Такий несподівано приємний автограф я отримав під час презентації книжки дочки Всеволода Данилевича, Наталії Данилевич — «Воспоминания об отце» в Кіровоградській обласній універсальній науковій бібліотеці ім.  Д. Чижевського.

Як удалося дослідити Наталії Всеволодівні, її дід — Микола Казимирович Данилевич — походив із давнього шляхетного роду, корені якого сягають мало не часів Данила Галицького. Той рід по чоловічій та жіночій лініях мав аристократичну спорідненість із Сапігами, Потоцькими і навіть із матір’ю короля Польщі Яна ІІІ Собєського. Дід був офіцером царської армії. У 1907-му служба привела його до Житомира, де він заприятелював із відомим письменником Олександром Купріним. З початку Першої світової війни перебував на фронті.
17 листопада 1914 року народився Всеволод. Батько довго його не бачив, бо від 1915-го перебував у полоні. Повернувшись в Україну в 1918 році, приєднався до армії Української Народної Республіки. Наталія Данилевич пояснює, що «у ньому, як і в його предках, жив дух боротьби за свободу та справедливість».
У 1920-му Микола Данилевич — уже підполковник, помічник начальника закордонного відділу Генерального штабу УНР. (До речі, менший його брат, Михайло, був радником у гетьманському війську, згодом емігрував до Франції.) Звісно, за радянської влади родина намагалася все це приховувати, але не вдалося. 1931 року Миколу Данилевича репресували й заслали до Костроми. А згодом розстріляли.
А Всеволод Данилевич іще зовсім юним мусив залишити родинне гніздо в Житомирі, де його знали як сина «ворога народу». Подався в Донецьк, працював чорноробом, жив, де доведеться. На щастя, зустрів директора Донецького драмтеатру, котрий за кілька років до того мешкав на квартирі його батьків. Відтоді в житті юнака почалася нова сторінка. Спершу був робітником сцени. А згодом — артистом багатьох театрів, зокрема в Махачкалі на Кавказі. Там у листопаді 1943 року й народилася його дочка — автор презентованих мемуарів Наталія Данилевич.
Якось разом із Дагестанським театром російської драми ім. Максима Горького у 1945-му Всеволод Данилевич побував на гастролях у Кіровограді. А невдовзі, відчуваючи тугу за Україною, разом із сім’єю перебрався до міста на Інгулі. Згодом батьки Наталії розлучилися. Уже в 1947 році Всеволод Данилевич опинився в Києві, жив на Андріївському узвозі, навпроти відомого будинку Булгакова. Працював у різних театрах (зокрема створював ляльковий), дружив із легендарним Андрієм Совою!
Знімався у фільмі «Тарас Шевченко», де танцював із знаменитою Елеонорою Бистрицькою. Потім довго й успішно служив у театрі ім. П. Саксаганського в Білій Церкві. Там і виявив себе як плідний драматург, що дало змогу повернутися до Києва. Доля звела його з письменником, а згодом правозахисником Миколою Руденком. Разом інсценували романи     М. Руденка «Вітер в обличчя» та «Остання шабля».
Співавтором багатьох п’єс Данилевича став онук репресованого митрополита Василя Липківського Юрій Бобошко, який працював у театрі ім. І. Франка. З Олегом Микитенком Всеволод Миколайович для столичного ТЮГу інсценізував повість його батька й нашого земляка Івана Микитенка «Вуркагани». До нього часто заходив драматург Ярослав Стельмах... До речі, п’єси, написані Данилевичем, тоді ставив і наш театр імені М. Кропивницького.
Звісно, Всеволод Миколайович навідувався до рідних у Кіровоград. У 1950 році семилітня Наталочка спершу навіть не впізнала батька, котрий приїхав до неї у вишиванці. А в 1961-му побачились, коли вона вже навчалася в педінституті. Останні роки життя батька — аж до 2003-го — дочка тісно ним опікувалася. Вони навіть писали разом п’єси...
Крім спогадів та досліджень, у виданні також вміщено п’ять п’єс Всеволода Данилевича.

На знімку: під час презентації.

Книга «Воспоминания об отце» написана легкою рукою і цікаво читається. Вона щедро ілюстрована світлинами з домашнього архіву й містить чимало цінних краєзнавчих замальовок, пов’язаних з театральним життям не лише нашого обласного центру, а й інших міст.

Федір ШЕПЕЛЬ.
Фото автора.

Кропивницький.