Багато жителів прифронтових територій відмовляються залишати свої будинки, тим самим демонструючи своєрідну форму патріотизму та спротиву.

На знімку: організатор виставки Юлія Кищенко.

Усні історії в художній практиці

У 2015 році група художників, які називають себе «Одос» (Одіссея—Донбас), зробила проект про людей, змушених покинути свої населені пункти, щоб бути подалі від війни. Але на малій батьківщині вони залишають частинку себе. І коли художники просили переселенців зобразити на аркуші паперу душевний стан, люди, як правило, малювали свої будинки, місце роботи, відпочинку, взагалі якісь значущі для них місця та об’єкти.
Координатор освітнього напряму благодійного фонду «Схід-SOS» Юлія Кищенко — луганчанка, але нині мешкає в Києві. Коли їй так само запропонували намалювати ментальну карту, вона теж насамперед зобразила свій будинок, а вже потім — Сіверський Донець, байдарки — те, чим любила займатися, і центральну площу Луганська з синьо-жовтим прапором над будівлею обласної держадміністрації. Тобто намалювала те, що їй було дуже дороге. Ось так виникла ідея організувати виставку малюнків та розповісти історії людей, які живуть на прифронтовій території.
Оскільки Юлина робота тісно пов’язана з відвідуванням цих місць, вона багато спілкується з людьми і знає, чим вони живуть, про що мріють. Обговорюючи з друзями різні ситуації, вони разом придумали проект «Схід-будинок. Усні історії в художній практиці». Цілий рік Юлія збирала інтерв’ю. Фотокамера і диктофон стали її постійними супутниками. У кожній поїздці в прифронтову зону вона знайомилася з людьми, пропонувала їм намалювати свій будинок і розповісти, чому вони не поїхали геть, залишились на місці попри велику небезпеку — постійні обстріли російських найманців. Через поняття будинку їй розповідали особисті історії на зламі історії місцевості та війни.

Долі людей — як повісті

...Напередодні того пам’ятного обстрілу «Градами» міста Щастя чоловікові Тетяни уві сні хтось порадив забити вікна будинку фанерою. До попередження він поставився серйозно й вікна забив одразу. А через три дні поряд упала «градина», і завдяки фанері вікна Тетяниної домівки залишилися цілими. Нині у Щасті немає таких активних військових дій. Прифронтове місто намагається прибрати всі ознаки обстрілів, а коли черга дійшла до болванки від снаряду «Града», що стирчить навпроти будинку Тетяни, жінка вчинила опір. «Спеціально залишаю її, аби служила нагадуванням про те, що війна не закінчилася», — сказала комунальникам. І тепер влітку в цю болванку саджає квіти, щоб люди пам’ятали: війна не закінчилась, але життя триває. До речі, сьогодні це єдиний у Щасті залишок смертоносного снаряда, який не прибрали.
...У жителя селища Тошківка сімдесятирічного В’ячеслава такі грубі натруджені руки, що фломастер у них видається безглуздим. Малювати він не звик, але вже з перших штрихів було зрозуміло, як надихнула цю людину задана тема. Він малював свою багатоповерхівку і виповідав те, що лежало на серці. Чоловік свідомо не залишав свою квартиру, незважаючи на постійні обстріли бойовиків, які тривають і досі. Розмірковує так: це ж моє селище, я тут усе життя живу і працюю, тут моя родина. І на доказ того, що нікуди не поїде, В’ячеслав навколо будинку висаджує ялинки, доглядає за ними, береже. А ще побудував у дворі альтанку, «щоб усім людям було краще, щоб вони не думали про війну».
... Перед війною Лілія з чоловіком поїхали з міста — купили будинок в Трьохізбенці, щоб, як вона каже, спокійно зустрічати старість. Але почалася війна, і про спокій довелося забути. У найважчі 2014—2015 роки Лілія була єдиним медпрацівником на велику територію в 50—60 кілометрів. Осідлавши свій скутер, вона в будь-яку негоду надавала допомогу жителям кількох сіл. А вночі сиділа в підвалі, рятуючись від обстрілів. Її будинок стоїть поряд з крайнім блокпостом у Трьохізбенці й певною мірою правив для бойовиків за мішень. Але Лілія з чоловіком рідний дім не залишили, незважаючи на пробитий дах та вибиті вікна.

Донбас — не ракова пухлина

Загалом Юлія з друзями зібрали 25 інтерв’ю і зробили експозицію з 19 найяскравіших робіт. До них додаються десять подкастів. Це така частина інтерв’ю, основні висловлювання та цитати. До Сєверодонецька приїхали завдяки Українському жіночому фонду, який підтримав цю ідею. На виставку приходять люди різного віку. Адже тема будинку — особлива, вона кожному близька і важлива. Після Сєверодонецька вирушать містами області та, головне, в населені пункти прифронтової території — в Золоте, Щастя, Попасну, Трьохізбенку, Станицю Луганську. До тих, хто давав інтерв’ю.
— Хотілося б, щоб ці усні історії інтегрувалися в культурну пам’ять українського суспільства, — каже Юля. — Про людей, які живуть на прифронтовій території поруч із війною, відомо дуже мало. Часто можна чути, що Донбас — це ракова пухлина, яку можна і потрібно відрізати від України. Ця виставка має послужити аргументом у суперечці про те, що не можна кидати свої землі.
Одна з цілей проекту — показати історії живих людей, так би мовити, персоналізувати територію, наближену до бойових дій. Показати, що патріотизм — іще і в тому, щоб не кидати свою землю, залишатися на ній, незважаючи ні на що. І коли ти слухаєш голос реальної людини, яка доступною мовою розповідає про любов до свого дому (так само може відчувати і житель центральної чи західної частини України), розумієш, що таке відчуття об’єднує людей. І олюднює нашу територію.

Павло ВОРОНЦОВ.
Фото надано автором.

Луганська область.