Як Анатолій став диверсантом

З Анатолієм Костенніковим ми з колегою хотіли зустрітися ще в перші дні, коли він приїхав до Рубіжного після свого звільнення з полону в «ЛНР». Але тоді він не зміг дати інтерв’ю й попросив час на адаптацію: «Побачуся з рідними, влаштуюся на роботу, оформлю документи — тоді й поговоримо». Минув майже місяць, і ми нагадали про себе. Почавши розмову з того, як йому працюється на новому місці, ми плавно перейшли до головної теми
...Костеннікови мешкали в Первомайську, обидва медики. Дружина Людмила працювала лікарем-неонатологом у пологовому будинку, Анатолій — доктором на «швидкій». Того пам’ятного 2014-го син Сергій саме закінчив школу і теж вирішив іти шляхом батьків. Успішно склав іспити й пройшов одразу у два медичні університети — Донецький і Луганський. Обрали Луганськ — ближче до дому. Але тут війна... Тільки в грудні вийшов наказ міністра освіти і міністра охорони здоров’я про те, щоб усі вузи евакуювалися на підконтрольну українській владі територію. Сергій встиг забрати документи в Луганську і здати за новою адресою в Рубіжному. У середині січня 2015-го йому прийшло запрошення на заняття.
— Я привіз речі сина на своїй машині, влаштував його в гуртожиток і вирушив додому в Первомайськ, де вже на повну силу господарювали бойовики, — розповідає Анатолій. — Під’їжджаю до місця проїзду через лінію розмежування в районі Золотого, а бойовики замінували цей останній прохід. Що робити? Нариватися на неприємності? Розвернувся й поїхав до Рубіжного. Добре, що в мене тут ще інститутський товариш працював лікарем. Через нього познайомився і з іншими колегами. Вони допомогли знайти квартиру, влаштуватися на роботу. Пізніше довідався від знайомих, що від української Попасної до окупованого Первомайська можна пішки пройти в обхід блокпостів. Перевівся на Попаснянську підстанцію лікарем «Швидкої допомоги» і став на велосипеді з Попасної після зміни їздити додому. Добре, що робота дозволяла: добу відпрацюєш — дві-три вдома. Тож встигав щось зробити по господарству, адже після бомбардувань усі вікна й шифер побило осколками. Практично півтора року — до жовтня 2016-го — я так і жив.
Учергове Анатолій їхав із Попасної на велосипеді й нарвався на бойовиків. Ті були добряче п’яні й вислуховувати пояснення Анатолія навіть не намагалися. На умі одне: їздиш, підглядаєш, шпигуєш, маячки розкидаєш, щоб по нас стріляли!.. Роздягнули, стали бити, а потім улаштували показовий розстріл: поставили до дерева і стріляли з автомата над головою, під ноги.
Але це був тільки початок. У Первомайську Анатолія передали в «МДБ». У стахановській комендатурі його цілий день допитували й били, потім перевезли в Луганськ. У військовій в’язниці при Жовтневій комендатурі Анатолій зрозумів з вимови й обривків фраз, що його допитували росіяни. На гауптвахті перебував до 9 листопада, потім нарешті його офіційно оформили як затриманого й перевели до в’язниці «МДБ». Ось так він став українським диверсантом. Допити тривали. Били, катували, в тому числі електрошокером. І тільки в грудні перевели до Луганського СІЗО. Там Анатолій просидів до свого звільнення.

Допомагав словник англійської мови

Перше, що попросив Анатолій, коли йому дозволили побачення з дружиною, — словник англійської мови. Треба було чимсь зайняти мізки, інакше не вижити. Таких, як Анатолій, спеціально саджали до кримінальників, до того ж у камери щонайменше на тридцять ув’язнених. Але Анатолій навіть серед кримінальників зміг завоювати авторитет завдяки своєму способу життя. Вивчав англійську мову, щодня робив зарядку, виходив на прогулянку, ні з ким не лаявся. Коли перевели до Краснолуцької в’язниці, там узагалі намагався загартовуватися: роздягався до пояса в будь-яку погоду, робив фізичні вправи. Попервах над ним сміялися, потім почали поважати. Навіть охоронці приходили подивитися, казали, мовляв, «дід» — молодець. А він і справді був для них дідом — йому майже шістдесят, а їм років по двадцять переважно було.
— Найважче — випробування неробством, — розповідає Анатолій. — Усе було заборонено. Крім телевізора. Але яке випробування дивитися російські канали! Вони не так агресивні, як розраховані на дурнів. Я таке дивитися взагалі не міг. Дуже сподівався, що мене обміняють, чекав великих змін. Адже очевидно, що ця квазідержава не може довго існувати. Адже весь світ — за Україну. Весь світ нас підтримує. І тільки-но бойовики позбудуться путінської підтримки — все розвалиться. На цю тему я навіть ризикнув поговорити з охоронцями. Вони погодилися, зізналися, що воювати не хочуть, а в охоронці пішли, тому що немає роботи. Виїхати? Не хочуть кидати землю батьків, будинки, які тут побудували, старих батьків, яких із собою не забереш. Я розумію. Чому, наприклад, моя дружина не виїхала зі мною? Тому що в неї хвора мама 84 років, а старих знаєте як важко з обжитого місця забрати? Сказала: поки не помру, буду тут.
За словами Анатолія, багато з тих, хто перебуває в ув’язненні в «ЛНР», і нині готові й хотіли б, щоб їх забрала Україна. Адже дехто сидить ще з довоєнних часів: у 2013—2014 роках написали апеляції, і їх справи повинні були переглянути. За українськими законами у багатьох уже закінчився строк ув’язнення, але оскільки в «ЛНР» апеляційного суду немає, їм доведеться сидіти невідомо скільки.
Анатолія судив так званий військовий суд. Точніше, пародія на суд.
— Мене переслідувала асоціація із книжкою «Аліса в країні чудес». Є там такий момент, коли судять Валета. Сидять суддя, прокурор. І от королева запитує: «А чи є проти нього якісь докази?». «Ні, ваша честь», — відповідає суддя. «О, це дуже підозріло, отже, він потайливий! — вигукує королева. — А що знають свідки з даного обвинувачення?». «Нічого, ваша честь». «От бачите, це ще підозріліше». От і проти мене не було жодних доказів. Але довелося обмовити себе, тому що мені пригрозили: якщо не скажеш, то й дружина опиниться у в’язниці. Потім зажадали, щоб дружина підтвердила, що знала про мою шпигунську діяльність. Дали в руки телефон, веліли: дзвони і сам скажи їй про це. Щоб у присутності слідчого розіграти все, як по нотах. Тож довелося зателефонувати: «Людмило, скажи, що знала, що я шпигун, що передавав відомості». Дружина була здивована, але зрозуміла, що так потрібно. Нас, цивільних, судили за кримінальним законодавством «ЛНР». У мене була стаття 335 — «зрада батьківщині». Присудили 13 років. Відсидів я 14 місяців.

