Росіяни почали проводити антивоєнні ефіри, які розвіюють міфи про «фашистських сусідів» і «миролюбний» Кремль. Активісти руху «14 відсотків» Наталія Клокова, Олена Захарова, Валерій Надєждін, Віра Лаврешина та інші розповідають у прямому ефірі, чому Путіну вигідні війни й чому провалився проект Кремля «новоросія» з окупації України. І як росіянам повинно бути страшно й соромно від того, що вони звикли вбивати. Як упродовж уже чотирьох років Росія спонсорує ініційовану нею же гібридну війну на території суверенної держави й випробовує сучасну зброю. «Миролюбна Україна нам не ворог! І від кожного з нас залежить, скільки триватиме ця братовбивча війна», — звернулися росіяни до своїх співвітчизників й закликали виявляти свою громадянську позицію.

Росіяни вшанували пам’ять жертв депортації кримськотатарського народу 
біля Соловецького каменю в Москві.

Владислав МУРАШКИН (Волгоград, бізнесмен):
— Шанований і гаряче улюблений Український народе! Знайте, в Росії, незважаючи на весь шквал путінської пропаганди через балаган, що не припиняється, на федеральних каналах, залишилося багато свідомих миролюбних громадян, котрі не визнають нахабного, «зеківського» підходу в розв’язанні власних внутрішніх проблем країни. Приєднання Криму — це один із ходів, щоб підняти рейтинг Путіна, і тільки... Не потрібно будувати великих планів, а тільки тупо — підняття рейтингу, що похитнувся.
Війна на Донбасі — це спосіб «сплавити» росіян, хто сп’янів від пропаганди і не проти реалізувати свої садистські, войовничі та інші схильності. Тут, у Росії, такі не потрібні, нехай ідуть м’ясом. Це одна із причин, вторгнення Росії на Донбас. Сирійська кампанія має той само відтінок. Жодних високих цілей не ставиться. Саме ці люди, котрі проходять ці війни, стрілятимуть тут, у Росії, по мирних громадянах у найближче десятиліття...
Я народився поблизу невеликого хутора, в якому основна мова — українська (ми його називали хохлячий — без будь-якого злого наміру). Моя прабабця розмовляла цією мовою і я навчився розуміти її з дитинства. Ваша культура пронизала нашу родину наскрізь: моя тітка чудово розмовляє українською. Ваша мова заворожує й притягує своєю красою. Яскравим промінчиком вашої мови стала поява радіоефіру Ганапольського на «Эхо Москвы» зі своєю передачею українською, це важливий крок. Це гарна новина. Але є й погані. Питання Криму, України потрапили на сімейний порядок денний.
Горе прийшло в наші родини — ми стали розділені на «за» і «проти». Червоні й білі — але поки що без війни — от на що поділено наше суспільство в Росії, і це розподіл у колі близьких, родичів, друзів, колег. Менше політики в родині, менше політики на роботі, менше політики скрізь — ось вихід, який ми обираємо. Але політики в аполітичному суспільстві починають дозволяти багато чого. У нас у молоді опущені руки, ми втікаємо. Вивчаємо англійську і «валимо» з країни. Ось така тенденція спостерігається серед молоді (до 40 років). Адекватності в країні залишається дедалі менше, а саме вона є стримуючою силою агресії.
Про Україну. Ви, звісно, молодці, що вийшли на Майдан, але проблеми Майдану не розв’язати одразу. Шахраї просто так не підуть, вони чіпляються за свої жирні крісла у владі! У вас є вибір, головне — правильно його зробити. У будь-якому разі не пропустіть цей шанс, як його пропустили ми.
Ольга ПАВЛОВА (Санкт-Петербург, IT-бізнесмен):
— Коли мені було років 8—10, у країні знову було погано з харчами. Не цілковита труба, але все-таки голодно. А для ленінградців голод — це не просто хочеться їсти, це почуття б’є з розмаху по всій історичній пам’яті. Як витримували батьки (тато — блокадна дитина) і бабуся (втратила в блокаду доньку), я не знаю. Напевно, жили як усі й намагалися не помічати, щоб просто не звихнутися. І тут приходить посилка. Від української рідні. З якою в нас і контактів ніяких особливих немає, навіть не на кожен Новий рік листівочки. Посилка з їжею. Сало там, цукор, ще щось. Ми нічого не просили. І вже, звісно, не скаржилися. Але люди здалеку зрозуміли, що треба зробити, щоб просто підтримати. Не матеріально навіть — скільки там у ту посилку ввійде, самі розумієте, — а жестом, знаком, символом. Послати їжу ленінградцям. Неможливо зробити нічого сильнішого й добрішого, не-мож-ли-во.
