Погляд із-за рубежа на наші лани та ферми

Француз Жан-Жак Ерве не з чуток знайомий з особливостями нашого АПК. Він тривалий час працює у Києві, нині — на посаді радника з питань сільського господарства правління «Креді Агріколь Банку». Кілька років жив у Росії. Навіть Національна академія аграрних наук України зважає на його досвід. Жан-Жак Ерве — іноземний член НААНУ. Ось погляд громадянина Франції на реалії нашого господарювання та й узагалі на сільгоспвиробництво.

З історії питання

За словами Жан-Жака Ерве, одразу після Другої світової війни у Франції провели реформи сільського господарства, що були розпочаті ще до війни. По-перше, було створено зернові біржі як державний інструмент для підтримки стабільного збуту й цін на зерновому ринку, і це захистило фермерів від перепадів цін в несприятливі для них роки. По-друге, генерал де-Голь заявив, що Франція може, повинна мати вдосталь харчів для своїх потреб. Він надав орендарям гектарів, справжнім виробникам продукції, більше прав, ніж мали самі власники ділянок, котрі не є виробниками продукції й не працюють самі на землі. Орендарі почали почуватися впевненіше, відтоді перший договір оренди укладався не менш як на дев’ять років, другий — на 18, наступні також на 18 років. Власник землі міг передати право оренди комусь іншому лише сплативши орендарю гроші за невикористані роки оренди.

Третій важливий пункт — про граничний розмір сільськогосподарського підприємства. Середній розмір фермерського господарства у Франції — 60 га. Агроформування такого розміру не може отримати прибуток, що задовольнив би життєві потреби його сім’ї. Проте люди не хочуть виїжджати з глибинки, хоча велика частина сільських жителів полишили агровиробництво, вони вже працюють у промисловості, сфері послуг, є офісними працівниками. Але в цьому у Франції не вбачають проблеми. З другого боку, є багато людей, що стомилися від гамірливого міста й переїхали в село, хоч і не мають наміру трудитися на землі чи вирощувати худобу. Але при цьому з’явилися проблеми недостатньої ефективності малого підприємства, зокрема, рентабельності його технічного парку. Наприклад, як можна мати комбайна, якщо в тебе менш як 200 га землі? Та це ж абсурд, за такого робочого навантаження на комбайн він ніколи не окупиться! Тому невеликі підприємства об’єднуються, приміром, у кооперативи для того, щоб навантаження на комбайн сягало 800 га, іноді можна 500 га, але не менше. Так робить багато хто з французьких фермерів. Причому зазвичай кожен входить до двох-трьох і більше кооперативів. Один служить як інструмент для забезпечення різних технічних послуг, другий — для переробки сільгосппродукції, третій — займається збутом та постачанням засобів виробництва: міндобрив, агрохімії тощо. Так само ці послуги може надавати й приватне підприємство. Фермер уже сам вибирає, що йому зручніше: участь у кооперативі, чи за потреби замовляти такі ж послуги в приватному секторі. Кооперативи, у свою чергу, працюють у складі об’єднань кооперативів. В Україні, порівняно з Францією, ситуація інша...

Втім, нині держава для фермера вже не французький уряд, а уряд ЄС. Звичайно, Євросоюз підтримує кооперативи, як і загалом сільське господарство.

Кооперативи іноді можуть отримати субсидії. Раніше субсидій було більше, ніж тепер. 20—30 років тому вони становили майже 20 відсотків вартості проекту, який реалізував фермер. Зараз менше. Нині соціальні програми працюють більше на підтримку сім’ї, а аграріїв орієнтують на утвердження своїх позицій на світових ринках, не забуваючи при цьому й про роль селян у суспільстві, котра не обмежується виробничими функціями фермерів, і цю особливу їх роль у Франції намагаються зберегти.

Присадибні господарства роблять людей залежними

У багатьох українців є ділянки, де вони вирощують городину й продають на ринку, на узбіччі дороги, на вокзалі чи на автобусній зупинці, або просто під своїм двором. Те саме й стосовно молочних і м’ясних продуктів, яєць, меду тощо. Власну худобу можуть випасати біля дороги, поля, річки, там само — качок і гусей. У Франції цього немає. За словами Жан-Жака Ерве, багато містян живуть у селі, хоч за родом занять вони ніяк не пов’язані з агрогосподарюванням. Природно, вони хочуть мати в селі, де мешкають, такий же комфорт, як і в місті, а саме: чисті вулиці, чисті береги річок, відповідну інфраструктуру, давати освіту й загальний розвиток своїм дітям за однаковими стандартами. Але якщо по вулиці й берегах річок ходить худоба, коли вона у багатьох садибах, санітарні норми, стандарти комфорту забезпечити важко. Зовсім малі господарства, такі, які повсякчас зустрічаються в Україні, були у Франції хіба до сімдесятих років минулого століття. 

Товарне тваринництво й птахівництво нині зосереджене на фермах, де дотримують санітарно-гігієнічних норм, а малі ділянки землі передано в оренду великим господарствам. Присадибні, де у дворі тримають якусь худобу й птицю, у Франції рідкість. Це незручно й невигідно. Лиш деякі з мешканців французького села тримають худобу чи птицю, гуси, наприклад. Але це дуже нечасто. Тому що люди не хочуть існувати за такими стандартами, вони прагнуть жити вільно й з комфортом. Адже худоба й птиця в дворі змінюють санітарні умови, руйнуюь комфорт і обмежують свободу людини, позбавляють її можливості маневру щодо вибору професії, відпочинку.

