Доки понад 20 країн висилають кремлівських дипломатів, російський юрист і адвокат Борис Кузнєцов висунув обвинувачення стосовно президента РФ В. В. Путіна. І передав заяву до Держдуми й Верховного суду Росії. За майже двадцять років, упевнений адвокат, котрий представляв інтереси родичів загиблих моряків підводного човна «Курськ», Путін вчинив низку злочинів — тяжких та особливо тяжких, серед них — насильницьке захоплення влади. Борис Кузнєцов аргументовано доводить, що Путін безпосередньо відповідає за анексію українського Криму й війну на сході України, загибель російських та українських громадян. «Народ Росії й режим — не одне й те саме», — стверджує адвокат і сподівається, що ні українці, ні грузини, ні сирійці не гинутимуть з мовчазної згоди росіян. Доки країна замкнена й «місто ангелів» розростається...

Антивоєнні пікети в Москві.

Фото із архіву Ольги МАЗУРОВОЇ.

Хасан БАХАЄВ (Москва, художник, автор проекту «Ожившая память»):
— Дорога моя Україно, вирішив написати тобі листа, тому що давно ми з тобою вже не бачилися, а згадати нам з тобою є що...
Пам’ятаєш, ми з тобою познайомилися, коли я був ще хлопчиком і з батьками приїжджав до тебе у Вінницю? Було літо, і батьки взяли мене з собою в будинок відпочинку, розташований біля однієї з твоїх повноводних артерій — Бугу. Ти була такою доброю до нас, щедро зігрівала своїм сонцем і пестила своїми швидкоплинними водами, це було так приємно, спасибі тобі. А, пам’ятаю, ще раніше ти розважала мене історіями свого геніального сина, який відтоді став одним із найулюбленіших письменників. Ну, звичайно, ти вгадала, це Микола Гоголь! Знаєш, а ми з ним народилися навіть в один день — 1 квітня, ось як.
Потім ти пустила мене в саме серце — Київ, і хоч я його не дуже добре вже пам’ятаю, але Києво-Печерська лавра залишилася найяскравішим і найнезабутнішим спогадом. Та що там казати, Україно, ти — красуня!
Минали роки, і я отримав від тебе ще один подарунок — ти дала мені в дружини свою дочку, яка виросла в Маріуполі. Тоді я став бувати в тебе на Азові. Твого ласкавого моря я не забуду ніколи. Білосарайська коса, Білосарайка — це було, у мене немає таких слів, щоб описати, як це було... Твоя горілка, усі твої кулінарні смаколики, на які були здатні твої люди, — суцільний захват! Вибач, що я так часто ставлю знак оклику, а як мені ще хоч якось передати свої почуття до тебе? Я прожив щасливі роки з твоєю дочкою, вона була еталоном українки — доброю, вмілою, поважаною, а як вона готувала... швидко й дуже смачно.
Так у житті трапляється, ми з нею розійшлися, але теплі спогади про неї живі в моєму серці. Спасибі тобі за неї і пробач.
До речі, таки пробрався до тебе в саму печінку, я був, шоб ви знали, в Одесі (відтоді я правильно вимовляю її ім’я). Я був на твоєму Привозі, шоб я так жив, пив воду, від назви якої ми всі були в лукавому захваті — «Куяльник», ти вже вибач нам, дурням. Я поговорив з твоїх людей і скажу, шо таки це був особливий цимес, передавай привіт своїм веселим одеситам.
Знаєш, Дорога, був я і в Криму в 2002 році, облазив усі гори й скелі, купався в морі й варив крабів, і там мені було з тобою добре.
Та настали інші часи... Я не дуже в цьому розбираюся, та й не хочу, тому, Душо моя, скажу тобі цитатою, написаною колись на персні одного мудреця: усе минає, і це мине. Головне, ти пам’ятай, що такі речі відбуваються не з волі тих, хто любить, творить, виховує дітей і живе простими радощами, це воля не наша, не моя. Ти пробач нам за те, що ми поки що з цим зробити нічого не можемо, але ти і родичка твоя Росія, сином якої я є, це переживете й одного разу, зібравшись за одним столом, вип’єте чарку й пробачите одна одній, адже після ночі завжди настає світанок, ти тільки почекай трохи.
Міцно обіймаю тебе, Рідна моя, твій Хасан.
І ще, мало не забув, я ж певною мірою і твій син, дівоче прізвище моєї мами — Малоліченко, тож у мене до тебе більше, ніж любов.
Хасуха МАГАМАДОВ (із Чеченської Республіки Ічкерія, вчитель):
— Прийняти те, що відбулося в Україні, неможливо. Це прийшло ззовні й було передбачуваним. Тим паче що перший президент ЧРІ Джохар Дудаєв ще у 1994 році говорив про це. Як тепер ми всі бачимо: він не помилявся.
Хотів приїхати до України, допомогти. Але керівництво України, особливо МВС, чітко дало зрозуміти, що їм не потрібна допомога.
ЗМІ Росії я не довіряю з часу їх появи. Більшу частину інформації я отримував або зі ЗМІ України, або з Фейсбуку. Більше, звичайно, в особистій переписці. Не все можна було писати на самій сторінці. Адміністрація Фейсбуку працює в інтересах Кремля. Питання «чому» залишається відкритим.
