В Америці є група Sirnerbusters, яка постійно протестує проти 511 підписантів (культурних діячів) ганебного листа на підтримку анексії Криму. Активісти — а це переважно колишні громадяни Росії — зустрічають «голубів миру» з антипутінськими плакатами і блокують їхні гастролі. А ще розповідають американцям про війну в Україні та про пропагандистську роль таких артистів — прихильників Путіна, які своїми підписами підтримали порушення прав татар в українському Криму і вбивства українців. Вони вкотре нагадують, що на четвертому році війни в Україні світ не має права забувати, що таким аморальним «кримнашистам» не місце в цивілізованому суспільстві. А пропутінських діячів закликають не лише відкрито висловлювати свою позицію на підтримку миру, а й щось робити, аби Росія ставала осередком культури, а не війни.
Марина БАЛУЄВА (Санкт-Петербург, учителька, письменниця, журналістка):
— Важко вмістити в рамки невеликої замітки таку тему, як солідарність громадян Росії з громадянами України в захисті суверенітету держави Україна й права народу України на самовизначення. Адже тільки список моїх друзів і знайомих, які починаючи з 2014 року так чи інакше висловлювали свою незгоду з агресивною політикою власної держави щодо України, тільки цей список, перерахування прізвищ займе набагато більше місця. А скільки ще незнайомих мені людей! Скільки відбулося маршів миру, стоянь і пікетів.
Згадую протест у Петербурзі. Люди йдуть і йдуть нескінченним потоком з Марсового поля до Казанського собору, у руках — букети жовто-блакитних квітів, жовто-блакитні повітряні кульки, прапори, одяг жовто-блакитний (коли поліція заборонила марші з транспарантами, одяг став виявом переконань), значки, шалики... От демонстрація Невським: на довгих древках прапори України, Росії та Євросоюзу, з динаміків пісні «Океану Ельзи» і «Ніч яка місячна» на повну потужність. Ми роздаємо листівки людям, які стоять на тротуарах і спостерігають за ходою. Хтось дякує, хтось мовчки відмовляється, хтось шпурляє папірцями в нас. Ненависть на обличчях. От молода жінка мовчки стоїть з розгорнутим на розпростертих руках українським прапором. Навколо юрба нодівців («народно-визвольний рух»), на обличчях, найчастіше позначених алкогольною залежністю, написана ненависть. Тільки близькість поліції й відсутність прямого «фас» згори стримує «патріотів». Це Наташа Цимбалова, нині вона вимушений емігрант. Чи от Олена Осипова, художник наївного стилю, яка у їхній День Перемоги вирішила нагадати про війну людям, котрі гуляють Невським. «Бабцю, як ви смієте!» — хрипло кричить на неї дівиця в солдатській пілотці, уже готова накинутися з кулаками. Мовчить Олена Андріївна. Мовчать двоє поліцейських поряд з нею.
Це дуже страшно — перебувати в центрі натовпу, який дихає ірраціональною злістю. Скільки їх, моїх співвітчизників, побитих за жовто-блакитний одяг чи значок, які тікали з країни після прямих погроз чи порушених кримінальних справ, скільки їх у в’язниці за репости, надуманий «опір поліцейським» на розгоні акцій. Нас не так уже й мало, і ми, як могли, намагалися переконати співвітчизників. Плисти проти течії і важко, і легко. Важко — тому що страшно, легко — тому що зберігаєш у цьому зовнішньому страхові себе, свою людську ідентичність. Напевно, про це сказав Христос: «бо ж ярмо Моє любе й тягар Мій легкий» (від Матвія 11:29,30). У цьому сенсі легко залишатися людиною. Про це нагадували нам священики РПЦ о. Микола Савченко, о. Григорій Міхнов-Войтенко (син поета Олександра Галича, який у серпні 2014-го відмовив у причасті ополченцям, котрі вирушали на Донбас), о. Дмитро Климов та інші, яких так чи інакше покарало начальство, аж до розриву деяких із РПЦ.
