Після краху тоталітарного комуністичного режиму в умовах національного відродження й відновлення української державності, цілком природно, значно зріс суспільний інтерес до історії України й особливо — до походження та історії української мови як основної ознаки нашої нації.
Коли йдеться про виникнення української мови, у свідомості переважної більшості зацікавлених громадян вона часто асоціюється із сучасною літературною мовою, тобто тією, яка щодня звучить по радіо й телебаченню, яку вивчають у школах, якою друкують книжки, газети й часописи і т. ін. Проте слід пам’ятати, що національна мова — це не тільки спільна для всієї нації літературна мова, опрацьована майстрами художнього слова, але й мова народна, що має діалектні відмінності на різних територіях України.
Щодо походження сучасної української літературної мови жодних проблем немає: загальновідомо, що її започаткував І. Котляревський творами «Енеїда», «Наталка Полтавка» та «Москаль-чарівник», а її основоположником став Т. Шевченко. Вони почали писати свої твори народною мовою на основі українських середньонаддніпрянських говорів. До І. Котляревського і Т. Шевченка в Україні були дві літературні мови: церковнослов’янська, запозичена від болгар разом із прийняттям християнства, і староукраїнська писемно-літературна мова (ХІІІ — ХVІІІ ст.). На давній Русі також було дві літературні мови. Поряд з церковнослов’янською виникла на її основі також давньокиївська (інша назва — давньоруська) писемна мова зі значним впливом місцевих мовних особливостей. Її використовували для світських потреб — у державному управлінні, у князівських канцеляріях, літописах, в оригінальних і перекладних художніх творах тощо. Цією мовою були створені «Повість минулих літ», «Слово про Ігорів похід», «Руська Правда» та багато інших.
Після занепаду Київської Русі давньокиївська (давньоруська) мова і далі вживалася на її колишній території, але в українських князівствах вона зазнала ще більших впливів народнорозмовної мови, через що витворився її своєрідний варіант — староукраїнська писемно-літературна мова, що функціонувала в Україні аж до кінця ХVІІІ ст.
Отже, цілком зрозуміло, що коли ми говоримо про давність української мови і шукаємо її коріння в глибині століть, ідеться не про її давній або сучасний літературні варіанти, а про народне мовлення, тобто про народні діалекти. Сaме в народному мовленні виникли ті специфічні фонетичні, граматичні й лексичні риси, які згодом стали характерними особливостями української мови. Таким чином, дослідити походження української мови — це насамперед з’ясувати послідовність, місце і час виникнення окремих українських діалектних рис, що поступово склали специфічну мовну систему, середньонаддніпрянський варіант якої став основою сучасної української літературної мови.
Поява будь-якої мови — це не подія, а тривалий процес, що відбувається протягом кількох століть. Оскільки мова є невід’ємною ознакою етносу, вона формується разом з відповідним етносом. Встановлення науковими методами віку етносу, як і будь-якого суспільно-історичного явища (держави, міста, культурно-історичного регіону тощо) передбачає необхідність довести неперервність його життя від припущуваного часу його виникнення. Сaме завдяки неперервності етнокультурного розвитку зберігається генетичний зв’язок між окремими фазами розвитку культури та мови даного етносу протягом усього його життя.
Науково доведена й підтверджена безсумнівними археологічними матеріалами неперервність розвитку матеріальної культури на протоукраїнських землях приблизно від VІ ст. н. е., тобто за останні 1500 років. Отже, й історію українців як окремого етносу та української мови є підстави починати від середини І тис. н. е.
До VІ ст. н. е. більшу частину території сучасної України та Польщі заселяли ранньослов’янські (інша назва — праслов’янські) племена, що мали більш-менш однорідну матеріальну та духовну культуру й розмовляли близькоспорідненими діалектами з багатьма спільними рисами, які в науці дістали назву «праслов’янська мова». Починаючи з І—ІІ ст. н. е. ця праслов’янська етномовна спільність поступово занепадала і на середину VІ ст. н. е. остаточно розпалася. Відтоді почали формуватися окремі слов’янські етноси. Паралельно з цим занепала і колись могутня Західна Римська імперія, в різних регіонах якої започаткувався й відбувався безперервний розвиток окремих європейських народів — французів, іспанців, англійців, німців, румунів та ін. Разом з утворенням етносів формувалися і їхні мови — часто до появи в них писемності та державності.
Отже, історія українців як окремого етносу та його мови розпочалася синхронно із зародженням і формуванням інших європейських етносів з їхніми мовами.
