Одним із чудових зразків українського книжкового мистецтва, що сягає корінням глибини століть, стало факсиміле унікальної пам’ятки часів Київської Русі, рукописного Євангелія Бучацького, що побачило світ у видавництві «Дніпро». Як повідомляє Урядовий портал, видання визнано переможцем конкурсу «Українська книга року» у номінації «За вагомий внесок у розвиток українознавства».

Директор видавництва «Дніпро» Олександр Кудрявцев
і професор Дмитро Степовик
під час роботи над новим проектом.

— Євангеліє Бучацьке — дуже рідкісна і надзвичайно цінна книга, — каже автор передмови до сучасного видання та його упорядник доктор мистецтвознавства, доктор філософії, доктор богословських наук, провідний співробітник Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені М. Рильського НАН України Дмитро Степовик. — До нашого часу дійшла лише одна із тисячі книг домонгольського періоду, рукописи часів Київської Русі можна перерахувати на пальцях.
— На українських теренах, у містах, містечках і селах, до середини XIII століття була велика кількість монастирів, — продовжує розмову Дмитро Степовик. — Ми знаємо Києво-Печерську, Почаївську лаври, а було багато менших монастирів, де перебувало по 10—12 монахів. За статутом ранньої Церкви Христової від четвертого століття, у кожному монастирі щодня повинна служитися літургія. А літургія неможлива без читання Євангелія. У Київській Русі суворо дотримувалися статуту і щоденно читали Святе Письмо, уривки з нього, тож кожен монастир мав богослужбові книги.

