У зоні АТО лісничий Дубечнівського лісництва Старовижівського держлісгоспу Михайло Бондар не раз ризикував, рятуючи життя іншим. І хоч минуло вже два роки відтоді, як повернувся з лінії зіткнення, але ночами дотепер йому часто сниться війна. Бо не може забути пережите там і, як вважає, не має права. Заради тих бойових побратимів, які поклали свої голови, захищаючи Україну.
Лісничий Дубечнівського лісництва, старшина запасу Михайло Бондар.
За військовим фахом Михайло Бондар — сапер. Мав воювати ще в Афганістані. Але тоді залишили в навчальному центрі готувати кадри. Війна наздогнала його вже через три десятиліття в рідній Україні. Призвали 1 вересня 2014 року. Саме того дня збирався завести меншого сина Мишка в перший клас. Не вийшло. Спочатку його четвертий батальйон 24-ї механізованої бригади потрапив у села Кримське, Новотошківку, Гірське, що на Луганщині. На лінії їх оборони, протяжністю понад тридцять кілометрів, розташовувалося аж вісім населених пунктів.
На фронті саперів вважали майже «смертниками». За ними йшли навіть розвідники. Мало того, що дуже обережним потрібно бути, щоб самому не підірватися, так передусім ще й ставали мішенню для ворожих снайперів.
— Найгірше, коли сепаратисти використовували протипіхотні міни, — розмірковує вголос Михайло Бондар. — Розтяжка це ще «гуманно». Якщо ти професіонал, то повинен побачити. А цю не побачиш. Наступив і все... Ми теж мінували. Заповнювали формуляри мінних полів. Вони у секретну службу здавалися, щоб ми могли показати, де які встановлені: протитанкові, керовані протипіхотні... Наприклад, коли саперів в Афганістан готували, було дуже багато мін італійських, англійських, китайських, французьких, радянських. А тут використовувалися ще запаси Радянського Союзу з різними сюрпризами: долар може лежати, якась іграшка, фольга... Торкнув щупом і все.
Двічі Михайлу Бондару доводилося потрапляти в засаду. Одного разу під Новотошківкою, біля 29-го блокпосту, трьох українських бійців, які йшли мінувати моста від ворожих танків, підстерегли семеро «сепарів». Уже й не сподівалися, що живими повернуться, але якось минулося.
— Довга кулеметна черга, — розповідає Михайло Бондар. — Ми в розсипну, але в одну сторону. Добре, що не під міст, бо там кулі навіть бетон повідбивали. Кругом свище. А з собою лише по два магазини взяли, щоб легше ходити. Почали відстрілюватися і тим моментом перелізли через колію. А дальше вже наші мінні поля. Перед нами на міні підірвався козлик. І ми через нього побігли до своїх. Правда, нас ледве свої не поклали, думали, що вороги рухаються.
І хоч на Луганщині саперам тоді доводилося більше мінувати, але траплялися й інші випадки, часто пов’язані зі смертельним ризиком. Один із них назавжди закарбувався у пам’яті ветерана АТО.
— У селі Кримському реактивний снаряд «Града» влучив у нещодавно збудовану хату, — розповідає про той неординарний випадок. — Молоде подружжя і двоє їхніх дітей спали. Снаряд пробив причілка і зайшов у кут кімнати, але не розірвався. Глава сімейства майже плаче. Кажемо: «виходьте». Питає, а ви як будете? Нам, звичайно, було б легше накладним зарядом підірвати, але стіни хати вашої не буде. Будемо витягати. А з вами що? Спортлото. Скажу чесно: не знав, як спрацює той механізм, може в наших руках розірветься. Але витягли. Потім господар нам дякував.
Перша ротація волинянина з села Рокита, що в Старовижівському районі, пройшла в Кримському. Там і загинуло найбільше його бойових побратимів. Місця неспокійні: напряму до села Сокольники, де стояли сепаратисти, усього 800 метрів. У день виставляли сотні мін, щоб, як казали тоді, і миша не пролізла. Хоча один із ворогів з «Мухою» (ручним протитанковим гранатометом РПГ-16) все-таки підібрався метрів за тридцять до БМП, біля якого стояли українські бійці і вже звів курок, але не встиг натиснути, наш кулеметник його застрелив.
