Замість рецензії на книжку «Правда о русском мате»
Спершу було слово, і воно було матірне, і вимовив його янгол, що незабаром став Сатаною. А потім це слово підхопили московити. Й понесли його — і нині несуть. Про це думалось, коли читав книжку єпископа РПЦ Митрофана (Баданіна).
Застереження єпископа
Книжку цю видано в місті моєї армійської юності Сімферополі, 2015 року, вже після московської окупації Криму. Видавництво зветься «Родное слово»! Під враженням прочитаного закортіло уточнити цю назву: «Родное матерное слово». Звучить? Отож.
У першій розповіді йдеться про епізод російсько-чеченської війни. Чеченці оточили підрозділ росіян і вже збирались добивати. Раніше в таких випадках росіяни проривалися зі зброєю в руках і матюччям у зубах. А тут на чеченські вигуки: «Аллах Акбар!» вони відповіли: «Христос воскресе!» — і рвонули через ворожі лави. І начебто саме молитва врятувала їх, допомогла прорватися з малими втратами.
Непристойні слова та вирази московські церковники тепер називають антимолитвами. І далі, чи не на кожній сторінці книжки, йдеться про шкоду від матюччя. Мовляв, хто цим зловживає — швидше старіє. Лайливі люди часто помирають неждано-негадано — і т. д., і т. п. А далі йдуть застереження: лайливі люди не можуть розраховувати на допомогу Господа. Більше того: Бог карає богохульників.
Як ми уникали матюків
Тут я пригадав історію, що сталася саме в Криму, під час моєї військової служби (1953—1955). Тоді я був російськомовним хлопцем, часом друкував інформашки та вірші в газеті Таврійського військового округу «Боевая слава».
Уже й на ту пору російська мова вважалася ніби не зовсім російською без матюків, тож я достатньо був обізнаний з ними. Хоч і не хвалився тим «знанням». Проте багато хто щиро вважав російський мат і російську мову єдиним цілим.
У нашій казармі служили хлопці з усієї Росії. Вони мене переконали, що мої знання з російського мату несистемні й поверхові. Бо те, що лунало з ротів синів Поволжя, Уралу й Сибіру, в порівнянні з моїм беканням звучало високонаснаженою антипоезією.
Я виразно відчув, що ця словесна бридота принижує мене. Поділився зі своїм другом, солдатом із Закарпаття Мишком Красняником, цими думками. Ми вирішили: якщо хочемо позбутися мату, мусимо фіксувати кількість свого лихослів’я. Далі введемо до нашого «змагання» фінансовий інтерес. Тобто — штрафи за матюки. Маємо по 30 рублів щомісячного жалування. А штраф за кожний матюк — 20 копійок. Я записую «вислови» Мишка, а він — мої. А потім чесно підбиваємо підсумки.
За перші два місяці «змагання» я зостався без жалування. Мишко ж одержав справедливі заохочення за мій рахунок. А в наступні два місяці програв він. Ще через якийсь час ми довели наше «змагання» за чистоту солдатського варіанта російської мови до такого рівня, що коли хтось поруч надто круто висловлювався, то ми обоє аж здригалися. Отак, без помочі земної чи небесної сили, позбулися гидкої звички. Це була перемога над сонмом чортів, що загніздились у наших юних душах.
Кому належить Російська церква
Повертаюся до книжки єпископа РПЦ Митрофана. Як я з неї зрозумів, нині матірні висловлювання в російських військах і на флотах ще дошкульніші, ніж були під час моєї служби. Цитую уривок: «Важкі локальні війни 1990-х років очевидним чином показали, що жодної іншої аргументації у словесному протистоянні з ворогом (це він так про чеченців. — Ред.), окрім дикого мату, в російського солдата, сьогодні немає. І в цій війні ми програли духовні цінності, які стоять за «бойовими» словами, програли цілком і повністю».
