем і душею була там. Дуже переживала. Бачила все, що відбувалося на Хрещатику та Інститутській. Я в той час уже була адміном протестної групи ВКонтакте і моїм передплатникам необхідна була свіжа правдива інформація. Я ці стрими виставляла в групі.

Звісно, для мене й моїх друзів це була найгарячіша, найобговорюваніша тема. Крім стримів з України та інформації з українських груп, ми публікували інформацію з перевіре-
них джерел, яким довіряли: В. Шрейдера, Б. Нємцова, С. Сотника, «Новой газеты», «Эха Москвы», «Каспаров ру», «Грани ру», від відомих російських опозиційних політиків із Твіттера та Фейсбуку. Усі наші обговорення зводилися до одного: потрібно підтримати Україну, якомога більше поширювати інформацію про події на Майдані. Увесь час, поки був Майдан, не залишало бажання бути там разом із друзями. Подруга там була Ольга і ще одна хороша людина, журналіст Володимир. Але в мене робота, не вийшло...

Як у нас тепер кажуть: «Cкажи мені, чий Крим, і я скажу, хто ти». По-моєму, із самого початку була зрозуміла роль «зелених чоловічків» на території Криму. Особисто в мене від цього «видовища» — захоплення Криму — залишилося відчуття, що до мене в дім увірвалися не-знайомі люди, захопили його, вигнали мою сім’ю на вулицю, влаштували там свято і, не звертаючи на мене уваги, cпокійно залишилися там жити. Пам’ятаю, що незабутнє враження в той час на мене справили курсанти із кримського військово-морського училища, котрі заспівали гімн України під час окупації. Ось чудовий приклад справжнього патріотизму й любові до своєї Батьківщини. Питання приналежності Криму остаточно розділило багатьох, навіть у середовищі опозиційно налаштованих до Володимира Путіна людей. До того ж 70 років радянської влади, радянського терору, не минули для країни, для людей безслідно. СРСР, як відомо, тримався на страху й багнетах НКВС, КДБ, як і будь-який схожий режим. Люди в Росії завжди боялися відкрито обговорювати політичні теми й наслідків привселюдно сказаного слова.

Залякування, катування, провокації, кримінальні справи за політичними статтями і вбивства найбільш активних громадян стали «візитною карткою» путінського режиму. І якщо вам завтра зателефонують із соцопитуванням і запитають про Крим, чи знайдете ви в собі сили сказати те, що насправді думаєте, чи варто спочатку подумати про наслідки, про свою сім’ю? Сьогодні, коли легко саджають людей за кримінальною статтею за смішну картинку з Інтернету, говорити правду про Крим, кримських татарах стало реально небезпечно, а тим паче писати або публікувати про нього критичні статті. «Якщо ви ще не сидите — це не ваша заслуга, а наше недопрацювання». Чекісти знову хочуть повернути пам’ятник Дзержинському на Луб’янські площі... Це страшно.

Багато моїх друзів поділяють мої політичні переконання щодо подій з анексії Криму, захоплення Росією Луганської та Донецької областей. 18 числа кожного місяця наша маленька організація «Солідарність СПб» проводить пікети на Невському проспекті, присвячені підтримці кримськотатарського народу в Криму. Ми назвали свою акцію «Стратегія 18» у зв’язки з тим, що 18 травня 1944 року розпочалась депортація кримських татар з території Криму. Українцям хочеться побажати Миру — це перше.

Здоров’я, мужності й терпіння, удачі у всіх добрих починаннях. А уряду України — мудрості.

Вікторія ГОРЄЛОВА (Кострома, фінансист):
— Останнього разу я була на батьківщині моїх предків п’ять років тому. У Києві похований мій дід, це рідне місто моєї мами. Неповторні травневі дні й вечори, спокій і свобода.

Як описати захоплення, коли травень, сонце і ти в Києві. Місто міст, як казала моя викладач економіки в інституті. І ти поринаєш у розповіді бабусі і йдеш на Андріївський узвіз, куди вона бігала на побачення з моїм майбутнім дідом. І піднімаєшся на фунікулері на Володимирську гірку. І любуєшся, і любуєшся. А потім сідаєш на лавочку і провалюєшся у спогади дитинства. І немає часу, немає минулого й сьогодення, є містичне відчуття рідного місця.

Усе, що відбувається нині, — це біль для моєї сім’ї, це не-
стерпне «до і після» страшного слова «війна». Десять перших років свого життя я прожила в маленькому містечку під Львовом — Червонограді. Дуже хочу, щоб вільна Україна виявила терпіння, розсудливість, волю на шляху до цивілізованого вирішення всіх суперечностей. Ніколи не слухаю гавкіт стосовно українських питань наших ЗМІ, гидую замазатися. От вірю: усе у вас буде добре, і ми ще разом милуватимемося квітучими каштанами й бузком у Ботанічному саду.

Підготувала Наталя ЯРЕМЕНКО.