План захоплення України виник не у Путіна. План війни з Україною було розроблено, ще коли Путін валізу за своїм шефом носив. Про це говорив наш перший президент Дудаєв. Путін його втілив у життя, з невеликими допрацюваннями. Якби «ботоксну моль» зупинили у 1999 році, то не було б ні двох російсько-чеченських війн, ні російсько-грузинської, ні російсько-української. Навіть у Сирію він би не посмів влізти. Але увесь світ вважав це внутрішньою справою Росії, тепер увесь світ — внутрішня справа Росії. Як ми всі тепер можемо спостерігати, на жаль.
Росіяни завжди були у захваті від «мочити у вбиральні», потім від «танки будуть у Тбілісі», тепер від «Кримнаш» тощо. Захват росіян закінчується тільки тоді, коли війна приходить у їхні домівки, коли труни приносять у їхню сім’ю. Коли бомблять чужі для них будинки й гинуть чужі для них люди — їм наплювати. Так було завжди. Аби лиш не було війни у них вдома...
В українцях мені подобається єдність, яку вони показали на Майдані, і бажання вийти нарешті з-під впливу сусідньої недоімперії. Українці, як і чеченці, завжди вважали Росію окупантом.
Те, що нині відбувається в Україні, мені здається калькою того, що відбувалося в ЧРІ перед початком другої російсько-чеченської війни. Мені не хотілося б, щоб Україна наступила на ті самі граблі й пішла тим самим сценарієм. Автор сценарію сидить у Кремлі і, схоже, виходити не збирається. На жаль, мені здається, що українцям доведеться розраховувати тільки на себе. Вам ніхто, як нам і грузинам, не допоможе. Думайте про свою країну, від того, захистите ви свою країну чи ні, залежить багато чого, зокрема й воля інших країн, хоча вони думають, що це їх не зачепить. Українці теж не думали, що Росія на них нападе...
І останнє: єдине, що може бути спільного з Росією, — це добре облаштований державний кордон!
Людмила НАУМЕНКО (Челябінськ, пенсіонерка):
— Мені 66 років. Народилася в Україні. До 25 років жила в Київській області. З 1977 року живу в СРСР-Росії. Заміжня. Двоє дітей.
Усі в сім’ї поділяють мої погляди. Чоловік і діти багато часу проводили в Україні у моїх батьків. Багато знають і бачили. Ситуація в Україні та її відносини з СРСР-Росією завжди нас хвилювали. Тому ми знали ситуацію до Майдану, під час нього і після. Повністю підтримували. Приїжджаючи в гості, бачили розрив у зарплатах, пенсіях після 1991 року. Бачили невдоволення владою й те, що так жити не можна й рано чи пізно це вибухне.
Всередині Росії цей погляд (сформований ЗМІ й телебаченням) на внутрішнє становище України був інакшим. Перекручування фактів, пропаганда, та й відверта брехня нагнітали ворожнечу й ненависть до «братів». Причому вже давно. Відразу після розпаду СРСР у 1991 році як помста за незалежність. Типу, ах та-а-ак! Змусимо повернутися в Союз силою! Це були спроби інформаційних вкидань, «газові» і митні війни. Вважаю, що й події 2014 року відбулися в результаті давніх планів (ще з 1990-х років) щодо анексії Криму й проросійськи налаштованих східних районів України.
Але я завжди розуміла, що більшість українців не дадуть відірвати від України її землі. Та й зараз упевнена: Крим з Донбасом ніколи не будуть російськими. Так, більшість росіян задоволені «приєднанням» Криму. Їм не довести, що це злочин, крадіжка. Питаєш: чому? Відповідь: тому! А от як? А от так! Гадаю, що у багатьох росіян ця подія збіглася з їхніми поглядами й бажаннями. Багаторічні, ще радянські мантри й розмови про те, що Крим передано УРСР незаконно, потрапили в підготовлений ґрунт. Причому, якщо 80 відсотків росіян не бували на «материковій» Україні ніколи, то в українському Криму їх побувала майже половина! Ніколи не було проблем. Усе було дешево й чудово. А зараз — усе дорого й складно... І все одно кричать: «Кримнаш!». Гадаю, що це божевілля на ґрунті уявного патріотизму. Безглузде й дурне. Ставлення до «ДНР», «ЛНР» у більшості росіян, до речі, більш спокійне й байдуже. Хоча багато «добровольців» їдуть туди на «заробітки»...
На жаль, таких росіян, як у нашій сім’ї, не дуже багато. Нонсенс: і серед етнічних українців, які довго живуть у СРСР-Росії, дуже багато зомбованих українофобів, та ще яких! На жаль, сили нерівні. Але ми не здаємося. Починаємо суперечки, дискутуємо, доводимо, незважаючи ні на що. І робитимемо це. А Україні й українцям ми хочемо побажати сили духу, впертості, відваги, зухвалості. Не здаватися. Гнути свою лінію. Вірити в успіх. Слава Україні!

Підготувала Наталя ЯРЕМЕНКО.