Але єпископ, очевидно, з душевної делікатності замовчує ті причини, які призвели до цього програшу. Нагадаю. Чеченці — споконвічні мешканці Кавказу. Вони на своїй землі мають право бути господарями. А коли приходить із зброєю великий московський хазяїн і наводить в Ічкерії московські порядки, вони повстають. І воюють за свою свободу.
А російські солдати прийшли в чужі гори нищити чужу правду разом з її носіями. Прихідьки перемагають. Але які можуть бути відчуття від тієї паскудної перемоги в російських солдатів, якщо вони люди з нормальною психікою? І кращі з них починають розуміти, що власті їх знову підставили. Спробуй тут не матюкатися!
Коли Росія почала війну з Грузією, а потім і з Україною, все повторилося. Пригадайте, як весною 2014 року Московщина виставила в українському Криму своїх «ввічливих чоловічків» без розпізнавальних знаків і з наказом не розкривати рота. Чому? Бо як тільки такий вояк розкриє пельку, з неї поллється кількаповерхова російська благодать. І потім вже не скажеш, що Крим «сам приєднався».
Крім дисципліни, в російських солдатів є ще й душі, а в них — хоча б зачатки совісті. Тож вони потиху питають себе: чого мене сюди завезли? Чим перед Росією завинили грузини чи українці? За які високі цілі я маю тут помирати? Невже тільки за те, аби Росія знову стала однією шостою світу? А мені це треба? Чому в манюсінькій Швейцарії люди живуть добре, а ми у величезній Росії з горя пиячимо й висловлюємось у Бога і всіх пресвятих апостолів? Мабуть, справа не в розмірах країни, а в порядках у ній!..
Як тут не згадати маму? Завойовники клянуть всіх: свої власті — за те, що посилають їх на загибель, а грузинів та українців — за те, що заважають убивати й красти.
Якщо в книжці про антимолитву (про мат) мовиться широко, то про порушення біблійного закону — «не кради» і «не убий» — немає й згадки. Це як розуміти? А тільки так: РПЦ — церква не Христа, а Сатани. Чому? Та тому, що московське військо існує не для відвойовування свого, як-от українське, а для того, щоби гарбати чуже. То яка буде в солдата радість і гордість, якщо він воює не за свою землю, а за загарбання чужої?
Виникла тріщина
Ординців на світі тримає неправедна сила й її єдиний аргумент — розмаїте матюччя. Оце і є орієнтири й давньої, й сучасної Орди. Тож напрошуються такі головні висновки:
1. Видання книжки РПЦ свідчить про несміливі наміри московської церкви посприяти звільненню росіян від словесної чуми і цим наблизити їх до Бога.
2. Кремлівське керівництво штовхає РПЦ і росіян на богопротивні дії: загарбувати чужі терени й убивати неслухняних неросіян.
Отже, між намірами кращих сил московської церкви і войовничими путінськими прожектами виникла тріщина, через яку на росіян сіється поряд з іншими нещастями ще й заразна хвороба нецензурщини. Без залатування цієї тріщини проблему не вирішити.
«Бог» — це лише світлий ідеал. І саме як світлий ідеал Бог може оселитись в людських душах. Але для чого Орді Бог, тобто ідеал справедливості й совісті, якщо вона ніколи за цими критеріями не жила й не збирається? Їй зручніше з Сатаною (теж, між іншим, ідеал, але — зла й обману). Орда знає, чого їй треба, в кого й що поцупити, кого отруїти вдома брехнею, а за кордоном — «новичком».
Ах, отче Митрофане, вам буде важко. Те, що виходить із Кремля й потрапляє до російських військ, і взагалі на простори РФ, вам не перебороти навіть з допомогою високого імені Бога. Нині обставини цьому не сприяють. Але ґрунт треба готувати й сподіватися, що колись і ваші підопічні дозріють до того, до чого дозрівали ми з Михайлом Красняником у 1954 році, роблячи Кримську область у складі України хоча б на двох нематюкливих солдатів сильнішою. А за книжку — спасибі. Вона допомогла мені розставити всі крапки над «і» так, як я цю проблему зрозумів.
Борис СИДОРЕНКО.
