Чи має сенс говорити про такі моральні якості як порядність, честь, гідність, товариство, коли йдеться про гроші та боргові зобов’язання? Мабуть, що ні. Та й економіка як наука взагалі не оперує такими моральними поняттями. Інша річ — право, норми якого повинні узгоджуватися з нормами моралі, на чому наголошує теорія права. І тут виникає протиріччя, оскільки право, зокрема цивільне, є формальним проявом економічних відносин. Як наслідок, і в економічних за своєю суттю і цивільно-правових за формою відносинах, сторони повинні дотримуватися норм моралі.
Але як би воно не було, там, де виникають боргові зобов’язання, закінчуються товариські стосунки, а про норми моралі взагалі ніхто й не згадує. І що людина заможніша, то менше вона звертає увагу на якісь там моральні забобони. Сильний борги не платить — це стало майже трендом сучасних відносин. Саме тому будь-які взаємини, будь з ким і з будь-якого приводу мають бути оформлені належним чином — відповідно до вимог закону. Це принаймні вселить надію сподіватися, що в суді вдасться відстояти свої права, безумовно, у випадку, якщо суд буде неупереджений. Але й тут виникає дилема — гроші й безсторонність суду в наших сучасних умовах...
Ця історія розпочалася наприкінці 2015 року. Наш герой, назвемо його Сокільником, на той час вельми успішна особа — віце-президент одного з лотерейних клубів, директор і співвласник «Торгової компанії Альянс», власник значної нерухомості тощо, потрапив у скрутне становище. Обставини склалися так, що довелося полишити славне місто Донецьк і перебратися до столиці. Від комфортного життя відвикати важко, адже, як то кажуть, звичка — друга вдача. Довелося терміново купувати квартиру в новобудові, та й ще з дизайнерським ремонтом. З відомих причин нерухомість у центрі Донецька перестала приносити прибутки, а витрати на її утримання та охорону збільшилися. На його бізнес, як сніг на голову, звалилися судові клопоти та податкові санкції. А кинути його аж ніяк не хотілося, бо у власності — дві земельні ділянки на
вул. Госпітальній у Києві з розпочатим будівництвом офісно-готельного комплексу. У благополучні часи ця земля вартувала багато мільйонів доларів. «Лотерейний віце-президент» змушений був припинити свою діяльність після втрати відповідної ліцензії.
А тут ще й молодшій доньці закортіло вийти заміж за відомого шоумена. Гучне весілля зіграли у Львові, а це теж неабиякі витрати. Та ще й, як за законом Мерфі, обидва авто вийшли з ладу.
Ситуацію могли врятувати лише значні позики. Ну а хто, як не друзі, допоможе здолати фінансові труднощіі? Слід визнати, що Сокільник у своїх обіцянках був красномовним та переконливим: «Зніму податкові санкції з товариства, вирішу судові справи, є покупець на земельні ділянки, і все буде, як то кажуть, «у шоколаді». Грошей потрібно багато, але лише на два місяці. Новий рік зустрічатимемо з подарунками».
«А чому б тобі не звернутися до чоловіка старшої доньки — народного депутата, відомого багатія», — запитували друзі. «Та не зручно якось у зятя позичати, у нього наразі свої проблеми, та й готель прикупив у Відні, але якщо щось не складеться, обов’язково звернуся — він не відмовить».
Очевидно, друзі не уважно читали Ільфа і Петрова, і тому 27 жовтня 2015 року вирушили у банк разом з новоявленим Остапом Бендером-Сокільником, де й отримали 300 000 доларів США. При передачі грошей, як того вимагає ч. 2 ст. 1047 Цивільного кодексу України, із Сокільника була отримана розписка про одержання ним вказаної суми строком на два місяці.
Ну а далі все за класикою жанру — неповернення грошей, судова тяганина, оскарження Сокільником усіх процесуальних рішень, затягування розгляду справи всіма можливими способами, переоформлення власності на підставних осіб тощо. При цьому ані сам Сокільник, ані його представник жодного разу не були присутні на судових засіданнях, що є немаловажною обставиною. Суди він не поважає. Дійсно, навіщо розмінюватися на першу і другу інстанції — питання треба вирішувати відразу в суді останньої інстанції.
13 грудня 2017 року, за два дні до закінчення своєї діяльності, що, мабуть, і визначило дії колегії суддів, Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ у справі № 753/11868/16 прийняв ухвалу.
Одразу слід зазначити, що текст ухвали в Єдиному реєстрі судових рішень так і не був опублікований. Мабуть, судді правомірно вирішили, що такий судовий твір не слід оприлюднювати. І можна лише здогадуватися, які впливові особи спонукали прийняти це рішення.
Згідно з прийнятою ухвалою «касаційну скаргу Сокільника задовольнити. Рішення Дарницького районного суду м. Києва від 20 лютого 2017 року та Ухвалу апеляційного суду міста Києва від 23 травня 2017 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції. Ухвала оскарженню не підлягає».