Не хочу узагальнювати й говорити від чийогось ще імені, але мене — особисто мене — тисне все ніяк не повернутий мною — особисто мною — борг за цю посилку. Борг перед Україною. Так, я вже вивчила українську мову (це непросто в сучасній Росії). Так, у мене вже налагоджено професійні контакти і йде обмін експертизою з українськими колегами. Так, я розповідаю кому можу, що у Львові зовсім безпечно розмовляти російською, що в Києві є музей Висоцького, що Мала Арнаутська в Одесі не така вже й мала, а Харків — місто-мрія для будь-якого інженера. Але цього всього мало, мало, мало. Особливо тепер. Прізвище мого українського дідуся — Правда. Ось так.
Володимир ЄГОРОВ (із Торопця Тверської області, колишній військовий, ветеран праці РФ):
— Побував в Україні торік, жив три тижні в Чернігові. З незалежних від мене обставин довелося повернутися до Росії. Ті дні, проведені в Чернігові, згадую з ностальгією. Жителі цього дуже красивого міста — гостинні, добрі люди. Я й раніше не вірив страшилкам російської пропаганди про українців, а приїхав до вашої країни й переконався, що був тисячу разів правий. Мені в Чернігові вдалося влаштуватися на роботу, незважаючи на те, що я приїхав із країни-агресора. Власник невеликого підприємства — хороша людина. Не буде перебільшенням сказати, що в Росії я не зустрічав таких людей. І коли мені довелося їхати, ця людина сказала, що мене чекають назад і я їм потрібен.
З гіркотою дивлюся на те, що виробляє кремлівська влада. Я з жахом зрозумів, що я зі своєю родиною живемо всередині кровожерливого монстра, схожого на того, з яким боровся мій батько під час Великої Вітчизняної війни. І ще я зрозумів, що робитиму все можливе, щоб завершити до кінця те, що не зміг мій батько в 1945 році. Сьогодні, можливо, я останні дні на волі. За правду, висловлену мною відкрито, мене судитимуть. Не можу не скористатися цими днями свободи й наданою мені можливістю і сказати українцям та Україні мої слова підтримки. Вам нині важко і скрутно, але я вірю: Україна вирветься з лабетів цього монстра. Україна буде вільна.
Гліб ЛАДИЖЕНСЬКИЙ (Москва, інженер-математик, фахівець з інформаційних технологій):
— Я за своїми релігійно-філософськими поглядами — буддист (послідовник тибетського напряму буддизму — Махаяни). Я визнаю і люблю Ісуса Христа, поважаю й шаную православну християнську релігію й культуру. Мій брат і моя мама є православними християнами. Нині багато хто каже про покаяння за страшні злочини режиму, та й самої російської нації. Мушу сказати дещо стосовно слова «покаяння». У буддизмі немає поняття гріха (є поняття карми), а отже, немає як такого «покаяння». І в буддизмі є індивідуальна відповідальність людини за стан її душі, але немає колективної відповідальності як нації за те, що сталося. Переді мною було питання, а як розв’язати цю суперечність. Я спробував підібрати з понять буддизму найбільш близьке до покаяння, і я вибрав слово «відання», або «усвідомлення». У розумінні сансари однією з отрут сансари є невідання (або «неуцтво») — ця отрута символізується твариною, свинею. За моїм висновком, доволі велика частина громадян нашої Батьківщини явно страждає «невіданням» стосовно того, що відбувається й відбувалося з нашою країною.
І в підтримку України й українців. Так склалося, що в моєму роді тісно переплелися долі російських, білоруських і українських родин з різних станів Російської імперії — робітників, міщан, купців, дворян, військових. Буря революції, громадянської війни, комуністичних репресій віднесла й перемішала життя й долі моїх дорогих родичів. Вони жили, боролися, сміялися, плакали, любили, писали книжки, ростили дітей, воювали під час громадянської та Великої Вітчизняної війн. Моя прабабця, Марія Осиповська, українка, родом із сім’ї знаного чиновника міста Катеринослава (нині місто Дніпро) Гермогена Осиповського, дуже любила пісню «Дивлюсь я на небо та й думку гадаю». І завжди плакала, коли її слухала.
От я думаю, якщо є ті, хто починає війни між братніми народами, то знайдуться й ті, хто ці війни припинить. От закінчиться війна. Закопаємо ми цих чорних сталінських упирів минулого. Зберуться три братні народи за столом жалобним — білоруси, українці, росіяни, — пом’януть всіх невинно полеглих на тій війні, всіх жертв жахливого злочину проти людяності й заспівають цю пісню...

Підготувала Наталя ЯРЕМЕНКО.
Фото з архіву Віри ЛАВРЕШИНОЇ.