У перші дні березня 1943 р. нацистські карателі знищили майже 7 тисяч мирних жителів Корюківки — від немовлят до немічних старих, а саме містечко спалили.
Це найбільша і найжорстокіша каральна операція, здійснена протягом Другої світової війни. Корюківка — синонім звірств гітлерівців на європейському континенті. Поруч з білоруською Хатинню, чеським Лідіце, французьким Орадур-сюр-Гланом...

Конвеєр нацистської жорстокості

Одним зі своєрідних «фірмових» знаків карально-репресивної політики Третього Райху щодо цивільного населення окупованих територій Європи було свідоме знищення населених пунктів разом із мешканцями. Іншими словами, гітлерівці не просто свідомо викошували до ноги все або майже все цивільне населення конкретного села чи містечка, а також обов’язково змітали з лиця землі й сам населений пункт — життєвий простір цих людей.
Це окремий специфічний вид злочинів проти людяності, вид військових злочинів, який НЕ був і НЕ є нацистським винаходом, просто в них такі злочини були поставлені, так би мовити, на конвеєр... Приводів, якщо говорити узагальнено, для таких акцій окупантів було два: помста та залякування населення за дії рухів опору, радянських партизан, розвідувально-диверсійних груп противника. А також як елемент тактики «випаленої землі» під час відступу військ.

Що послужило поштовхом до масового вбивства

У лютому 1943 р. радянське партизанське з’єднання під командуванням Олексія Федорова повернулося з Брянщини (Росія) і розташувалось в корюківських лісах. І, звісно, розпочало збір продовольства по селах та збройні операції проти окупантів. Згодом фашисти за це спалили села Гуту Студенецьку, Тихоновичі, частину Перелюбу. Насамперед розстрілювали чоловічу частину цивільного населення. Окрім того, окупанти заарештували членів сімей радянських партизанів у Корюківці, яких згодом, напевне, планували стратити. Саме на прохання командира взводу партизанського з’єднання Феодосія Ступака, двох малолітніх синів якого також ув’язнили, а дружину розстріляли, Микола Попудренко, який на час відсутності Федорова виконував обов’язки командира, дав команду здійснити напад на містечко.
У ніч на 27 лютого 1943 р. партизани розгромили німецько-угорський окупаційний гарнізон Корюківки, залишки якого вціліли тільки в цегляній будівлі лікарні.

«Заганяли нас туди, як худобу на бойню»

У відповідь на партизанську акцію наказ про знищення Корюківки віддав начальник штабу 399-ї головної польової комендатури в місті Конотопі Сумської області Бруно Франц Байєр, уродженець німецького міста Касселя. Ця комендатура була підпорядкована групі армій «Південь» Вермахту.
Виконавцем цього злочинного наказу стала Сновська гарнізонна комендатура Чернігівської області, яка безпосередньо організувала каральну акцію. Саме вона сформувала збірний каральний загін, до складу якого увійшли військовослужбовці тилових німецьких формувань, військовослужбовці 105-ї легкої угорської дивізії, співробітники допоміжної окупаційної поліції та солдати спеціальних каральних формувань із числа колабораціоністів — громадян СРСР. Очолили каральний загін представники зондеркоманди 4а. Одним із найвідоміших злочинів цього підрозділу айнзатцгрупи «С» став розстріл 29 і 30 вересня 1941 р. в Бабиному Яру на околиці Києва майже 34 тисяч євреїв.
Уранці 1 березня 1943 р. карателі прибули до Корюківки. Свідки, які проживали в селах району, на дорозі нарахували колону з 20 вантажівок з особовим складом загону. Містечко взяли в кільце. Усіх мешканців групами по 50—100 осіб під приводом перевірки документів зганяли в будинки й розстрілювали.
Найбільше знищили в приміщенні ресторану в центрі міста — до 500 осіб. Євген Юхимович Римар, який дивом залишився живим, так згадує про це: «Моя маленька донечка лежала в мене на грудях, коли стріляли в неї прокляті кати там, у ресторані. Де тепер братська могила, там стояв ресторан. Заганяли нас туди, як худобу на бойню, й били з автоматів. Ніну я на руках ніс. А фашист поцілив мені в око. Я впав, а він по мені як застрочить. Тут мені все потемніло, і нічого я більше не пам’ятаю. Троє моїх діток були вбиті. Навіть закопати їх не довелось: і мертвих діток не побачив, спалили їх прокляті кати. І не лишилось від моїх діток нічого. Навіть могилки...»
Одночасно карателі прочісували всі обійстя й околиці містечка, де вбивали жителів як у помешканнях, так і на вулицях. А насамкінець спалили селище, насамперед ті будинки, де відбулися розстріли. Акцію проведено 1 і 2 березня 1943 р. Пізніше, 9 березня, карателі повернулися, щоб допалити селище й добити вцілілих.
В Акті Чернігівської обласної комісії зі встановлення і розслідування злочинів німецько-фашистських загарбників у Корюківці від 17 грудня 1943 р. вказано, що 1 і 2 березня 1943 р. вбито 6700 осіб, спалено 1290 будинків, а вціліло лише 10 цегляних.
За понад 70 років після знищення поліського містечка свідкам трагедії, органам влади, рідним, близьким та знайомим загиблих, історикам і краєзнавцям вдалося встановити 
поіменно лише 1893 жертви. На жаль, це тільки 28 % усіх убитих під час каральної акції.

