Уже не голова, але ще не староста. На Вінниччині понад 60 колишніх сільських голів добровільно відмовилися від посад. Тепер вони у новому статусі — виконувачів обов’язків старост. Ситуація у кожного невизначена: за посаду старости треба буде ще позмагатися на виборах. Крім того, втратили частину повноважень. Заради чого?..
Щоб стати сільськими головами, вони пройшли через густе «сито» виборів, змагаючись з конкурентами. А після того почали агітувати за... ліквідацію своїх посад і входження до складу об’єднаних територіальних громад (ОТГ). У населених пунктах, що нині в ОТГ, передбачено посади старост. Колишні сільські голови, які виявлять бажання надалі очолювати громаду, знову змагатимуться з конкурентами. На перехідному етапі вони тільки в. о. старости.
Чому погодилися на таке? Як психологічно сприйняли добровільну відмову від портфеля сільського голови? Як їм працюється в нових умовах? На що сподіваються у перспективі? Думками з цього приводу з «Голосом України» діляться двоє посадовців найнижчої ланки місцевого самоврядування. У Валентини Дубчик з Томашпільського району чималий досвід, її тричі обирали сільським головою. Іван Ребар з Іллінецького району посаду голови села приміряв уперше. Невдовзі, як і згадана Валентина Дубчик, позбувся її. Добровільно. Співрозмовники різні. За віком, характером, досвідом роботи. Одне в них спільне — точка зору на процес реформування місцевих громад.
1. Штрихи до портрета
Валентина ДУБЧИК (на знімку разом з матір’ю), в. о. старости села Нетребівка Томашпільського району. Тут народилася, виросла. Сюди повернулася після навчання. За фахом режисер-постановник. Освіту здобувала в Тульчинському училищі культури.
Працювала у місцевому Будинку культури. Деякий час трудилася обліковцем на фермі. Три скликання поспіль односельці довіряли їй очолювати громаду. Разом з чоловіком виховали сина й доньку. Донька подарувала двох онуків. Пані Валентина закохана у пісню. Без її виступу не обходиться жоден захід. На концерті на честь жіночого свята співала «Мамину молитву». Бачила, як в залі її рідна матуся витирала непрохану сльозу. Пані Валентина не приховує, що почувається щасливою, бо ще живі батьки, бо має гарну родину. Дуже дорожить довірою односельців.
Двома руками агітувала за об’єднання
— Ми першими в районі дали згоду на об’єднання з Томашпільською ОТГ, — каже в. о. старости села Нетребівка Томашпільського району Валентина Дубчик. — Досвід роботи головою села підказував: гірше точно не буде, а на краще були сподівання.
Про це я особисто говорила землякам. Разом з депутатами обійшли кожен двір. Донесли інформацію чи не кожному. Просили подумати, а потім висловитися на сході села шляхом голосування — за об’єднання чи проти.
Декого з депутатів односельці запитували: «А що Михайлівна каже з приводу об’єднання? Будемо голосувати, як вона».
Місточки довіри між нею і земляками вибудовувала протягом багатьох років. На її думку, для цього багато розуму не треба. «Будь завжди серед людей — і вони мимоволі потягнуться до тебе» — таке правило керівника громади.
Біля сільського храму не було криниці. На Великдень і Водохреще люди хтозна-звідки несли воду, аби освятив батюшка. Сільський голова порадилася з рідними, скинулися власними коштами, за них викопали криницю. Людям, які працювали, пані
Валентина разом з сестрою готували обіди. А їх підвозив їхній батько, бо має конячку. І не тільки харчі, а й необхідні матеріали.
— То був час, коли перевіряльники всякої масті робили з сільських голів корупціонерів, — продовжує пані Валентина. — Аби не давати зайвого приводу для звинувачення, краще свої кошти витратити. Не тільки гроші передавали громаді. Під час відзначення Дня села стіл накрили. Якраз кабанчик підріс. Чоловік, діти підтримали мою затію пустити його під ніж. Що ж то за свято без застілля? Такі зустрічі неабияк згуртовують людей.
Коли настав час громаді Нетребівки визначатися, більшість проголосувала за входження їхнього села до ОТГ.
