Із головою комісії екології та природокористування й депутаткою Львівської міськради Іриною ОРШАК (на знімку) зустрічаємося у коридорах ратуші. Пані Ірина привітно запрошує до свого кабінету, де із самого ранку вже кипить робота.

— Пані Ірино, професія юриста потребує не лише ґрунтовної фахової підготовки, а й чимало часу. Як поєднуєте справи з родинними обов’язками?
— Ще дитиною мріяла бути корисною для суспільства. Розмірковувала про професію лікаря або вчителя. Але захоплення історією та характер привели мене на факультет правознавства. Спершу я навчалася у Львівському державному техніко-економічному коледжі, згодом — на юридичному факультеті у Львівському національному університеті імені Івана Франка. Загалом навчання тривало майже 8 років. Вважаю, що знати свої права та обов’язки, орієнтуватися у законодавстві дуже важливо для кожного громадянина. Професійна юридична діяльність і справді вимагає значної концентрації та інтелектуальних зусиль. Я дуже люблю свою роботу, але сім’я для мене — це святе. Я — мама, дружина, а вже потім юрист. 

Пані Ірина разом із чоловіком Миколою, донечками Юліяною та Юстиною.

Я вийшла заміж, коли навчалася на другому курсі. За рік у нас народилася донечка Юліяна. Відтоді підготовка до семінарів, лекцій та іспитів відбувалася у тандемі: я за книжкою, а доня допомагає мені, тихенько дрімаючи у ліжечку. Коли їй виповнився рік, я вийшла на роботу. З’явилася вакансія юрисконсульта у Буському відділенні Бродівської міської податкової інспекції. Маю таку вдачу — намагаюся використати всі можливості для самовдосконалення і руху вперед. Поєднувати материнство, завершення навчання та роботу було непросто, але у нас велика дружна команда підтримки: із старшою, а згодом і з молодшою донечкою інколи залишалися то мої, то чоловікові батьки. Це дало мені змогу продовжувати займатися улюбленою справою уже на іншій посаді — помічника адвоката на волонтерських засадах.
— Однак згодом ви стали помічником заступника голови Жовківського райсуду...
— Так. Перед тим певний час працювала у приватного підприємця юристом, допомагала укладати угоди — і за півроку зрозуміла: щоденна рутина — це не моє. Інша річ — робота в суді. Я досліджувала різні сторони справ, дізнавалася нові нюанси, вивчала варіанти вирішення спорів. Це було надзвичайно корисно й цікаво, я захопилася цим напрямом діяльності й вирішила здійснити давню мрію — скласти кваліфікаційні іспити  на адвоката.
— Який напрям діяльності обрали?
— Здебільшого цивільні справи. Тут обов’язкове знання значної кількості законів та підзаконних нормативно-правових актів, адже Цивільний кодекс України досить великий, і у ньому прописане широке коло прав та обов’язків. Найчастіше траплялися сімейні спори. Психологічно непросто вести клієнта, який зважується на розлучення, коли розумієш, що шляху назад немає. Або коли йдеться про стягнення аліментів. Прикро усвідомлювати, що часом розлучення — це таки вихід із більш складної ситуації. Також чимало справ стосувалися наслідків економічної кризи 2008 року. Тоді через стрибок курсу долара постраждало багато підприємців, які мали кредити у валюті, адже на той час у законодавстві не було зафіксоване поняття банкрутства фізичних осіб, а лише юридичних. Люди не були захищені законом від форс-мажорів аж такого масштабу. Тому втрачали майно, зокрема і те, що належало до спільної власності подружжя. Чимало доль було зламано. На жаль, у таких спорах судді виступали на боці банків. Наприклад, видавали заборону на виїзд за кордон через заборгованість перед фінустановами. А люди не могли тоді знайти собі роботу в Україні, аби повертати позичені кошти. Неймовірно складно було.
— Після тяжкого робочого дня ви поверталися додому, до родини...
— Із чоловіком Миколою ми разом уже понад 17 років. Дві донечки завжди допомагають мені, наприклад, по господарству, спокійно можу покластися на них. Старшій Юліяні уже 16 років, молодшій Юстинці — 9. Вони гарно навчаються, відвідують гуртки та секції. Незважаючи на те, що дівчатка дуже дисципліновані та мотивовані до навчання й активного дозвілля, часом потребують батьківської підтримки.
— А чи маєте якісь свої сімейні правила?
— Так, одним із них є взаємодопомога. Упродовж тижня я допомагаю дітям, а на вихідних вони — мені. Наш день — неділя.
— Донечки — школярки?
