До 100-річчя УНР

У центрі Боярки синьо-жовті знамена, панцерник «Петлюра», звуки гарматних пострілів і кулеметних черг, рівні ряди вояків УНР, молодих, красивих, окрилених Українською революцією і готових за її ідеї віддати життя, — все як сто років тому, коли тут, поблизу Києва, прогримів переможний бій добровольців Васильківського коша Вільного козацтва на чолі із старшиною Іваном Горемикою-Крупчинським з російсько-більшовицькими загонами. Військово-історична реконструкція битви, про яку не згадували в радянських підручниках і про яку ще й сьогодні знають не так багато, відбулася на території міської школи № 2, колись дитячого сиротинця, де під час першої московської окупації засідав більшовицький штаб.

Андрій Ковальов у формі бійця УНР з книжкою «З Архістратигом на щитах. Нариси до історії Першої російсько-української війни на Київщині 1917—1918 років».

 

Під час реконструкції бою.

Фото Андрія НЕСТЕРЕНКА.

 

По обидва боки «фронту» — реконструктори з Києва, Броварів, Вінниці, Чернігова, Кам’янця-Подільського, у формі та зі зброєю, точно такою ж, як у часи УНР. Якась мить — і на майдані закипає бій: вояки з тризубами на кокардах оточують штаб, йдуть у наступ, а вже за якихось хвилин 20 більшовики вивішують з вікна «білу шмату», прив’язану до штика гвинтівки, та виходять із будівлі з піднятими руками. Ще мить — і «червона шмата», що розвівалася при вході до школи, падає додолу, а замість неї здіймається переможний синьо-жовтий стяг.

— У результаті короткого, але переможного бою вояків УНР 1 березня 1918 року, коли захопили у полон вісім червоноармійців і одного російського матроса та військові трофеї, вдалося заволодіти Бояркою, де було встановлено українське місцеве самоврядування, — каже один із організаторів фестивалю «Битва за Боярку» Павло Подобєд.

Історик наголошує, що в тогочасних умовах ведення війни взяття Боярки, як і Фастова, Василькова, у тактичному плані було дуже важливим, адже як таких фронтів тоді не було, а бойові дії велися залізницями.

О четвертій ранку вояки УНР у містечку скинули червоний прапор, і Васильківський кіш із станції вирушає визволяти від російсько-більшовицької окупації Київ. У столицю українські підрозділи разом із німецьким військом входять уже 2 березня.
— Фестиваль, який відбувся за підтримки Боярського виконавчого комітету, Благодійного фонду «Героїка», — не просто реконструкція бою, а повернення забутої історії міста, — каже Павло Подобєд.

Табу на правду доби національно-визвольних змагань 1917—1921 років місцеві історики, краєзнавці та активісти зняли давно. Розшукавши в архівах скупі відомості про бої за Боярку та про їхніх учасників, вони відновили й освятили у 2013-му Комплекс поховань вояків Армії УНР. Як розповідають пошуковці, у 20-х роках, після встановлення в Україні радянського окупаційного режиму, «камсамольци» знищили на околиці Боярки старе кладовище, де знайшли свій останній прихисток і жовтоблакитники, котрі загинули у боях за місто. В атеїстичному угарі цвинтар зрівняли із землею, а на його місці облаштували футбольне поле. Спільноті БФ «Героїка» вдалося встановити шість імен полеглих вояків УНР — тепер вони вибиті на гранітних козацьких хрестах, встановлених на символічних могилах: Михайло Карпєкін, сотник Дніпровського полку Армії УНР (родом із Чернігівщини, загинув у 25 років), козаки сотні Січових стрільців Іван Любченко та Пимен Бабич (розстріляний більшовиками), козаки Федір Данильченко і Михайло Ольшанський, бунчужний Панкратій Бандура. Одна з місцевих мешканок розповідає, що коли облаштували комплекс, куди перенесли і вцілілі залишки старих надгробних плит, батюшка із церкви Московського патріархату підбурював людей знести, як він казав, «нацистські хрести», а насправді козацькі, встановлені на честь українських героїв.

Після «бою» на території комплексу священики з УПЦ Київського патріархату та Української автокефальної церкви відслужили панахиду за загиблими героями, у тому числі й на нинішній війні з російським агресором.

Того ж дня у Будинку культури відбулася презентація книжки депутата Боярської міської ради, реконструктора Андрія Ковальова «З Архістратигом на щитах. Нариси до історії Першої російсько-української війни на Київщині 1917—1918 років».

У дослідженні, рекомендованому до друку Вченою радою історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка, автор простежує бойовий шлях Васильківського коша Вільного козацтва та проводить реконструкцію подій

Перших українських визвольних змагань на станції Боярка і в її околицях, що, як каже Андрій Ковальов, лишалися маловідомими через панування радянських міфів.

Ідея книжки виросла із спроби написати газетну статтю про історичні події у рідному місті. Під час архівних розвідок автор відкриває цілий пласт раніше невідомих чи забутих подій, героїчних біографій українських воїнів. Виявилося, що через Боярку проходив бойовий шлях легендарного полковника корпусу Січових стрільців, одного з ідеологів українського націоналізму Євгена Коновальця (тепер на фасаді міської школи № 2, де був штаб першої незалежної української армії, на його честь встановлено меморіальну дошку) та інших видатних українських діячів — Симона Петлюри, Романа Дашкевича, Андрія Мельника, а сусідніми вулицями ходили справжні герої революції — Петро Тимошенко, Марко Шляховий, він же отаман «Кармелюк», повстансько-селянський загін якого вів бойові дії проти окупантів і базувався в урочищі Кладова між селами Дзвінкова та Жорнівка тепер Києво-Святошинського району. Про подвиг повстанця нагадує меморіальна дошка на фасаді Боярського міського будинку культури.

— У березні 1918-го Петро Тимошенко став комісаром (комендантом) станції Боярка, до цього працював помічником начальника станції, організував «Просвіту», а у листопаді того ж року він активно сприяє розміщенню штабу та контингенту Осадного корпусу Січових стрільців у місті, — розповідає Андрій Ковальов. — Усі змобілізовані у Білій Церкві та Фастові добровольці потрапляли до Боярки-Будаївки, де був штаб Січових стрільців і де проводився вишкіл гармашів, формувалися нові артбатареї, і просто звідси рушали на фронт. Окупаційна влада арештовувала Тимошенка у 1921-му, 1923-му, 1929-му та 1931 роках, зокрема у справах повстансько-партизанських отаманів «Гайового» та «Косаря». Востаннє він був заарештований 1938-го і розстріляний разом зі своїми соратниками й односельцями — Михайлом Малишенком і Яковом Деркачем.

Під час роботи над книжкою дослідник розшукав спочатку адресу, за якою мешкав Петро Тимошенко у Боярці, а потім і його родичів у Києві. Онуки пам’ятали, що дід був розстріляний у 30-х, але нічого не знали про його участь у національно-визвольних змаганнях 1917—1921 років. Андрію Ковальову вдалося знайти нащадків й інших героїв української революції, які до того також нічого не знали про своїх славетних родичів.