— Це був російський військовослужбовець з Іркутська, 1976 року народження, — уточнює Михайло Бондар. — У нього знайшли передсмертну записку: «Все равно бы убили. Послали на смерть, как быка».
І хоч війна це страшно, але ностальгія за побратимами, місцями бойових дій і їх героїкою ніколи не покидає старшину Бондаря.
— Село Кримське — сім кілометрів довжини, фактично одна вулиця. Не знаю його теперішню долю. Там живого місця ще тоді не було. Молоді люди звідтіля виїхали. Залишилися переважно старі, немічні. Бабуся одна така була, років вже за 80, ми тільки їдемо, а вона руку піднімає, вітається. Вже туди тягнуло. В другу ротацію знову вернулися в Кримське. А вже звідти в складі 53-ї бригади нас перекинули в Авдіївку, в справжнісіньке пекло.
Живучи в глибокому тилу, важко зрозуміти воїнів-фронтовиків, їх настрої, бо в окопах і бліндажах життя зовсім інше.
— Це вже дома два роки постійно сниться війна,— зізнається наш співрозмовник.
— Там і сну не було толком. Могли і п’ять годин підряд обстрілювати. Били по-справжньому. Звичайно, і ми їм давали відповідь. Поселилися в якомусь підвалі. Дверей немає, замість них ковдру повісили. Буржуйки не було відразу. Коли приїхали, вже холодно було. Знайшли копицю гнилого сіна і туди настелили. Миші бігають по тобі по обличчю, де там заснеш. Тут знову обстріл. Лягали в берцях, в бронежилетах, щоб тепліше. Ось такі побутові умови. Навіть волонтери не могли до нас доїхати. Один лише, брат якого служив там в поліції, прорвався. Пригнав англійського джипа. Але він прослужив усього два дні. Пряме попадання і джипа рознесло, а разом з ним УРАЛа, ЗІЛа. На БМП наш волинський механік був. З вигляду в навчальному центрі подивишся, ніби проста така людина. Але вже в бою — професіонал. Таких людей в АТО поважали.
— Тоді директором нашого Старовижівського лісгоспу був Андрій Бабій. Він та й увесь колектив постійно підтримували мене. Одяг теплий висилали, лампи тощо. Вважаю, що якби не волонтери, і не підтримка всіх тих організацій технікою, утримати ворога в ті часи було б неможливо. Мобілізовані йшли зі своїми МАЗами, КРАЗами. Був такий з Львівщини водій. Він прибув на передову на КРАЗі, на якому їздив на гражданці. Треба на висотку ліс завести, щоб бліндажа звести. Сепаратисти стараються його першим знищити. А він туди і назад під обстрілами три ходки зробив. Уявляєте, який герой!
На фронті було багато і страшного, і зворушливого. Про один із таких випадків, який стався у передноворічну ніч 31 грудня 2014 року, пам’ятає ветеран АТО і сьогодні.
— Ротація була якраз на Новий рік. Геннадій Москаль, тоді голова Луганської ОДА, стояв на виході з Кримського і кожен підрозділ, який виходив, зупиняв, з Новим роком вітав. Наливав у чарки шампанське, давав по пляшці з собою і вручав по подарункові. Зворушливо було до сліз. Побули дома замість місяця, може, зо два тижні. Дзвінок: терміново прибути. Мусив навіть доганяти ешелон. Тоді 31-й блокпост наш ті, які нас змінили, не втримали. У зв’язку з цим нас так швидко і викликали.
Cьогодні старшина запасу Михайло Бондар очолює Дубечнівське лісництво Старовижівського держлісгоспу. Має під своєю орудою 7 778 гектарів «зеленки» (борів і дібров). Керівництво відгукується про Михайла Петровича як про вмілого спеціаліста. Він глава великого сімейства.
Не забувають про свого колишнього помкомзвода, а потім і командира саперного взводу його бойові товариші. Дзвонять мобілками, при нагоді навідуються в гості. Вони раді, що в нього все гаразд, він теж тішиться їхніми успіхами. Пережите разом на війні не забувається. Воно змушує по-новому оцінити все, що робиться там, де мир, де тиша, цінувати їх.
Максим СОЛОНЕНКО.
Фото автора.
Волинська область.