На території давньої прабатьківщини слов’ян від Вісли й до Середнього Дніпра після розпаду праслов’янської етномовної спільності спочатку утворилися дві групи слов’янських племен — північна (склавини) та південна (анти). Нащадками склавинів стали відомі нам з літопису племена — дуліби, бужани, волиняни, деревляни, сіверяни, північна частина полян, а нащадками антів вважають південних полян, уличів, тиверців, білих хорватів. Усі вони поступово стали територіальними політичними утвореннями державного типу, мали певні етнічні й діалектні особливості. Унаслідок їхньої подальшої консолідації у ІХ ст. н. е. виникла східнослов’янська держава Русь, яку історики ХІХ ст. назвали «Київська Русь». У цій державі, що являла собою нестійкий конгломерат різних слов’янських і неслов’янських племен, вони не втратили своїх етнічних та мовних ознак і не злилися у пропаговану радянськими істориками так звану давньоруську народність з єдиною для всіх давньоруською мовою. Насправді ж такої народності й давньоруської народнорозмовної мови ніколи не було.
Термін «давньоруська мова» має право на існування, але вживати його правомірно лише щодо писемно-літературної мови, яка, поряд із церковнослов’янською (мовою православної церкви), обслуговувала всі сфери державного життя і була справді спільною (хоч і з певними регіональними мовними особливостями) для всієї території Київської Русі.
Виникнення окремих східнослов’янських народностей відбувалося не внаслідок поділу так званої давньоруської народності на три частини, а шляхом консолідації кількох суміжних і близькоспоріднених груп східнослов’янських територіально-племінних об’єднань у компактні культурно-етнографічні масиви, що в результаті їх дальшої консолідації поступово переросли в українську, білоруську та російську народності. Цей процес був об’єктивним і не породжувався феодальною роздрібненістю, а лише стимулювався нею, отже, почався значно раніше — з VІ—VІІ ст. Таким чином, традиційне твердження про Київську Русь як «колиску трьох братніх східнослов’янських народів» не має під собою реального наукового ґрунту, — його слід відкинути як ідеологічну вигадку.
Діалектні риси нащадків давніх склавинів стали основою дуже своєрідного північного наріччя української мови, а на основі діалектних особливостей нащадків давніх антів сформувалося південно-західне наріччя. Третє наріччя сучасної української мови — південно-східне досить пізнє, воно виникло в ХVІ—ХVІІ ст. на базі говірок переселенців з Полісся й особливо з Волині та Поділля. Ці переселенці почали з’являтися на Середній Наддніпрянщині починаючи з ХІІІ—ХІV ст., але аж до ХVІ ст. сучасні південно-східні українські землі були переважно диким полем.
Коли ж виникли найхарактерніші мовні ознаки, які становлять специфіку української мови, і з якого часу можна вважати, що українська мова існувала вже як самостійна мовна система?
Виникнення своєрідних фонетичних, граматичних і лексичних особливостей, притаманних українській мові, розтягнулося на тривалий час. Деякі з них з’явилися ще в мовленні давніх східнослов’янських племен, що жили на території сучасної України у спільнослов’янський (праслов’янський) період, інші сформувалися вже після розпаду праслов’янської етномовної спільності (протягом VІ—ІХ ст.), ще інші — в епоху Київської Русі, і значна їх частина — у період нового етапу самостійної історії східнослов’янських мов, тобто після ХІ—ХІІ ст.
Формування й розвиток конкретної мови, зокрема й української, можна умовно порівняти з життям людини, протягом якого вона переживає різні етапи (дитинство — юність — молодість — зрілість), але при цьому залишається тією самою особистістю.
На зорі своєї історії народна українська мова, звичайно ж, істотно відрізнялася від сучасної. На тому етапі в ній ще переважали праслов’янські риси східного ареалу слов’янської прабатьківщини, але поступово з’являлися й нові, які не характеризували жодну з найближчих споріднених з нею мов.
Найдавніші особливості української мови перейшли їй у спадщину від праслов’янської мови, а в інших слов’янських мовах вони замінилися іншими. Це — закінчення -у в родовому відмінку однини іменників чол. роду (солоду, гороху, роду, меду, пороху, гомону), -ові, -єві в давальному відмінку цих самих іменників (Богові, ангелові, синові, домові, змієві, духові), кличний відмінок іменників (владико, Маріє, учителю, жено, друже, княже, Ігорю, брате, земле), закінчення -ої в родовому відмінку прикметників жін. роду (великої, доброї, святої, пагубної), форми 3-ї особи дієслів теперішнього і простого майбутнього часів без кінцевого -ть: (живе, иде, може, поучає, убиває, утворяє), закінчення -мо в дієсловах 1-ї особи множини теперішнього й майбутнього часів (даємо, поставимо, помагаємо, не питаємо) і т. ін.
Українська мова успадкувала від праслов’янської також великий лексичний фонд слів, що стосуються природи, довкілля, побуту, різних сфер повсякденного життя й людської діяльності та матеріальної й духовної культури.
Значна кількість найхарактерніших мовних особливостей, які становлять специфіку української мови, виникла вже після розпаду праслов’янської етномовної спільності, але місце, час і послідовність цього процесу встановити дуже важко. Річ у тому, що найважливіше джерело таких досліджень — найдавніші писемні пам’ятки, які дійшли до нас, датуються аж другою половиною ХІ ст. Ні з Х, ні з першої половини ХІ ст. ніяких писемних джерел ми не маємо, хоч вони, напевне, були, але пропали через війни, грабежі, пожежі і т. ін.