Віддалене село ожило
— За весь час мого головування Нетребівка ніколи не мала стільки коштів, як маємо їх нині, — каже Валентина Дубчик. — У бюджетний рік в ОТГ вступили у 2017-му, а скільки вже грошей отримали!
Будинок культури у Нетребівці не знав капітального ремонту з часу його будівництва, тобто з 1972 року. Торік почали оновлювати: замінили вікна, двері, полагодили частину накриття. 200 тисяч гривень село отримало завдяки перемозі в обласному конкурсі проектів розвитку громад, решту дала ОТГ. У дитсадку обладнали кухню, зробили все по-сучасному, як у місті. З бюджету ОТГ виділили кошти на завершення будівництва водогону. Планується ремонт доріг. Село отримало у користування мікроавтобус марки «Форд».
— До райцентру нам неблизько, понад 20 кілометрів, — пояснює пані Валентина. — Тричі на тиждень, у базарні дні, доставляємо «бусом» людей. Крім того, підвозимо дітей у Томашпіль на заняття гуртків.
За словами Валентини Дубчик, об’єднана громада — велика сила. «У цьому переконалася не тільки я, а й мої односельці, — каже співрозмовниця. — Чи називають старостою? Не називають. Поки не звикли до цього слова. У людей, особливо поважного віку, воно викликає інші асоціації. У війну були старости, які служили окупантам. Може, тому... Чи оберуть старостою? Настане час виборів, нехай люди визначаються. Вибори ще попереду, а село вже ожило».
2. Штрихи до портрета
Іван РЕБАР (на знімку),
в. о. старости села Тягун Іллінецького району. 41 рік, родом із Закарпаття. Одружився на дівчині Антоніні з Вінниччини. Проживають у її селі Володимирівка. Мають трьох неповнолітніх синів. Працював трактористом, будівельником. З першого й до останнього дня брав участь у Революції Гідності. Зазнав осколкового поранення після вибуху гранати. З початком окупації Криму разом з групою добровольців чергував на блокпостах при в’їзді на півострів. Повернувшись додому, їздив волонтером в АТО.
У травні 2014-го записався добровольцем у батальйон «Донбас» Нацгвардії України. Після курсу підготовки у Нових Петрівцях разом із підрозділом відправився у зону бойових дій. Брав участь у визволенні Слов’янська, Краматорська, Артемівська.
Визволяв Попасну, Лисичанськ. Пройшов пекло Іловайська, де дістав важке поранення. Лікувався у Дніпрі, де за три тижні провели три операції. Ще два рази його оперували лікарі в одній з клінік Естонії. З лікарні повернувся на милицях. Зі сльозами на очах зустрічали дружина і троє малих синів. З допомогою лікарів, підтримкою сім’ї, завдяки власним зусиллям мужній чоловік з часом став на ноги, милиці закинув, як він каже, далеко-далеко. Нагороджений медаллю «Захиснику України».
Агітувати словом — без толку
— Я не ходив попід хати і не агітував, не переконував своїх односельців, щоб голосували за входження в ОТГ, — каже в. о. старости села Тягун Іллінецького району Іван Ребар. — Не тому, що тримався за стілець сільського голови. Це не в моїх правилах.
Справа в тому, що слова, які б вони не були красиві, мало сприймаються. Особливо у наш час. Ділом треба агітувати.
Села Тягун і Володимирівка, що входили до Тягунської сільради, увійшли до складу Іллінецької ОТГ не одразу.
«Перед нами членами об’єднаної громади стали шість колишніх сільрад, а мої односельці все роздумували, — розповідає Іван Ребар. — А наші рік придивлялися. Я нікого не підганяв. Коли запитували, що воно таке, ото ОТГ, відповідав, що за цим перспектива. Так само нікого не переконував, коли йшов на вибори сільського голови. Під час зустрічей говорив коротко: «Якщо будемо разом працювати — голосуйте, а ні, то обирайте когось іншого, бо я без вас нічого не зможу зробити»
Одного разу тоді ще сільський голова Іван Ребар попросив у керівника місцевого сільгосппідприємства «Україна» Миколи Сенчука допомогти транспортом. Каже, той завжди йде назустріч громаді. Разом з депутатами сільради охочих поїхати «на багаті села» зібралося на два автобуси. Ребар повіз показати, як працює ОТГ у Тернопільській області. Ще одна така само колективна поїздка була на Черкащину. «Під час повернення додому, ще в дорозі, я відчув настрій односельців, — згадує Іван Ребар. —
Частина людей не приховувала бажання голосувати за об’єднання».
