Нещодавно відбулась ювілейна, 90-та, церемонія вручення нагород премії «Оскар». Серед переможців: «Форма води» — 4 перемоги з 13 номінацій, соціальна драма «Три білборди за межами Еббінга, Міссурі» — 2 статуетки, «Дюнкрек» — 3 «Оскари»... і жодної української кінокартини, навіть у номінаціях. Чому? Вочевидь, тому, що не цінуємо те, які надбання маємо, не розуміємо надважливості кінематографу і, найголовніше, — не хочемо визнавати силу кіно як інструменту формування світогляду.

Олег Ляшко на урочистому відкритті Київського міжнародного кінофестивалю «Молодість»
з його директором Андрієм Халпахчі.

Одним із найсильніших номінантів і переможців церемонії стала стрічка «Темні часи». Фільм про політичну відповідальність, непосильну ношу ухвалення важких рішень і внутрішню боротьбу із самим собою.

За що ми воюємо?

Під час Другої світової війни, прем’єр-міністру фактично оточеної Гітлером Великої Британії серу Вінстону Черчіллю принесли на затвердження бюджет країни. Погортавши сторінки головного фінансового документа, він поставив одне-єдине питання — де витрати на культуру? Йому відповіли, що культура не на часі, адже триває кровопролитна війна на виснаження. Черчілль щиро здивувався і запитав: якщо немає культури, за що ми тоді воюємо!?
На сьогодні Україна перебуває в дуже схожій ситуації. Економічна криза, спад промислового виробництва, втрачені території та збройна агресія Росії на сході нашої країни. Зрозуміло, що країні важко, але я згоден із Черчіллем — це зовсім не причина, з якої треба забути про культуру.
Зверніть увагу — найбільші політичні та безпекові виклики Україна має саме на тих територіях, де українська ідентичність вихолощувалася і русифікувалася. Крим і Донбас роками споживали російськомовний інформаційний продукт — дивились російське телебачення, слухали в більшості не українські пісні, переживали за героїв серіалів та кінострічок, в яких актори не були українцями, а їх проблеми не мали нічого спільного з нашими реаліями.
Вода, як відомо, і камінь точить. Як наслідок — викривлене світосприйняття, «русскій мір» і кволість у захисті державного суверенітету.

Чи є вихід?

Твердо переконаний — є. Полягає він в ухваленні і реалізації комплексної державної стратегії відродження української культури. Така стратегія має передбачати вектори культурного розвитку на найближчі 10—15 років.
Одним із пріоритетів такої стратегії має стати відродження українського кіно та потужна експансія вітчизняного продукту в телевізійному просторі спочатку внутрішньому, а згодом і за кордоном. Тактичне завдання — забезпечити масовість та доступність українського теле- та художнього контенту. Безумовно, для цього необхідні значні інвестиції як державні, так і приватні.

Які наші справи?

Ми звикли до того, що культура фінансується в нашій країні за залишковим принципом. Тенденція фінансування цієї сфери за останні чотири роки має позитивну динаміку, проте рівень є очевидно недостатнім.
Зокрема, в 2015 році на культуру було виділено загалом 1,7 мільярда гривень, в 2017 — 3,8 мільярда, в бюджеті на 2018 рік — трохи більше шести мільярдів. Президент Порошенко вже заявив, що на ці гроші буде знято 120 фільмів на рік. Звідки такі амбіції в Петра Олексійовича, не зовсім зрозуміло, адже це показник виходу повнометражних картин в Голівуді. І це при тому, що з усього шестимільярдного бюджету на кіно в 2018 році припадає всього лише 520 мільйонів, на п’ять більше, ніж минулого.
Давайте мислити не вигаданими перемогами, а раціонально. Україні зовсім не потрібно знімати в рік 120 нашвидкуруч зліплених кінокартин. Достатньо створювати 8—10 якісних, збирати аншлаги та перемагати на міжнародних фестивалях, популяризуючи країну за кордоном.

Як підкорити глядача?

У нас прекрасна кінематографічна школа: легендарний Олександр Довженко, неперевершена Кіра Муратова, глибокий Роман Балаян, продовжувач династії Іллєнків — Михайло.
Яскравими зірками сучасного українського кіно є Володимир Тихий та Сергій Лозниця, які звеличили Революцію Гідності картинами «Майдан» та коротким метром «Вавилон13», врешті-решт політичний в’язень путінського режиму талановитий режисер Олег Сенцов, чия картина «Гамер» отримала призи на кількох міжнародних кінофестивалях та гучно заявила про українське кіно в голландському Роттердамі.
З приголомшливим успіхом і при повних залах в минулому році пройшли покази картини «Кіборги», про героїчну оборону Донецького аеропорту, фентезійної «Сторожової застави», трагікомедії «Припутні».
У нас є фахівці та спеціалісти, які можуть і вміють знімати якісне кіно: документальне, художнє, авторське. Наша країна має в своєму активі два технічні «Оскари», які вручаються за розробки в області кіно. Автор — Анатолій Кокуш. Саме він своїми інженерними рішеннями забезпечив сучасному кіно «квантовий стрибок». Його операторський кран «Каскад» та автоматична дистанційна кінокамера винесли операторську роботу Голівуда на надновий рівень. Україна знову підтвердила, що має в своєму активі висококласних спеціалістів.
Проте однієї професійності недостатньо. Потрібна реальна підтримка на державному рівні.
Це сором, коли Держкіно просить з держбюджету два млрд гривень, а отримує вчетверо менше. Вдвічі соромно, коли Міністерство економічного розвитку цілком серйозно розглядає можливість приватизації кіностудії ім. Довженка! Це абсолютне невігластво та злочин проти українського народу.
І це лише центральний рівень! На місцях ситуація близька до катастрофи. Сільські клуби закриваються, бібліотеки ледь жевріють, а тарифи на послуги ЖКГ не залишають жодного шансу на порятунок. Якщо це не свідоме знищення української культури, то що тоді?
Ще 10—15 років тому в кожному місті чи містечку були клуби юних техніків, де підростаюче покоління могло отримати базові знання щодо механіки, астрономії, фізики і, занурившись в науку з дитинства, присвятити їй все своє життя.
Функціонували безплатні гуртки народних промислів, на яких талановиті майстри з раннього дитинства прищеплювали дітям любов до української самобутності, історії, звичаїв. Сьогодні такі курси тримаються лише на ентузіастах і всупереч, а не завдяки державній підтримці.
Я глибоко переконаний, що навіть під час війни країна не може дозволити собі економити на культурі.
Війна на сході врешті-решт скінчиться нашою перемогою, і перед країною знову постане питання національної та культурної ідентичності. Тому про те, як і найголовніше — чим заповнити цю порожнечу, треба думати вже сьогодні.

Замість титрів

Італійський кінорежисер Бернардо Бертолуччі колись сказав: «Люди приходять в кінотеатр для того, щоб розділити одну і ту саму мрію».
Для того щоб побудувати сильну, незалежну українську державу, треба почати про неї мріяти. Мріяти і будувати.

Олег ЛЯШКО,
лідер Радикальної партії.
Фото надано прес-службою депутата.