А де були партизани?

Упродовж усієї каральної акції, яка проводилася планомірно з 09:00 до кінця «робочого дня» — 17:00, радянське партизанське з’єднання Федорова, що перебувало в лісах за 15 км від Корюківки, а його передові дозори — за 3 км, залишалося на місці. Наказу від командування якось допомогти і врятувати цивільне населення міста рядові партизани, які рвалися у бій, так і НЕ отримали.
Звернімо увагу на те, що НЕ прийняв рішення рятувати корюківчан Микола Попудренко — секретар Чернігівського обкому КП(б)У до початку нацистської окупації області. А Олексій Федоров до фашистського нашестя працював першим секретарем Чернігівського обкому КП(б)У. До речі, на початку діяльності на цій посаді у 1938 р. як член «трійки» під час «Великого терору» прийняв рішення про розстріл 297 осіб, про ув’язнення у сталінських таборах 147 осіб. Це тільки ті жертви, які за вцілілими документами змогли підрахувати історики.

Чому комуністичний режим тримав у тіні цю трагедію?

Радянська офіційна історіографія та пропаганда були зосереджені виключно на перемогах СРСР у Другій світовій війні, його вищості серед союзників по антигітлерівській коаліції і, відповідно, на героїзації власних збройних сил, силових структур, створення міфу про всенародну підтримку комуністичної влади. Власне, що нині продовжують робити російські апологети «сильної сталінської руки». Саме тому тема злочинів проти цивільного населення не була самодостатньою та окремим напрямом гуманістичного спрямування, її згадували як допоміжний або прикладний засіб зображення образу ворога та необхідності його безумовного нищення.
Додатковим стимулом спеціального вшанування жертв окремих злочинів проти цивільного населення в комуністичного керівництва СРСР була потреба приховувати небезпечні для нього історичні події.
Так, створення Меморіального комплексу «Хатинь» у Білорусі (що, певна річ, є позитивним рішенням), відкритого у 1969 р. в пам’ять 628 білоруських сіл, знищених нацистами, фактично ставило за мету відволікати увагу від факту існування під час німецької окупації білоруського національно-визвольного руху. Додатковим «бонусом» було і є намагання покласти відповідальність за цей нацистський злочин на «українців» (тобто, фактично на весь народ?!) або на «українських націоналістів», щоб вчергове роздмухати старий комуністичний міф про так званих «німецько-українських націоналістів».
Проте головною метою стало свідоме внесення плутанини з назвою «Катинь» і спроба приховати комуністичний злочин, тобто факт Катинського розстрілу. Це воєнний злочин, злочин проти людяності: масові страти польських громадян, здебільшого військовополонених, навесні 1940 р., здійснені органами НКВС СРСР за наказом керівництва СРСР і ВКП(б) у Катинському лісі Смоленської області (Росія).
Корюківська трагедія 1943 р. як найбільший нацистський злочин проти цивільного населення в Другій світовій війні не удостоїлася «честі» стати всесоюзним або хоча б всеукраїнським символом скорботи. Незважаючи на зусилля Корюківської міської та районної громади і місцевої влади (!), меморіал так і не створили як за часів СРСР, так і в незалежній Україні.
Крім байдужості влади щодо меморіалізації цього факту катастрофічного злочину тотального знищення цілої селищної громади, є ще одна обставина. Незручно на весь світ говорити про Корюківську трагедію 1943 р., коли відсутня зрозуміла й однозначна відповідь на питання: «А де були радянські партизани?».
У нормативних документах радянського партизанського руху, де сформульовані завдання їхньої боротьби, відсутня навіть згадка про необхідність захисту цивільного населення від окупаційного терору. А радянське командування всіх рівнів — від Кремля і до наймолодшого командира — добре знало про системну нацистську політику відплатних репресій проти цивільного населення за акції радянських партизанів і підпільників.
Ще один шоковий для нашого народу аспект комуністичної політики: Кремлю були вигідні такі жахливі масові вбивства, вчинені нацистами. Так комуністичний режим досягав одразу дві мети: 1) з’являвся «стимул» вцілілих людей на окупованій території вступати в лави радянських партизанів, щоб помститися; 2) жах масових трагедій внаслідок нацистської окупаційної політики мав «поховати» народну пам’ять про масові звірства і мільйони жертв сталінського режиму у 20—30-х роках минулого століття.

