Акція «Голосу України» «Допоможи родинам загиблих учасників АТО»

Війна на сході України, яку політики називають «гібридною», приносить і ще приноситиме багато горя та болю навіть тоді, коли наші захисники — відважні чоловіки (чи й жінки) — повернулися з фронту додому. Не лише бої, обстріли, поранення та смерть, а й суперечливість та дволикість тієї війни можуть по-диявольському підступно роздерти та зламати зсередини навіть кремезних зовні та витривалих фізично, поселивши в душу та серце сумніви, розпач, зневіру, ненависть та безліч запитань без відповідей. Не кожен, хто на фронті зі зброєю в руках сміливо кидався в бій, може легко повернутися до мирного життя, де, немов у паралельному світі, панують інші правила та цінності, де переймаються абсолютно іншими проблемами, де засідають у барах та ресторанах, правлять бал гроші та жадоба. Так, немов за декілька сотень кілометрів немає ані страшної війни, ані справжніх, не кіношних боїв, окопів, обстрілів, пожеж, згарищ, розтерзаних кулями та снарядами тіл... Немов — і війна не війна, і не наша... Хоча вони, там, на фронті, стоять саме за те, щоб ми жили без війни... Одна з таких складних історій — історія родини Вдовичів.

Святослав Вдович на фронті, 2015 рік.

 

Родина учасника АТО Святослава Вдовича.

Фото із соціальних мереж.

«Після Майдану всі були на підйомі»

...Святослав Вдович був активним учасником Євромайдану. У 2014 році вступив до лав добровольчого батальйону «Айдар», де відслужив півтора року, неодноразово брав участь у військових операціях з визволення окупованої території України від незаконних формувань «ЛНР». Трагічно загинув 25 серпня 2016 року на мирній території. У родині залишилися троє синів, Федір — наймолодший, цьогоріч пішов до першого класу. Анна Вдович також виховує ще двох дівчат — доньок своєї близької подруги Лади, матері-одиначки, військовослужбовця-фельдшера 92-ї ОМБР, котра нині служить у зоні АТО.

Після Майдану Слава спочатку як волонтер возив на фронт продукти, форму та різні зібрані речі. У травні 2014 року записався до добровольчого батальйону «Айдар» і потрапив на передову. «Тоді, після Майдану, всі були на величезному підйомі, — пригадує Анна. — Ми з мамою його підтримували, самі зібрали гроші на форму, проводжали, хвилювалися. Він цікавився зброєю, добре розбирався у військовій техніці, безпілотниках, але з книжок». Святослав гарно знав англійську мову, пройшов курси екстремального водіння, брав участь у багатьох автоперегонах.

Про військові операції, бої Святослав дружині не розповідав. Коли вона якось запитала, чи когось убив на війні, сказав — «ні». Але на його очах багато побратимів загинули та отримали тяжкі поранення.

Коли Святослав повернувся з фронту додому, з роботою ніяк не складалося. Невдовзі він пішов із сім’ї, винайняв квартиру й у серпні 2016-го його не стало.

Родина Вдовичів — Анна та троє її синів — не має статусу родини учасника АТО. Святослав розпочав оформляти статус учасника бойових дій, але за життя не встиг. Хоча, як каже Анна, зібрано всі необхідні офіційні підтвердження.

Усе колись було інакше...

Родині нині допомагають доброчинні організації — квитки на розважальні заходи для дітей, оздоровчі поїздки. Але головна мрія Анни — розв’язати проблему з кредитом на квартиру, який подружжя взяло ще у 2007 році — до кризи та війни. Святослав тоді працював в автомобільній компанії, мав стабільну високу зарплату, думали, виплатять кредит без проблем.  Півтора року справно сплачували доларовий кредит, а після кризи 2009-го гривня «обвалилася» і борги стали космічними. Банк подав до суду, а потім переуступив їхній кредит колекторській фірмі. Усе колись було інакше... До війни.

Оскільки іншого майна немає, Анна хоче продати квартиру і, віддавши борги, придбати меншу за площею. Але ціни на нерухомість нині сильно впали, навіть у столиці. У квартирі зареєстровані п’ятеро осіб — Анна з мамою і троє неповнолітніх дітей.

Триває судова тяганина з колекторами. Через суд вдалося дещо зменшити суму боргу, але він і досі не підйомний — 57 тисяч доларів. Колектори погрожують виселенням, сидять під дверима. І нікого не обходить, що тут живуть діти. Анна зверталася до правоохоронних органів — поліції, прокуратури, повідомляла, що їй та дітям погрожують. Але в «органах» байдуже відповіли: «Вас убили? Прибили? Що вам зробили? То не до нас». Навіть заяви не прийняли.

«За законом не можуть виселити з квартири, де зареєстровані троє малолітніх дітей. Але знаю, що такі випадки є, — каже Анна. — Якби у Слави був статус учасника бойових дій — могли б стати на квартирну чергу. Багатьом родинам учасників АТО зараз дають квартири, якщо і не в Києві, то хоча б в Ірпені, Бучі».

Хлопці навчаються в гімназії, мають багато захоплень. Олексій захоплюється футболом, як і батько цікавиться машинами. Ілля навчається в музичній школі гри на фортепіано та вокалу, також полюбляє футбол, програмування. Федір грає на ударних, ходить на айкідо, може годинами збирати конструктори. «Я дуже хочу, щоб на війну більше ніхто не йшов... Щоб нарешті настав мир!», — каже Федір.

Анна Вдович не скаржиться на долю. Усі сподівання — на себе і на парламент, що депутати нарешті ухвалять закон про надання статусу учасника бойових дій учасникам добровольчих батальйонів. Зараз оформити статус таким, як вона, дуже складно.

Як юрист вона сама це розуміє. Довести, що смерть Святослава настала внаслідок психологічної травми, отриманої на війні, майже неможливо. Анна зібрала всі документи, що чоловік воював в «Айдарі», ходила у відповідну комісію в КМДА, але там сказали: «Якщо людина померла, нічого не видаємо». «І таких сімей, як ми, багато, — констатує Анна. — Коли чоловік помер уже вдома, за лінією фронту, сім’я з дітьми не може оформити статус і мати жодні пільги».