Щодня додається опоганень російськими військами й танками чужих земель. Як і підкидається «прадавніх святих писань про велику місію росіян», нову брехню й ненависть раша-ЗМІ. А для офіційної Москви примножуються нові світові санкції, аби не стріляла «мирно» градами. Хоча думаючі росіяни вже написали стільки слів виправдань і покаяння, що додати немає чого. Про своє «пробріхане буття» і «мистецтво лицемірства» кооперативу «озеро», про підміну відеокадрів і підтасування історичних документів,.. символів релігії. Після поклоніння образам із зображенням сталіна й «путінській іконі Богоматері» цивілізований світ уже нічому не дивується. Як і тому, що на кремлівській Русі святості не залишилося. Господи, дай Україні мир і свою автокефалію! Адже путін не просто безбожний, а небезпечний для життя.

Дмитро ПУЧКОВ (Москва, художник-кераміст):
— Дорогі друзі! Ось уже чотири роки, навіть більше, як розпочався практично новий відлік часу. І для Росії, і для України, і, за великим рахунком, для всього світу тією чи іншою мірою. Ні, до того, звичайно, в мене як у громадянина Росії були запитання і претензії до рідної держави. Але все-таки була якась надія, що російська влада й особисто Путін (звісно) не зважаться піти на прямий міжнародний злочин. Тепер такої ілюзії немає.
Після анексії Криму, після збитого Боїнга, після фактично явної й постійно триваючої допомоги сепаратистам на сході України, після криків про Новоросію, «завтра дійдемо до Києва», розп’ятого «хлопчика в трусиках, «іхтамнєтов» нічого, крім сорому стосовно моєї (все ще) країни, в мене не залишилося. Я мимоволі став свідком і співучасником грандіозного міжнародного злочину, вчиненого моєю державою зі схвалення більшої частини моїх власних співвітчизників.
Я дуже втішений, дуже вдячний вам, що ви не здалися переважаючим силам, не зневірилися в правильності свого вибору. Ви вже перемогли насправді — незважаючи на те, що війна триває й продовжують гинути люди! Але водночас безумовно, ось так, у крові й горі, сформувалася Нація. Не просто жителі країни, території — а Громадяни! Це величезне досягнення, і це означає, що все було не даремно!
Я повторюю: я ВДЯЧНИЙ вам! Мене дуже підтримують мої українські друзі. Деяких з них я знаю тільки заочно — з ФБ. Але вони все одно стали мені близькими й рідними людьми, їхня підтримка дорогого вартує. Хоча в Росії, на жаль, людей, котрі поділяють мою позицію, дуже небагато, переважають «кримнашисти» або просто байдужі, котрі вважають, що «їх це не стосується». Це, безумовно, трагедія для Росії, і я знаю, що закінчиться це все дуже погано, трагічно. Але, на жаль, тут уже нічого не вдієш — Росія забула уроки власної історії й стала на шлях самоізоляції та агресивного божевілля. З цим і доведеться жити.
Вам я бажаю насамперед стійкості, оптимізму, благополуччя й віри у свої сили! Я дуже у вас вірю! І, звичайно, здоров’я й сил, підтримки рідних і близьких. І пам’яті! Будь ласка, не забувайте те, що сталося на наших очах за ці роки! Час і пам’ять — дуже лукава річ, там можуть відбуватися різні перекручування реальності. Але я вірю, що ви не забудете, як і що відбулося, і правильно назвете героїв героями, а негідників і злочинців негідниками і злочинцями! Дякую!

Андрій УХОВ (Подольськ, Сахалін, електромеханік):
— Я люблю Україну. У мене дружина із Запорізької області, я не раз із нею бував в її рідних, поки була одна країна. Тепер мій син одружився на українці з Миколаєва. Я дуже жалкую, що моя країна принесла стільки горя українцям. Це великий гріх, який нам доведеться відмолювати дуже довго.

Дмитро ТРИНОВ (Єкатеринбург, політолог, соціолог):
— Коли в Україні розпочався рух і люди вийшли на Майдан, російська влада злякалася, що таке може статися й у Росії. Зауважу, як політолог, що авторитаризм не схильний до нормальної змінюваності влади, і тому правителів за такого режиму змінюють переважно через скидання.
Еліта в Росії це добре розуміє й тому словосполучення «кольорова революція» для неї звучить як прокляття. Росіяни в глибині душі заздрять вам. Ви здаєтеся їм надто вільними й тому підозрілими. Також зауважу, що на Майдані було дуже багато росіян, котрі приїхали з Росії. А це означає, що вони отримали досвід вуличної боротьби із владою. Утім, мої знайомі, які побували в Україні на Майдані (здебільшого студенти), — дуже мирні, інтелігентні, але волелюбні люди.
У мене в Україні, в Миколаївській області, живуть родичі. Раніше мама з ними часто спілкувалася по телефону або скайпу, а тепер — ні. Боюся, що уявлення українців про росіян багато в чому правильні або принаймні заслужені.
Ми надто ожлобилися. Безумовно, в Росії багато людей, котрі розуміють, що відбувається. Але напрям розвитку, на жаль, визначають не вони. А маса агресивних, малограмотних і вкрай байдужних до моральності людей.
Я теж раніше був безкомпромісним «поцреотом». А потім почалася пропаганда всього путінського, брехливого, імперського... Року з 2007-го. І я не витримав всієї цієї брехні. А далі — більше. Від слів вони перейшли до справ. Грузія, потім Україна...
...А мир настане тоді, коли нам, усьому людству буде що захищати й відстоювати разом. На сьогодні помітна радикальна роз’єднаність людей, до того ж у світовому масштабі. Її можна проектувати й на те, що відбулося між росіянами й українцями.