Підставою для прийняття такого рішення було «...порушення норм процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи та відповідно до ч. 2 ст. 338 ЦПК України є підставою для скасування ухвалених судових рішень...». Частиною 2 ст. 338 ЦПК України, що діяв на той час, передбачено, що «підставою для скасування судових рішень судів першої та апеляційної інстанції і направлення справи на новий судовий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливили встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення справи». Тобто такої підстави для скасування судом касаційної інстанції судових рішень першої та другої інстанцій як порушення норм процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи, ЦПК України не передбачено. Але наведена підстава для скасування рішення суду першої інстанції існує в ч. 3
ст. 309 ЦПК України, якою встановлено повноваження суду апеляційної інстанції. Тобто для обґрунтування своєї ухвали суд касаційної інстанції виклав норму ч. 3 ст. 309 ЦПК України, що визначає повноваження суду апеляційної інстанції, з посиланням на ч. 2 ст. 338 КПК України, яка встановлює повноваження суду касаційної інстанції. Вдумаємося — суд касаційної інстанції для обґрунтування свого рішення маніпулює процесуальними нормами. Різниця між порушенням норм процесуального права, що унеможливили встановлення фактичних обставин, та порушенням норм процесуального права, що призвели до неправильного вирішення справи, є суттєвою. Слід констатувати — колегія суддів діяла з порушенням вимог ч. 2 ст. 19 Конституції України всупереч повноважень, встановлених ч. 2 ст. 338 КПК України, і була вмотивована на прийняття завідомо неправосудної ухвали.
Хай там що, необхідно дослідити ті обставини, які наведені для обґрунтування порушення норм процесуального права, що призвели до неправильного вирішення справи. Цих обставин лише дві, а саме:
1. «У матеріалах справи наявна розписка з якої вбачається, що 27 жовтня 2015 року Сокільник взяв у Гордія (прізвище змінено) кошти в сумі 300 000 доларів США у гривневому еквіваленті строком на два місяці. Водночас ця розписка не містить зобов’язання про повернення грошових коштів». Виникає великий сумнів у неупередженості висновку суду щодо зобов’язання про повернення, адже кошти надавалися строком на два місяці. А що повинно відбутися через два місяці? У будь-якому випадку наведений вислів у розписці повинен бути оцінений з точки зору вимог Цивільного кодексу України. В обґрунтуванні самого суду вказано: «Відповідно до ст. 1046 за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов’язується повернути позикодавцю таку саму суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або речей, визначених родовими ознаками». Крім того, відомо, що ч. 2 ст. 1047 ЦК України передбачено: «На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей». Отже, з точки зору наведених норм договір позики був укладений. Сокільник отримав вказану в розписці суму, та ще й у присутності свідків. Це було доведено до відома суддів усіх інстанцій. Припустити, що колегія суддів касаційної інстанції не ознайомлена з ч. 2 ст. 1047 ЦК України, неможливо. Вислів суду — розписка не містить зобов’язання про повернення грошових коштів — є наміром упередженого прийняття неправосудної ухвали колегії суддів.
2. Друга обставина ще цікавіша. Колегія суддів зазначає: «Крім того, з заяви Сокільника до Головного управління Національної поліції у місті Києві вбачається, що Гордій, маючи умисел, направлений на заволодіння шляхом обману та зловживання довірою чужим майном з корисливих мотивів, увійшов у довіру до Сокільника, 27 жовтня 2015 року отримав шляхом обману від нього розписку, за якою останній нібито позичив у Гордія грошові кошти в сумі 300 000 доларів США. У дійсності вказана розписка слугувала гарантом сплати винагороди за вчинений на користь Гордія правочин, який останній зобов’язався вчинити. Надалі, не виконавши взяті на себе зобов’язання, Гордій, маючи на меті заволодіти майном Сокільника, подав позов до суду про стягнення з останнього грошових коштів за цією розпискою. Таким чином Гордій вчинив замах на заволодіння майном Сокільника в особливо великих розмірах. За наслідками розгляду вказаної заяви 28 грудня 2017 року до Єдиного реєстру досудового розслідування за № 120.......... 2018 внесено дану подію, за ознаками злочину, передбаченого ч. 2 ст. 15, ст. 190 КК України».
Насамперед звернемо увагу на те, що колегія суддів прийняла ухвалу 13 грудня 2017 року. А внесення до Єдиного реєстру відомостей за заявою Сокільника, як зазначено в ухвалі суду, відбулося 28 грудня 2017 року. Мабуть, у колегії суддів з 5 осіб зібралися провидці, які бачать наперед за два тижні. Сенс викладеного у витягу з реєстру відсутній — хто, для кого, який саме правочин повинен був вчинити та отримати винагороду в сумі 300 000 доларів США, чому про це в розписці нічого не вказано, важко зрозуміти, але упереджені судді в цьому чітко розібралися, про що свідчить зміст прийнятої ухвали. Як Гордій увійшов у довіру до Сокільника, внаслідок чого «нерозумний» Сокільник написав розписку про отримання грошових коштів у сумі 300 000 доларів США, не пославшись на жодні угоди? Чи то він не розумів, що робив? Відповідь на наведені питання очевидна.
Інших підстав для скасування рішень судів першої та другої інстанцій в ухвалі не вказано. Яке відношення викладені в ухвалі суду обставини мають до ч. 2 ст. 338 ЦПК України, на яку суд касаційної інстанції послався як на підставу для скасування рішень суду першої та другої інстанцій, чи то ч. 3 ст. 309, норму якої в ухвалі фактично процитовано, не те, що не зрозуміло, а цілком зрозуміло, що жодного.
Те, що ухвала колегії суддів є неправосудною, не підлягає сумніву. Але це ще не все. Вона, по-перше, не підлягає оскарженню, по-друге, створює хибну юридичну практику, по-третє, зобов’язує суд першої інстанції переглянути рішення з урахуванням тієї нісенітниці, що викладена в ухвалі суду, тобто спонукає суддів першої інстанції на прийняття такого самого неправосудного рішення.
Анатолій ОПОЛЬСЬКИЙ, адвокат.