Тягунська сільрада з двома населеними пунктами стала сьомою за рахунком, що приєдналася до ОТГ. Загалом нині об’єдналися громади понад 20 сіл.
Посада — Іванович
— Кар’єристом ніколи не був, тому прощатися з посадою сільського голови було легко, — каже Іван Ребар. — Та й до будь-якої роботи звичний. Не про це думаю. Для громади хочеться більше зробити. Тепер з’явилися такі можливості.
Один із проектів, що його активно реалізує Іллінецька ОТГ, сортування і переробка побутових відходів. Поки що окремо відбирають тільки пластик і поліетилен. Для цього закупили спеціальні контейнери. Їх встановили поруч з контейнерами для інших видів побутового сміття. Спочатку контейнери були тільки в райцентрі Іллінці. Тепер є у всіх населених пунктах, що входять до ОТГ.
«І що сортують?» — запитую у співрозмовника. Усміхається у відповідь: «Попервах було, як і раніше, гамузом все скидали. Довелося роз’яснювати від малого до старого. Ситуація змінилася». Зібрані відходи вивозить автомобіль комунального підприємства ОТГ. Про наповненість контейнерів інформують комунальників, ті присилають транспорт.
— Протягом трьох тижнів встановили освітлення в обох наших селах, — продовжує в. о. старости. — По три кілометри поки що. Обладнали дитячий майданчик. У селі Тягун відкрили амбулаторію сімейної медицини, тут є також стоматологічний кабінет. У Володимирівці маємо фельдшерсько-акушерський пункт. За кошти ОТГ нам надали автомобіль швидкої допомоги марки «ГАЗель». Машина укомплектована усім необхідним для підтримання життя хворого під час транспортування до лікарні.
За словами співрозмовника, Будинок культури взимку ніколи не опалювався. Наступної зими буде тепло. Завезли електрокотли. Ними обігріватимуть приміщення. У планах на нинішній рік прокласти асфальт на частині головних вулиць в обох селах старостинського округу — Володимирівка і Тягун. Кошти вже передбачені у бюджеті ОТГ. З настанням весни розпочнуть роботи.
— Як тепер називають мою посаду? — перепитує співрозмовник. — Хто як. Одні, як і раніше, кажуть голова, інші — Іванович. Щоб говорили «староста», ні, такого не чув.
Вінницька область.
Коментар
Олег ЛЕВЧЕНКО, керівник Вінницького центру розвитку місцевого самоврядування:
— Обличчям громади називаю тих сільських голів, які добровільно склали з себе повноваження заради перспективи розвитку населених пунктів, — каже Олег Левченко. — Вони повірили у таку перспективу в об’єднанні самі і переконали в цьому односельців. Відомо, багатьом з них відверто говорили: «Що ти робиш? Віддаєш портфель сільського голови — позбавляєш себе, сім’ю заробітку». Більшість сільських голів в області не наважилися на такий крок. Не йдуть на об’єднання. У ролі в. о. сільських старост поки що тільки 63 посадові особи, це приблизно десята частина від загальної кількості голів сільрад. Можу відповідально говорити: громади, що не об’єдналися, багато втрачають. Більше, ніж сільські голови, які їх очолюють. Утім, процес об’єднання необоротний. Приклад уже створених громад яскраво засвідчує, що це гарна перспектива у подальшому розвитку населених пунктів. Успішні ОТГ є найкращими «агітаторами» за об’єднання. На мою думку, настане час, коли мешканці громад почнуть запитувати сільських голів, а чому це у нас справи йдуть гірше, ніж в ОТГ?
Фото надані автором.
