Мешканка Ясинуватки Олександрівського району Ольга Олександрівна Ганзіцька (на знімку) 16-літньою прийшла в КСП ім. Свердлова працювати дояркою і трудилася на фермі 28 років. Потім ще дванадцять — у підсобному господарстві Олександрівської виправної колонії, чиї угіддя, механічні майстерні і тваринницькі комплекси (сьогодні майже порожні), розташувалися тут таки, в кутку з непоетичною, але промовистою назвою «Зона».
За всі свої тяжкі труди й Ольга Олександрівна, й її діти так і не «озолотилися». Більше того, залишилися без землі, належної їм за законом. Щоб, отримуючи мізерну плату за оренду паю, мати хоч якийсь «вид на життя».
Наші бідні «черокі»
Разом із Ольгою Олександрівною безземельними в Ясинуватці та сусідніх селах залишилися десятки людей. Щоб зрозуміти, до чого це в підсумку призвело, треба побувати в селі Могилів Курінь, яке місцеві жителі залишили масово. І без жалю. Колись, якщо вірити розповідям, подібним чином вибиралися з бідності, залишаючи позаду своїх обозів, в резерваціях, непридатні для життя і ведення сільського господарства землі американські індіанці з Північної Дакоти, Канзасу, Мічигану... Відбувалося те років двісті тому, але описано в новітніх дослідженнях як явище ганебне. Тим часом дискриміновані спритними «одноплемінниками» селяни Олександрівського району про расизм у Північній Америці в спеціальних підручниках, мабуть, не читали. Вони просто відчувають це приниження на собі щодня. Не всі, звичайно, а ті, кого обдурили й на кому нажилися...
Тому дам, а тому не дам
У згаданому селі народилася і Світлана Валеріївна Кітрар. Нещодавно жінка подала до суду на Олександрівську РДА та Родниківську сільську раду, апелюючи у своєму клопотанні до об’єктивного арбітра — Головного управління Держгеокадастру в області. Вона — донька померлого Валерія Реп’яха, котрий, так само, як і Ольга Ганзіцька, не отримав колгоспного паю. Хоч і мав на руках сертифікат на земельну ділянку, розташовану на території Родниківської сільської ради. Сертифікат РН №390849 від 25 грудня 2000 року. Представник позивача, юридична агенція «Злагода», направив відповідні запити, щоб отримати копії рішення Олександрівської РДА, на підставі яких видавався цей та інші «неотоварені» сертифікати. Відповідь здивувала: такого рішення і розпорядження тодішнього керівника РДА навіть в архівах немає. Натомість у Держгеокадастрі відповіли, що згадане рішення районна адміністрація таки приймала. Але в 2002-му Господарський суд скасував рішення Родниківської сільради про передачу землі КСП «Нове життя» і поновив право на землекористування виправній колонії.
А за законом?
«Вважаю, що посадові особи позбавили мою підзахисну права на земельну частку, — каже адвокат «Злагоди» Олександр Сосенко. — Підтверджує вибіркове розпаювання той факт, що дехто із «Нового життя» землю тоді таки отримав. Батько ж позивача та багато інших працівників «Нового життя» були незаконно позбавлені права на землю. А 221,23 га землі, вилучені з земель запасу Родниківської сільради для членів КСП «Нове життя», згідно з розпорядженням голови Олександрівської РДА від 13 червня 2003 року (список яких втрачено) передані у власність іншим особам. Вказані дії — злочин. Розпорядження №657-Р, як і список на отримання землі працівниками КСП «Нове життя», зникли, що позбавило працівників землі».
Війна за гектари — від дітей до онуків
Поки Світлана Кітрар воює за свою землю, інші безземельні, розчарувавшись у справедливості, у порядках «на Зоні», готові розповідати історії власного життя і чекати, що закон восторжествує...
«Я не воювала п’ятнадцять років тому за землю, бо мені потрібно було дітей піднімати, — називає свою причину громадської пасивності Ольга Ганзіцька. — Зарплата в господарстві (підрозділі виправної колонії. — Авт.) була важливіша, ніж паї. Але справедливості немає: і землю мені не дали, і на роботі за два роки до пенсії скоротили — мало не голодувала разом із дітьми. Тоді, на початку 2000-х, люди в селі розділилися, один на одного вовком дивилися. Бо комусь були вигідні нові порядки, когось матеріально заохотили, а багатьом нічого не дали. Пізніше безземельні просто виїхали з села. Наприклад, у Олени Григорівни Реп’ях було одинадцятеро дітей. Здавалося б, мати-героїня, а обманули»...
«Тоді землю отримали ті, хто й без неї жив непогано, маючи посади, — каже Наталя Миколаївна Шубська. — Бухгалтер, завферми, завскладу, комірник»...
«Гірко, що й сама виправна колонія, яка розсварила село і багатьох по світу з торбами пустила, сьогодні не може дати ради своєму господарству, — каже мешканка Ясинуватки Любов Чеботарьова. — Раніше тут працювала майже сотня засуджених. Нині одна людина доглядає за вівцями. Здається, господарство доживає віку. Як і село... Коли починали війну за землю, мої діти тільки-но в школу пішли, а нині онуків маємо».
«По суті, це виправна колонія відібрала у нас і майно, і землю, — переконана Зінаїда Халімова. — До того як вона тут з’явилася, ми всі працювали в одному колгоспі. Настали 1990-ті, начальники у ВК змінювалися один за одним. І всі нам казали: «Тут усе наше, а ви тут — ніхто!» Люди збунтувалися. Тоді приїхав чоловічок із Харкова, очолив це «Нове життя», як людина міська і освічена (нагадує логіку, за якою комісарів із Росії начальниками в українському селі призначали сто років тому. — Авт.).
Взявся розрулити ситуацію. Ми проголосували за те, щоб йому з дружиною, хоч і немісцевим, виділили землю»...
...А потім у Ясинуватій, коли вже дехто немов із печі пиріжок, вихопив свій гарячий пай, почалася справжня земельна революція. На землю, яку повинні були чесно поділити між усіма, приїхали чужі трактори. Люди ті трактори били, лягали під них... Та все марно. Той, хто, можливо, навіть із кабінету в ці буремні дні не виходив, знав, що до крайнощів люди не дійдуть. Або як дійдуть, то не тут і не зараз. Так і сталося — дійшли пізніше, в 2004 році, на Майдані. Але конкретно «на Зоні» життя на краще не змінилося й тоді. Липівка, Могилів Курінь, Ясинуватка... вже ніколи не оговтаються після «справедливого» розпаювання. Добре, хоча б повернути землю тим, хто має на неї справедливе право. Наприклад, Сергію, Наталі та Олександру Скрипникам, В’ячеславу та Любові Базюкам, Сергію та Катерині Оксаничам...
А тим часом...
У юридичній агенції «Злагода» склали запит до Олександрівського районного відділення Головного управління Держгеокадастру в Кіровоградській області щодо подальшої долі сертифіката, виданого на ім’я Валерія Реп’яха. Виявляється, члени КСП ім. Свердлова свого часу були лише формально працевлаштовані в «Новому житті», точніше переведені туди на роботу. Не приймалося навіть рішення про те, щоб виключити їх із переліку членів вищезгаданого КСП. А в Держгеокадастрі, посилаючись на законодавство, вважають, що всі, хто заслужив на пай, повинні були його отримати — чи то від «Нового життя», чи то від колгоспу в Родниківці (КСП ім. Свердлова). Люди чекають...
Типова безрадісна картина «Зони».
Фото Івана КОРЗУНА.