Євангеліє Бучацьке було написане на пергаменті старослов’янською й розмальоване великими заголовковими ініціалами, тобто літерами, у другій половині XIІ — на початку XIII ст. на Волині.
— Якби рукопис не мав прикрих втрат, втрачено першу сторінку, 81-шу та низку сторінок усередині, ми, напевно, знали б більш точну дату й місце написання твору, — зазначає науковець. — Свою теперішню назву книга отримала за місцем зберігання від 1721 року у заснованому тоді чоловічому монастирі Здвиження Чесного Хреста у місті Бучачі на Тернопільщині. Достеменно відомо, що 1484-го мешканець поселення Сільце, розташованого у західній частині Волині, вирішив подарувати книгу монастирю Різдва Пресвятої Богородиці у селищі Городище над Бугом. Даритель на ім’я Андрушко Мушатич залишив дарчий напис на звороті 19-ї сторінки і водночас просив поминати в монастирі його родичів.
Історія рукопису з кінця XV ст. і до початку XVIII ст., коли зшиток потрапив до Бучача, невідома. Науковці допускають, що увесь цей час книга була в монастирі Городища, тому один із перших дослідників рукопису пропонував назвати його Городиським Євангелієм. Від 1888 року за книгою утвердилася нинішня назва.
Виникає питання, а де зберігалася книга від часу її написання й мистецького оформлення на межі XII—XIII ст. і до того часу, коли представник родини Мушатичів подарував її монастирю у Городищі.
— Загадка може розкритися за аналогією, — каже Дмитро Степовик. — В іншій рукописній книзі того ж періоду — XII століття, у Христопольському Апостолі на 111-й сторінці є запис, що переписувачем був диякон з того ж таки села Городище. На підставі цього один із перших дослідників книги Іларіон Свенціцький робить висновок, що в цій частині Волині, мабуть, у монастирі Городища існувала майстерня скрипторіїв, тобто переписувачів богослужбових книг давньослов’янською з численними вкрапленнями української мови.
Волинь і справді в часи Київської держави була визначним центром богословської думки і церковного мистецтва. Місто Володимир-Волинський у культурі Руси-України посідало таке ж вагоме місце, як Чернігів та Переяслав.
— Волинь прийняла християнську віру майже одночасно з Києвом, — каже Дмитро Степовик. — В усякому разі не пізніше чотирьох років після хрещення киян, і первісну Володимирську єпархію назвали на честь князя-хрестителя. Цікаво, що статистичний збірник «Дев’ятсотліття православ’я на Волині», виданий у Житомирі 1892 року, називає Городищенський монастир одним із найдавніших серед інших 45 монастирів історичної Волині. Характерною особливістю цього й інших монастирів регіону було дарительство заможних людей місцевим монастирям.
Упродовж Середньовіччя саме на Волині писарі й митці у монастирях та світських майстернях створили не один шедевр книжково-рукописного мистецтва. Тут, у селі Пересопниця, у монастирі Різдва Пресвятої Богородиці з’явився й відомий шедевр українського книгописання — Пересопницьке Євангеліє, на якому в незалежній Україні під час інавгурації присягають народу й Богові президенти України.
— Без традиції шляхетського книгописання і книгоприкрашування, яка сягає Христинопольського Апостола, Бучацького Євангелія, Добрилового Євангелія, низки галицьких рукописних книг XII—XIII ст., не могло б постати книгописання нової доби, — каже Дмитро Степовик. — Ставлення переписувачів та оформителів українських рукописних книг було таким же побожним і глибоко духовним актом, як і малювання святих ікон. Точно так, як ікономалярі з молитвою готували фарби, шукали кращих порід дерева, перш ніж вистругати потрібні дошки, так і майстри книжних справ побожно вичиняли шкіру до пергаменту, акуратно зшивали вирізані аркуші в книгу. Писали дуже акуратно, про те, щоб допустити помилку чи вилізти на поле аркуша, не могло бути й мови. Кожна літера уставного письма не стільки писалася, скільки малювалася, — вона прирівнювалася до мініатюрного мистецького твору.
У науковий обіг Бучацьке Євангеліє увійшло з кінця XIX століття. У 1888—1889 роках у Львові відзначали 300-ліття з часу заснування Львівського Успенського братства. З нагоди свята була організована виставка старожитностей та творів мистецтва. Бучацький монастир чину святого Василя Великого привіз на виставку стародавнє Євангеліє. За погодженням із монастирем рукопис залишився у збірці Ставропігійського інституту у Львові. Керівництво установи згодом передало експонат головному Василіянському монастирю греко-католиків — львівському монастирю святого Онуфрія. Монастирська братія, з метою кращого збереження і реставрації книги, наприкінці 1930-х років дарує її Національному музею у Львові, де історична пам’ятка зберігається і нині.
— За час переміщення з установи в установу рукопис досліджувався істориками, мовознавцями, палеографами, мистецтвознавцями, — зазначає Дмитро Степовик. — Така увага науковців до книги не випадкова. З Євангелія ми дізнаємося про вплив живої української народної мови на книжну — старослов’янську і церковнослов’янську, якою за Кирило-Мефодіївською традицією послуговувалася тодішня Українська церква; високий рівень грамотності церковників і мирян, коли не лише по великих містах, а й по селах були висококваліфіковані грамотні писарі, здатні переписувати канонічні тексти Святого Письма; розвинену каліграфію, мистецтво мініатюри — у книзі 210 намальованих багатоколірних ініціалів тощо.
Грамотність, уміння читати та писати малих і старих, а надто християнська благочестивість і ревність у вірі українців дивувала не одного іноземця, котрий відвідував Україну у різні періоди, про що вони писали у своїх щоденниках і мемуарах.
— І найголовніше, Бучацьке Євангеліє показує, що між культурою і мистецтвом Руси-України до вторгнення монголів і розпаду нашої могутньої Київської держави та після цієї трагічної події не спостерігається ніякої значної різниці: це одна лінія національного культурно-естетичного феномена. Ця книга — один із яскравих прикладів єдності нашої культури від найдавніших часів, — підкреслює Дмитро Степовик.

Світлана ЧОРНА.
Фото Георгія ЛУК’ЯНЧУКА.

 

ДОВІДКОВО

У 2019-му державному видавництву «Дніпро» виповнюється 100 літ. У 70—80 рр. минулого століття за тиражами «Дніпро» посідало перше місце в Європі і четверте в світі. Щороку тут виходило приблизно 300 найменувань книжок мільйонними накладами. Нині серед книжкових новинок «Дніпра» — фотоальбоми, присвячені творчості художників Миколи Стороженка, Івана Марчука, мистецької родини Саєнків, «Володимирський собор» Дмитра Степовика, «Теофан Прокопович. Вибране» (упорядник Володимир Литвинов), історичні дослідження Раїси Іванченко, Валерія Шевчука, твори класиків української літератури — Тараса Шевченка, що вийшли французькою, німецькою і грузинською, Леоніда Глібова, Івана Котляревського, Гната Хоткевича, Лесі Українки та сучасних авторів.