21 вересня 2014 року у свято Різдва Богородиці на молитовному стоянні на захист України біля Казанського собору я знайшла справжніх друзів. Саме цього дня було започатковано групу «Православні Петербурга за мир в Україні», яка частково входить до християнсько-демократичного руху. Ця група активна «ВКонтакте» й сьогодні. На стіні розміщено відеоролик, опублікований у квітні 2015-го. Ідея ролика належить Світлані Ставнійчук, вона й написала перший варіант тексту, доопрацьований батьком Миколою Савченком. Режисер і оператор — Анастасія Дубова. Це звернення до співвітчизників-християн з нагадуванням про Бога і Його заповіді. Ролик пробув день у топі новин України, ми отримали багато вдячності, але й багато ненависті. Нас обзивали алкоголіками, дегенератами, сектантами. Ми чекали, що от зараз за нами прийдуть. Чи виженуть із роботи. Наш народ сьогодні розділився по лінії ставлення до України. Питання «Чий Крим?» стало паролем-ідентифікатором. І є досить багато людей, для кого Україна — це біль, для кого це сором за свою Батьківщину, кому попіл Іловайська й Дебальцевого стукає в серце. Тому прикро бачити, як не дають посвідку на проживання тим російським громадянам, які тікають від переслідувань внаслідок своєї діяльності на захист України. Чи як домовляється міжнаціональний «бізнес» над головами убитих, скалічених, позбавлених даху. Цілком очевидно, що продовження воєнних дій вигідне політикам по обидва боки, що вони цинічно використовують громадян своїх країн. Але я вірю, що Революція Гідності переможе і в Україні, і в Росії. Допоможи нам, Боже!
Володимир АНАНЬКО (Калінінград, фахівець із суднових холодильних установок, ходив у море на рибальських суднах і на транспортних рефрижераторах іноземних компаній, водій):
— Політика Путіна і його прихильників втягує країну в дедалі більший хаос й обурення народу. Те, що його знову буде «обрано», лякає багатьох з нас. Альтернатива йому є, але народ наш не любить змін. Ви жили при СРСР і знаєте, що нами керували, і ми тільки говорили «одобрям». Поки що нічого в цій країні не змінилося. Путін погіршив усі відносини з європейськими державами і свій погляд скерував на Азію — там перерозподіл сфер впливу між ним і США, так, саме між ним, а не нашим народом.
Росії не потрібен цей нікчемний союз, а тільки викачування грошей зі скарбниці й злиденне становище звичайних людей. За час правління Путіна і його псаря Медведєва нічого не змінилося на краще, злочинність і корупція процвітають, він як на пости їх саджає, так і до в’язниць, але це все не показник того, що боротьба триває і зміни будуть.
Мені не байдуже й те, що нині відбувається в Україні. І все це непросто так. Моя сестра мешкала у Вінниці, але зараз живе в Італії, є друг, який мешкає в Калінінграді та їздить до батьків в Україну. Я завжди ставився з теплотою й любов’ю до українців і хоч трохи себе зачисляю до вашої нації. Мене зігріває далеке коріння. Ми зараз стоїмо по різні боки барикад, і не наша в цьому провина. Поділ України неприпустимий — це моя точка зору. Територія Великої України неподільна. Нехай українці вірять і знають, що ми, росіяни, так само віримо, що мир буде, але доки при влади ті, хто вершить геть усе, нам спокою не буде. Братами ми були при СРСР, але це велика помилка. Ми — дві держави й дві культури, і тільки співдружність у всіх сферах може назвати нас партнерами. Дружби немає й ніколи не було у всіх держав, тільки геополітичні інтереси, інтереси політиків.
Світлана КАРПІНСЬКА (Челябінськ, медсестра):
— «Війна, війна! А у нас діти, хлопчики, передпризовний вік!» — по-жіночому бідкалися ми з подружками на кухні пізньої осені 2013-го. Тоді розмови тим і закінчилися: «Ну що їм ще в їхній Україні треба!». Пізніше стало зрозуміло, за що боролися учасники Майдану — Україні потрібна воля й дотримання цивільних прав. Потім був Крим. Референдум і видача російських паспортів. Мій син тоді отримував паспорт — ні я, ні чоловік, ні син жодного разу не змінювали місця реєстрації — дитину перевіряли два тижні. Кримчанам видали за три дні. Готові бланки вже були. Якось натрапила на формулювання: «Путін вів стратегію демонтажу української державності». Хтось каже, що Україна продалася США і Європі, просто змінила покровителя.
Психологія раба, який не може зрозуміти, що не все продається, що є моральні цінності — честь, гідність і взаємоповага. І це — ваш вибір. Роки зо три тому розмовляла з дівчиною з Криму, я її запитала: «Як ви вважаєте, чиїм має бути Крим — українським чи російським?». Вона, задумавшись, відповіла: «Мирним...». Мені здається, що будь-яка людина прагне саме цього — миру й гармонії. Й українське суспільство стає саме таким. Терпимість, самопожертва й прагнення поліпшити своє життя — такі риси притаманні зрілому громадянському суспільству. У вас ще багато проблем, але ви їх розв’язуєте, причому робите це цивілізовано. Я дуже рада, що в Україні відбувається Революція Гідності, ці зміни приведуть вас до життя, у якому найголовніша цінність — це людина.
Підготувала Наталя ЯРЕМЕНКО.
Мал. Олексія КУСТОВСЬКОГО.