У пам’ятках другої половини XI ст. вже засвідчено чимало українських діалектних особливостей (зокрема, перехід вибухового g у фрикативний h (hолова, ноhа, hородити), злиття голосних ы, і у специфічний український звук и, зближення ненаголошених е-и у вимові слів типу сеило, веисна, веиликий, перехід — («ятя») в і у словах типу л-съ — ліс, д-дъ — дід, кам-нь — камінь тощо) та ін. Якщо ці діалектні риси широко засвідчені в давньоруських пам’ятках, значить, вони в другій половині ХІ ст. для мовлення тодішніх книжників були вже настільки звичними, що мимоволі, усупереч усім настановам дотримуватися традицій усе ж таки проникали в писемність, а утворювалися вони, звичайно, набагато раніше — десь у період між VІ — Х ст., задовго до того, як були зафіксовані на письмі.
Виразні місцеві українські особливості формувалися також у галузі синтаксису й лексики. Так, наприклад, у пам’ятках ХІ—ХІІ ст. вже засвідчено чимало діалектних слів, які згодом стали характерними особливостями лексичного складу української мови: багно, оболонь, гай, пуща, яр, полонина, гребля, глей, глечик, рінь, багатьє, криниця, сбожьє, жито, кожух, порох (пил), зоря, брехати (гавкати), жадати, тулитися, ховатися і чимало інших.
Проте очевидно, що навіть велика кількість усіх цих місцевих регіоналізмів в українських говорах ще не створювала самостійної, завершеної мовної системи. Їм ще бракувало цілої низки пізніших особливостей, насамперед фонетичних, що були наслідком занепаду дуже коротких голосних о та е, які на письмі позначалися як ъ, ь (у лінгвістиці їх називають зредукованими). Цей процес збігся з епохою феодальної роздрібненості й справедливо вважається найважливішим фонетичним процесом у східнослов’янських говорах, поворотним етапом їхнього розвитку.
Унаслідок занепаду зредукованих ъ та ь виникло чимало фонетичних перетворень, спільних для всіх східнослов’янських діалектів, але значна кількість цих змін у різних діалектних ареалах дала різні результати, що стали новими розрізнювальними особливостями окремих східнослов’янських мов, зокрема, стали притаманними лише українській (деякі — й білоруській) мові. Це перехід о, е в і у нових закритих складах (во-лъ — віл, ко-нь — кінь, пе-чь — піч), розвиток приставних голосних о, і (Овруч, олжа, іржа, імла, іржати), поява сполучень -ри-, -ли- у позиції між приголосними (гриміти, дрижати, кривавий, глитати), поява форм типу відкритий, рий, злий, шия, умийся, зміна приголосних л на ў, що позначався літерою в (воўна — вовна, воўк — вовк, тоўстий — товстий), пом’якшення приголосних з, ц, с у суфіксах -зький, -цький, -ський (чорторизький, галицький, польський), подовження приголосних у словах типу життя, зілля, збіжжя, суддя, ніччю тощо. Лише з виникненням цих суто українських (або українсько-білоруських) фонетичних рис українські діалекти набули всіх основних особливостей сучасної української мови як закінченої мовної системи.
Отже, заключним етапом процесу формування української мови як самостійної мовної системи був занепад зредукованих ъ та ь. Цей процес у південно-західних українських говорах завершився в першій половині ХІ ст. В українських північних говорах — протягом першої половини ХІІ ст., а в російських говорах — лише наприкінці ХІІІ ст.
З усього сказаного випливає такий загальний висновок. Формування української мови, як і інших східнослов’янських, почалося ще від праслов’янського періоду й розтягнулося на декілька століть, проте процес становлення східнослов’янських мов не був синхронним. Найраніше він розпочався з української мови через те, що майже вся територія нинішньої України була частиною прабатьківщини слов’ян, а інші східнослов’янські регіони в той час ще були заселені неслов’янськими племенами — балтами та фіно-уграми.
Входження праукраїнської етномовної території до слов’янської прабатьківщини спричинилося до того, що українська мова увібрала в себе значну частину праслов’янської мовної спадщини, яка в інших слов’янських мовах відображена меншою мірою або й зовсім зникла. У протоукраїнських діалектах протягом VІ—ІХ ст. виникло в різний час чимало інших специфічно українських або українсько-білоруських, менше — українсько-російських діалектних особливостей, деякі з них — під впливом інших мов. Цей процес тривав і в епоху Київської Русі, і в наступний період — від ХІV ст. і далі. У ході суспільно-економічного і культурно-політичного розвитку різних українських земель тривало дальше зближення окремих регіонів і консолідація їхнього населення, що завершилося утворенням української народності, а потім і нації.
Григорій ПІВТОРАК,
академік НАН України,
доктор філологічних наук, професор.