— Після 9-го класу Юліяна вступила до Львівського коледжу культури і мистецтв, тепер навчається на першому курсі за спеціальністю «комп’ютерна інженерія». Колись доня мріяла працювати юристом, як мама. Проте, спостерігаючи за моїм стилем життя, постійною зайнятістю, все ж обрала інше. Юліяна багато років займалася спортивно-бальними танцями, ходила на курси акторської майстерності. Знялася у короткометражному фільмі — «Доторкнись і побач». Це розповідь про маленьку сліпу дівчинку і її батьків, які з усіх сил намагаються знайти гроші на лікування доньки. І коли надії майже немає, історія неочікувано змінює свій плин. Фільм про добро та сподівання... Наша Юля — стримана і спокійна, і ми переживали, адже зіграти головну роль у кіно — це неабияке завдання. Насамперед у емоційному розумінні. Однак коли режисер Тарас Дронь говорив: «Мотор!», Юліяна одразу включалася в роботу, змінювалася на очах, живо перевтілювалася у свій образ. Стрічка отримала вищу відзнаку Міжнародного фестивалю «Бригантина», а на IV Трускавецькому Міжнародному кінофестивалі телевізійних фільмів «Корона Карпат» здобула одразу дві нагороди (приз глядацьких симпатій та за кращу жіночу роль для головної героїні фільму), а також — «Приз глядацьких симпатій» на VI Міжнародному фестивалі короткометражних фільмів Wiz-Art. До речі, кіно субтитроване для іноземних глядачів і має тифлопереклад для незрячих.
Молодша донька — Юстинка — також творча особистість. Активна, непосидюча. Займається танцями, вокалом, співає у ансамблі «Джерело». Тренер — Назар Савко, відомий львівський виконавець, композитор, фіналіст «Голосу країни». Доня дуже любить свого наставника, із ансамблем Юстинка побувала в багатьох містах України, за кордоном. Донечка серед тижня має лише один вільний від гуртків та хобі день — понеділок. І ось нещодавно звернулася до мене із проханням записати її ще кудись!
— А як тато ставиться до такої постійної зайнятості домашніх?
— Чоловік сам багато працює, має свій бізнес. У вільний час вивчає іноземні мови. Часто люди нас питають із хитринкою: «А навіщо вам та англійська? Що, зібралися емігрувати?» Ми лише усміхаємося та відповідаємо просто: «Ні! Знання іноземних мов відкриває нові можливості, розширює світогляд».
— Як проводите вільний час?
— У нашій родині всі люблять читати і ділитися враженнями про книги. Нещодавно прочитала «Ніколи не їжте наодинці» Кейт Ферацці. Книжка американського письменника, професійного оратора і директора консалтингової компанії. Автор народився у сім’ї простих емігрантів, однак досяг значних висот — здобув освіту в Гарварді, навчався у Єльському університеті. Він досяг успіху завдяки наполегливості та вмінню щиро й відверто спілкуватися. Ця книга надихає...
Також ми любимо просто проводити час разом — гуляти, ходити за покупками. У нас із Юлею інколи трапляються кумедні ситуації. Одного разу купували овочі на ринку, і продавчиня сказала: «Потримай пакет, будь ласка, поки сестра рахує гроші». Мені було приємно. Із дівчатками ми не просто мама і донечки, ми — подруги. Я сприймаю їх як самостійних особистостей, ми говоримо про все на світі. Нині, на жаль, досі панує стереотип у батьків, мовляв, дитині потрібно обрати престижну прибуткову професію, незважаючи на її бажання та здібності. Так у суспільстві створюється надлишок представників одних професій і бракує інших, а молодь страждає через своєрідну дезорієнтацію і внутрішній конфлікт. Тому я, як мама, ніколи не нав’язуватиму дітям свого бачення їхнього майбутнього. Якщо Юля захоче стати кулінаром, а Юстинка — музикантом, то підтримаю донечок. Для мене найважливіше, аби вони були здорові, щасливі та займалися у житті тим, що приносить їм задоволення й самореалізацію. Адже всі професії потрібні, а справжні спеціалісти завжди отримуватимуть і гідну матеріальну винагороду за працю.
— Як відсвяткували Великдень?
— Як завжди — з родиною. Любимо затишну пасхальну атмосферу в храмі, удома збираємося за святковим столом, їмо традиційні великодні страви з кошика, свячене яєчко, пасочку. Потім провідуємо батьків, моїх та чоловікових, молимося за мир та добробут. До речі, паску ми завжди печемо з мамою разом. Ніхто у нашій сім’ї не може зрівнятися з нею у майстерності випікання. Це не просто обрядовий хліб, а сакральний символ, до того ж — надзвичайно смачний! Радію, що бабусин талант до кулінарії передався і внучкам.
— Розкажіть про політичну кар’єру. Як прийшли в міськраду? 
— Коли я вирішила займатися політикою, чоловік підтримав мене. Було декілька пропозицій від партій, але я вагалася. За півтора місяці до виборів наважилася балотуватися до міськради. Ми всією сім’єю ходили по району, від будинку до будинку, кидали оголошення у поштові скриньки, розповідали про мої наміри, роздавали агітаційні матеріали. Я не залучала жодних сторонніх осіб, адже це значні витрати. Впоралися самотужки — мешканці рідного району довірили мені депутатство. Своїм виборцям я щиро казала, що нічого не обіцяю, а лише працюватиму над розвитком мікрорайону Рясне, Кам’янки, всього міста. Громада завжди звертається до мене зі своїми проблемами і проханнями, адже усі знають мої контакти і де я живу. Часто спілкуюся з людьми просто на вулиці. За два роки чимало справ вдалося розпочати і завершити: ремонти вулиць, оновлення системи каналізування у приватному секторі, освітлення. Зараз працюємо над поліпшенням транспортного сполучення.

Тетяна ПЕТРЕНКО.
Фото з сімейного архіву.

Львів.