Російський агресор — спадкоємець імперських планів

Практично всі вітчизняні та зарубіжні дослідники дійшли висновку: головною причиною Корюківської трагедії і всіх злочинів Третього Райху проти цивільного населення є намагання гітлерівського керівництва реалізувати нацистську ідеологію у державній політиці.
Свідоме нищення міст і сіл на сході України разом з їхніми мирними мешканцями з 2014 р. збройними силами держави-агресора — Російської Федерації та її «п’ятої колони» — бандформуваннями терористичних «ДНР» і «ЛНР» — є продовженням політики, яку проводила нацистська Німеччина під час Другої світової війни. Головною причиною є московсько-російська імперіалістична ідея, обґрунтована впродовж століть у різноманітних ідеологічних конструкціях, остання з яких відома під назвою «русский мир». Її реалізація вже кілька років несе Україні смерть і руйнування...

Сергій БУТКО,
Український інститут національної пам’яті.

Чернігівська область.

 

ДОВІДКОВО

В Україні у 1941—1944 рр. нацистськими карателями та відступальними військами Вермахту свідомо знищено понад 670 населених пунктів із щонайменше 50828 особами цивільного населення (у радянських документах про частину спалених сіл відсутня інформація про кількість жертв, а відмітки «багато» не є числом) на території нинішніх 16 областей країни та в Автономній Республіці Крим.
Саме тому є актуальною добудова в Корюківці Меморіального комплексу пам’яті жертв усіх знищених нацистськими карателями населених пунктів України.

 

ФОТОФАКТ

Завідувач сектору культури та культурно-масової роботи відділу освіти, культури, молоді та спорту Корюківської міської ради Алла Кун та науковий співробітник Корюківського історичного музею Андрій Науменко ознайомлюють відвідувачів з історичними фактами під час відкриття в кулуарах 3-го поверху будівлі Верховної Ради України тематичної експозиції з нагоди 75-х роковин Корюківської трагедії. 

Фото Андрія НЕСТЕРЕНКА.
Більше фото тут — www.golos.com.ua

 

Попіл згарищ досі стукає в наші серця

Фашисти знищували мій народ, моє місто з методичністю відрегульованої машини смерті. Байдужої до відчаю і страждань навіть тих, хто не міг чинити найменшого опору: сімдесятивосьмирічна Олександра Горова, сімдесятип’ятирічна Олександра Мурачова, чотири- та трирічні Віктор Буханов і Люда Гунара, однорічні Микола Доленко, Валентина Буханова, шестимісячний Володя Менський…
А тим, хто пережив жорстоку окупацію, хто зміг повернутися до рідних попелищ з усіх можливих фронтів на той час найжахливішої в історії людства Другої світової війни, довелося з руїн зводити нескорену фашистським загарбникам Україну. Відродили, розбудували. І не забули...
Відступаючи й розуміючи невідворотність розплати, фашисти прагнули залишити по собі дощенту випалену землю України, але палити українські міста, села, хутори вони почали ще від самого початку збройного вторгнення — від 1941 року. Тільки в найближчих до Корюківки поселеннях, де загарбники фіксували партизанський рух спротиву, були покарані вогнем Тополівка і Лосівка Холминського району, Рейментарівка, Самотуги Корюківського... Жахливі заграви обпалювали небо і землю над усією Україною протягом тих несамовитих років фашистської людиноненависницької окупації.
Пам’ять про тих українців, яким випала доля в такий страшний спосіб покласти своє життя за вільну Україну, стукає в серця людей і у велике серце Батьківщини. І як то буває в історії кожного народу, випадок вирізняє з низки споріднених подій щось одне і визначає його символом певної історичної драми. Корюківка з її наймасовішою жертовністю і стала таким неспростовним символом злочинності людиноненависницької ідеології фашизму. Меморіальний комплекс пам’яті спаленим селам України має бути створений. Як пам’ять. Як засторога. Як символ незнищенності України.

Надія ПЕТРЕНКО, 
дитина війни, народжена в Корюківці.