За інформацією співрозмовника, нині в Україні в агрогосподарюванні задіяно понад чотири мільйони працівників, у тім числі власників присадибних господарств, що виробляють рослинницьку й тваринницьку продукцію. У сільському господарстві Франції професійно зайнято близько 350 тисяч осіб, а загалом по селах мешкає близько 15 мільйонів, які зайняті на різних промислових підприємствах чи ведуть власний бізнес. Рідна домівка Жан-Жака Ерве також розташована в невеликому селі, що за п’ятнадцять кілометрів від міста Тур. Це комуна, де є два сільгосппідприємства. Одне з них належить його сусідові, він тримає 150 голів худоби на м’ясо. Забій здійснюється на спеціалізованому підприємстві, де забезпечуються всі необхідні санітарні умови. Фермер отримує м’ясо у вакуумній упаковці й реалізує його сам. Він добре живе. Але для його сім’ї цього вже недостатньо. Тому що з виручених грошей фермерові треба сплатити податки, купити машини, обладнання, добрива. Тому чистого залишку, прибутку не вистачає, щоб покрити дві зарплати — його й дружини, що веде бухгалтерію. А в нього ще й дорослий син. Тому вони з сином створили ще одне підприємство — з формування й обслуговування ландшафтів, присадибних територій. Будують паркани, саджають дерева, засівають газони. Техніку для цього купують частково окремо, частково використовують з фермерського господарства. Інший фермер, крім основного заняття, утримує кінний клуб, з чого має додатковий прибуток. Тобто це вже інший, ніж в Україні, стиль сільського життя.

Невисокі врожаї: справа не в розмірі підприємства, а в менеджменті

В Україні, за даними Жан-Жака Ерве, 40 тисяч зареєстрованих сільськогосподарських підприємства, серед них є такі, що обробляють чотири-п’ять гектарів. Деякі й 20 тисяч га. Це ще не холдинги, але вже реальні товарні підприємства. В останніх зацікавлений банк, де нині працює співрозмовник, адже це потенційні клієнти фінансової установи — українські агроформування можуть взяти там кредит. Дрібні підприємства банк мало цікавлять, бо власники присадибних господарств практично не користуються жодними інструментами фінансування. На думку Жан-Жака Ерве, 40 тисяч агроформувань мало для України, якщо зважати, що сільгоспугіддя займають понад 40 мільйонів гектарів — вдвічі більше, ніж у Франції. Співрозмовник вважає: треба краще захистити права тих, хто безпосередньо працює у нас на землі. Це послужило б добрим імпульсом для розвитку агропромислового комплексу, стимулювало б інвестиції, зняло б острах підприємців перед тим, що їх право користування землею раптом може бути відібрано, а бізнес ліквідовано.

— З набуттям Україною незалежності, — каже він, — теоретично всі селяни могли б створити сільгосппідприємства. Принаймні мали таке право. А нині створено лише 40 тисяч. Їх часто очолюють керівники колишніх колгоспів та радгоспів. Проте і великі, і середні, і малі підприємства можуть бути ефективними. Річ не в розмірі, а в менеджменті, у тому, як управляють агроформуванням. Практично для нашого банку клієнтом може бути підприємство, що обробляє від 400 га ріллі. Йдеться про тих, де продукують зерно. Але якщо підприємство вирощує виноград, садовину, ягоди чи квіти, то площа може бути й менша. Повторюю, що менеджмент, який забезпечує достатню маржу, часто важливіший від площі. Маю сказати, що є чимало українських господарств — і великих, і середніх та малих, де забезпечується добрий менеджмент. І навпаки, на багатьох він просто жахливий. Часто саме через поганий менеджмент урожайність в українських господарствах менша, ніж могла б бути за наявної матеріально-технічної бази та задіяному на підприємстві персоналі. Також часто витрачається більше корму при утриманні худоби, ніж потрібно. У таких підприємств виникають труднощі зі зниженням затрат до конкурентоспроможного рівня. Вони не мають простору для маневру цінами. Поряд із цим я знаю малі підприємства, де справа поставлена так, щоб використовувати всі можливі ресурси, зменшувати затрати на полі й на тваринницькій фермі й видавати продукцію дуже високої якості. Вони знаходять на ринку потрібну нішу.

На думку Жан-Жака Ерве, підприємець, який не вміє утримати на низькому рівні собівартість, успіху не матиме. Адже хіба це нормально, коли в Україні молокозаводи платять за сировину по 400—500 євро за тонну? Тоді як в Євросоюзі фермери дуже раді, коли вдається отримати до 330 євро. Чому українські фермери мають додаткові 100 євро? Закон ринку вимагає: потрібно покращувати поголів’я, модернізувати обладнання, поліпшувати корівники, навчати персонал, як краще працювати. Але навіщо це робити, коли й так добре платять?

Спілкувалася Галина КВІТКА.

Мал. Олексія КУСТОВСЬКОГО.

(Продовження читайте у наступних номерах газети).