Дату обміну приховували до останнього дня

Надія на обмін була завжди, але більш реальних обрисів вона набула після повідомлення про те, що в Мінську нарешті підписана угода про обмін полоненими. Це було в листопаді 2017-го. Потім удалося поговорити із сином по телефону. І Сергій сказав: «Тато, точно обміняють. Чекай. Це от-от станеться».
Син молодець. Куди він тільки не звертався, щоб витягти батька: до Міжнародного Червоного Хреста, до інших організацій, телефонував у Київ після кожної наради в Мінську, збирав необхідні документи, усіляко підтримував маму, яка важко переносила такий удар.
Дату обміну приховували до останнього дня. Навіть коли виводили з камери, сказали, що переводять до іншої в’язниці. Але Анатолій відчув: щось станеться. Обміняти повинні були трьох: крім нього, ще Антона з Луганська. Його обвинуватили за тією ж статтею, що й Анатолія. Зрадою батьківщині для Антона стала пісня в караоке-барі, яку він проспівав українською мовою. Був ще один — Валентин, український військово-
службовець, офіцер. Очевидно, цього хлопця дуже жорстоко катували. Вигляд мав він поганий й увесь час мовчав. На обмін його так і не привезли.
— Ми довго стояли в сірій зоні, на лінії розмежування, згадує Анатолій. — Потім нарешті рушили. Я сидів попереду. Пам’ятаю ту мить, коли через вітрове скло побачив український прапор. Це було таке захоплююче відчуття! У грудях тепло розлилося. А потім до автобуса зайшов полковник СБУ...
— Під Краматорськом нас зустрів сам Президент України. Так сталося, що ми з ним обнялися — і це потрапило в об’єктиви телекамер. Потім мені дружина розповідала по телефону, що цей кадр побачили багато хто і в окупованому Первомайську. Одні вітали дружину, інші сичали: от, мовляв, тут про себе казав, що біле ягнятко, а на-
справді його сам Президент зустрічав, точно — шпигун, а то й диверсант. Після Харкова прилетіли до Києва, але досить пізно, десь о другій годині ночі, на вулиці ожеледь. Однак нас стільки людей прийшло зустрічати! До хлопців підбігали дружини, матері. А я стою один. І тут до мене підходить жінка похилого віку. «Я вас вітаю, дайте обійму, як мама», — каже. Потім почали інші підходити. Квіти вручають, обіймають. І тут у мене вперше виступили сльози на очах...
Ніякої розгубленості після повернення додому Анатолій не відчував. Йому зробили багато пропозицій від колег і місцевої влади Дніпропетровської, Волинської, Полтавської областей, але він поїхав у рідні краї, до сина, в Рубіжне. Спочатку, щоправда, хотів піти на службу в армію, але за віком не взяли. На Луганщині його зустріли тепло. Перший на залізничному вокзалі вітав глава області Юрій Гарбуз.
Анатолію дали тимчасове житло на три місяці — двокімнатну квартиру, в якій усе є для життя. Чекала на лікаря й посада в місцевій станції «Швидкої допомоги», пізніше він отримав матеріальну допомогу. Одно слово, все, що залежало від місцевої влади, було зроблено, але почалися проблеми іншого штибу. Наприклад, через в’язницю в Анатолія на півтора року перервався 30-річний стаж у «Швидкій допомозі». Щоправда, у нього є довідка СБУ про те, що півтора року він перебував у полоні в незаконних військових формувань. Але в законодавстві не передбачена дія такої довідки. І як чинити в такій ситуації, ніхто не знає. Анатолій не виключає, що доведеться звертатися до суду.
А взагалі, він чекає на літнє тепло. Хочеться на риболовлю, посидіти біля багаття й послухати пісні Сергія під гітару. Він сам ці пісні пише...

Павло ВОРОНЦОВ.
Фото автора.

Луганська область.