Багато років тому я мала нагоду поспілкуватися з одним із ліквідаторів Чорнобильської катастрофи Володимиром Ляшкевичем.
Володимир, (на знімку) тоді ще лейтенант внутрішньої служби, інспектор відділу пожежної охорони УВС Житомирського облвиконкому, 29 квітня 1986 року в складі зведеного загону УВС за наказом керівництва був направлений до Чорнобиля. Загін прибув на станцію, розташовану за сімнадцять кілометрів від Чорнобиля. Поселили їх у лісі, неподалік станції, в піонерському таборі «Ізумрудний». Частина людей, які прибули туди раніше, в терміновому порядку збирали речі та від’їжджали. Їхній настрій передався і житомирянам. Тим більше, що на запитання: «Що сталося?» всі опускали очі.
Володимир Ляшкевич з дружиною Тетяною.
…Перші два дні вони жили в таборі, а потім були направлені в Прип’ять на охорону громадського порядку. На той час місто вже виселили, але траплялися випадки мародерства. Хлопці мали патрулювати вулицями протягом чотирьох годин. Однак доводилося чергувати на дві-три години більше.
Начальник місцевої міліції порадив менше перебувати на повітрі, ховатись у під’їздах. Це був четвертий день після евакуації, початок травня, температура повітря піднімалася дедалі вище й вище, сміття на вулицях ніхто не прибирав — від запаху очі наповнювалися сльозами. Врятуватися можна було справді тільки в під’їздах.
Побачене діяло гнітюче. Порожнє місто, розбиті прилавки і шибки в магазинах, будинках, повсюди лежать речі, дитячі іграшки. Все це спустошувало душі, давило на свідомість. Загартовані духом пожежники насилу стримували емоції.
Почала змінюватися погода, вітер подув із реактора в бік табору. Негайно прислали хіміко-біологічну розвідку з дозиметрами заміряти радіацію, після чого хлопцям сказали лише одне: «Тікайте». Терміново загін евакуювали за 5—6 км від Чорнобиля, неподалік були будинки кіностудії імені Довженка, в яких їх і розмістили.
Харчування, за словами Володимира, було жахливе. Й ні води попити, ні вмитися. Пожежники просилися до сусідів, але їх не пускали, аргументуючи: «Ви заразні». Кілька разів доходило навіть до бійки.
Годували в ресторані. Але спочатку керівництво. Після них залишалися лише кожному по булочці й склянці сметани.
Усе, що розповідав мені Володимир Олександрович, відгукувалося для нього болем у серці. За його словами, хлопці змушені були мало не жебракувати, заробляючи тим самим собі на шматок хліба. Але ніхто з них і не думав втекти додому, всі міркували як один: якщо не ми, то хто?
2 травня о четвертій годині ранку загін підняли та направили на евакуацію найближчого села. Отримали наказ — вивезти всіх людей і всю живність.
На місці вогнеборці оголосили збір населення на центральній площі. Почалася масова паніка. Люди плакали, не хотіли їхати, кидати нажите роками майно. Хтось закопував речі в землю, сподіваючись повернутися. Інші з істерикою рубали сокирами телевізори, магнітофони, меблі. Але до визначеного часу зібралося все село. З усіх присутніх осіб десять—п’ятнадцять виявилися інвалідами. Їх довелося укладати на підлогу. Один із пасажирів — 17-річний хлопець (відсталий у розвитку) — зістрибнув з підніжки з криком: «Не хочу, не поїду!» І побіг. Ледве наздогнали.
Усіх евакуйованих збирали в Іванкові, дорога до нього була забита машинами, доводилося стояти в черзі по півдоби. Атмосфера в автобусах загострювалася до межі, люди були виснажені, жінки плакали. Спека, їжа псувалася. Пожежники майже падали з ніг від голоду.
Після того як привезли людей, житомиряни пішли на пункт дезактивації. У наметі стояли діжки з водою — нарешті можна було помитися! Після «лазні» їм перший раз за весь час видали новий одяг — робу, кеди, білизну. А 7 травня відправили додому.
По приїзду в Житомир їх до 9 травня поклали на обстеження в лікарню. Дали пару днів на відпочинок — і знову на роботу.
А Володимир Ляшкевич у цей час пише рапорт із проханням направити його знову ж (!) на ліквідацію наслідків Чорнобильської катастрофи. Такі вже в нас люди! Але начальник відділу пожежної охорони УВС Житомирського облвиконкому Борис Чумак наклав таку резолюцію: «Не слід відправляти у зв’язку з тим, що Ляшкевич вже був відряджений до Чорнобиля».
Узимку 1987 року Володимиру за заслуги перед Вітчизною вручили нагрудний знак «Кращому працівникові пожежної охорони СРСР».
У вересні 2002-го Ляшкевич був звільнений зі служби за вислугою років, але продовжував працювати у відділі кадрів головного управління МНС. У лютому 2013-го його не стало — зупинилось серце. Але пам’ять про нього живе в колективі.
Ірина РОМАНЮК.
Фото із сімейного альбому.
Житомир.