Тетяна БАЛАБАН (Санкт-Петербург—Стамбул, перекладач):
— Україна в моєму житті була присутня завжди. Я народилася й виросла в Сибіру. Але мій дід — українець. Моє дівоче прізвище — Сопко. У шкільні роки я проводила літні канікули в тата, котрий на-прикінці 80-х — на початку 90-х жив у чудовому українському місті Луганську (батьки розлучилися, коли мені було п’ять років). Уже в дорослому житті в мене з’явилися колеги з України, з деякими із них ми стали близькими друзями, з іншими підтримуємо теплі приятельські стосунки. Хоча я, напевно, не здивувалася б, якби хтось із моїх друзів і приятелів з України припинив спілкування зі мною. Я не підтримую політику Кремля. На моїх очах немає рожевих окулярів, а мої вуха не заповнені кремлівською пропагандою. І мені часом хочеться кричати: «Я його не обирала! Я за нього не голосувала! Я не відповідатиму за ті злочини, які він коїть». Але! Я ж розумію, що я зі своїм паспортом громадянина РФ — токсична. На жаль! Коли я читаю чергову статтю про загиблих у зоні АТО хлопців, я розумію, що не зможу подивитися в очі їхніх матерів, дружин і дітей. Я не зможу прикритися фразою «А я його не обирала». У такі моменти мене душать ридання й мені хочеться просити пробачення.
Хотіли з чоловіком у травні цього року відвідати Україну. Київ і Львів. До того ж Київ був моїм вибором. А Львів — вибором чоловіка: багато його друзів-мандрівників в особливому захваті від цього міста. Мій чоловік — турок, але його мама — нащадок кримських татар, що переселилися наприкінці XVIII століття до Туреччини. Яке цікаве життя, чи не так? Але й сумне. На жаль, життя внесло деякі корективи в наші плани й поїздку до України довелося відкласти. Але я знаю, що ми обов’язково поїдемо. Якщо не цього року, то наступного. Я люблю тебе, Україно! Щастя тобі, прекрасна країно!

Сергій ПОДОСЬОНОВ (Москва, дизайнер одягу, підприємець):
— Сам я чистий русак, предки — з Поморів Архангельської губернії. А дружина моя Марина — наполовину, до того ж більшу половину, «хохлушка» (тато моєї Марини — з Черкаської області). Це я по-доброму її так називаю за її вибуховий, непередбачуваний південний темперамент. Але саме ця її властивість і надає нашим відносинам (цього року буде 39-річчя нашого весілля) якогось «перцю» і гостроти. Я — північний тюлень, якого важко зрушити з дивана, якщо він приліг відпочити. І вона — легка на підйом гаряча «хохлушка» із задатками, не побоюся цього слова, відьми. Скільки разів ми лаялися й мирилися — не злічити! Якось навіть офіційно розлучалися! Але потім знову одружилися й живемо тепер уже спокійніше. Ну що мені сказати братам-українцям?! Ми близькі люди не тільки за місцем розташування, а й за взаємодоповненням, як ми з моєю дружиною. І одне без одного нам буде погано, повірте людині, що пожила на цьому світі вже 61 рік! А цю плішиву міль, що присмокталася до Росії, як кліщ, ми без вас не здолаємо! Давайте швидше вирулюйте на нормальні цивілізовані рейки, і ми за вами потягнемося!..

Ольга БУЛГАКОВА (Новомосковськ, економіст):
— Вибач нас, Україно, за все, що ми накоїли... Усе так страшно, нам немає пробачення... У березні 2014-го я просто ридала тижнями від того, що відбувалося із Кримом! Тільки одні були слова в голові, Галича... Громадяни, Батьківщина в небезпеці, наші танки на чужій землі...

Михайло КУЗЬМІН (Кольчугино, електрик, тесля, пенсіонер):
— Українці мені подобаються своїм тяжінням до свободи, до незалежності. Не дай Боже Вам потрапити під вплив нашого режиму. Я був в Україні на першому Майдані. Був у Києві на Хрещатику й пив там із вами чай. Ночував на вокзалі одну ніч і роздавав свої записи студентам, вони там теж ночували. Був і у Львові з такою само метою. Розповісти, що КДБ-ФСБ — злочинна організація. У Києву мені один чоловік років сорока (не пам’ятаю його прізвища) сказав, що путін сам владу не залишить. Так воно й вийшло. Вам усім дякую, Ви молодці, хоча випало Вам багато горя і страждань. Дай Боже, щоб усе це швидше закінчилося. Якби Америка і Європа одразу заступилися за Україну, коли путін захопив Крим, то й війни на Донбасі не було б.

Підготувала Наталя ЯРЕМЕНКО.
Мал. Олексія КУСТОВСЬКОГО.