«Дніпро не помирає, він де-факто мертвий», — еколог та доктор технічних наук Євген Яковлєв розповів про те, як «реве та стогне» одна з найбільших річок Європи.

— То що в розумінні фахівця означає термін «мертва» річка?

— Кожна здорова водойма — жива екосистема, яка має здатність до самоочищення. Тобто здатна природним способом позбавлятися від надлишків забруднень. Дніпро фактично втратив здатність до самоочищення.

— Чому?

— Насамперед тому, що він техногенно деформований, у нього немає нормального поверхневого водообміну, а також стоку ґрунтових вод.

На сьогодні продовжують нарощуватися зміни водного балансу і якості води, яка надходить у Дніпро. Однією з найголовніших проблем є недостатньо ефективне очищення промислових стоків. Незважаючи на те, що їх кількість помітно зменшилась, рівень забруднення продовжує наростати.

— Чи можливо якимось чином відновити природні параметри річки та її цикл самоочищення?

— Якщо брати саме комплекс взаємодії поверхневих і наземних вод, то, на мою думку, це вже неможливо.

— Деякі активісти вважають, що після спуску, наприклад, Київського водосховища поліпшиться проточність Дніпра і це благотворно позначиться на його екологічному стані. У теорії не раціональніше було б вчинити саме так?

— Річ у тім, що спуск водосховища в загальному плані — процедура, недостатньо вивчена, проте за першими параметрами вона є небезпечною.

Мої колеги Олег Войцехович і В’ячеслав Шестопалов не раз помічали, що після спуску залишаються мули, які, висихаючи, можуть почати міграцію з вітром. Змінюється рівень ґрунтових вод, вони починають опускатися і тим самим тиснути на береги, посилюються ерозійні та зсувні процеси.

Також, сьогодні до Дніпра прив’язана маса водозабірних, портових споруд, і в разі спуску рівня вони всі виявляться в нових умовах, за яких для їх подальшої роботи потрібна буде перебудова.

Не варто забувати і про те, що через спуск ми можемо викликати додатковий процес прискореної міграції забруднень. Відповідно берегова зона Чорного моря може постраждати дуже сильно від цього.

— Не секрет, що однією з проблем Дніпра є обміління. З чим це пов’язано та які можуть бути наслідки?

— Обміління позбутися неможливо, тому що греблі зупиняють так званий твердий стік. Це піщано-глиняний матеріал, який йде нижньою частиною річкового стоку, і коли ставиться гребля, то він зупиняється.

Водночас сьогодні триває активний видобуток піску в деяких водосховищах, за якого порушується природний рівноважний профіль, який уже склався в умовах водосховищ. Так починається перерозподіл цих піщано-глинистих матеріалів, унаслідок чого з’являються мілини біля опор мостів, де зменшений перетин русла річки і збільшена швидкість. Саме цей піщано-глинистий матеріал може виноситися, через що оголюються опори. Я чув, що в Україні такі тривожні сигнали були. Поступово збільшується ризик коливань мосту, через що можна вийти на аварійний режим експлуатації.

— Гуляючи влітку набережною Дніпра в Києві, неможливо не помітити, що вода в Дніпрі неприродного зеленого кольору і від неї неприємно тхне.

— Це пов’язано безпосередньо із процесом евтрофікації річки. Простіше кажучи, це процес аномального росту водної рослинності і, зокрема, синьо-зелених водоростей. У воді вкрай високий рівень фосфатів, які є благодатним ґрунтом для розвитку цих мікроорганізмів, що призводить до зменшення кількості кисню в ній, вона починає буквально гнити. А це сприяє масовому мору риби. На жаль, процес цей зупинити неможливо, тому що Дніпро нездатний сам себе очищувати, бо він техногенно деформований.

Не варто також забувати, що Дніпро «годує» приблизно 70 відсотків питного водопостачання України, хоча за якістю він абсолютно непридатний.

— То куди дивляться відповідні інстанції?

— Мої колеги, члени-кореспонденти НАН України Аркадій Шапар і академік Володимир Гончарук, не раз звертали увагу на те, що в нас у питному стандарті майже 40 показників, тоді як в Європі їх десь 130. За фактом, із цих заявлених 40 контролюється менш як половина.

— Яка ситуація з очищенням води в Україні?

— У нас є системи очищення води, однак вони малоефективні. В Україні використовують від 2 до 3 ступенів очищення води, тоді як у розвинених країнах використовують від 8 до 12. У нас переважно йде хлорування води, а в усьому світі такі методи давно не використовують. Оскільки хлор вступає в реакцію з низкою сумішей, домішок і утворює великий ланцюжок токсичних сполук. В Європі працюють ультрафіолетові, акустичні та інші більш безпечні системи очищення. В умовах наростаючого забруднення великих українських річок, вода яких активно використовується в питному ланцюжку, ми за ефективністю очищення починаємо відставати від техногенних змін і тому формуємо підвищені ризики для здоров’я людей.

— Чи є вихід із цієї ситуації?

— Я вважаю, що найперше необхідно максимально перейти на питне водопостачання за рахунок підземних вод. Така практика у нас є. Це було зроблено Києвом після аварії на ЧАЕС, коли необхідно було терміново відірвати людей від водопостачання із забруднених Десни та Дніпра. Для цього в Києві пробурили приблизно 150 артезіанських свердловин, які сьогодні працюють як бювети. Велика частина рекомендацій водно-рамкової директиви Європейського Союзу базується саме на обґрунтуванні переважного використання підземних вод для господарсько-питних цілей.

— Продовжуючи тему Чорнобиля. Після аварії існувала загроза проникнення радіонуклідів у Київське водосховище. Завдяки заходам щодо захисту води від радіації більшу частину небезпечних речовин вдалося зупинити, але не всі. Нині вони осіли в мулі «Київського моря». Чи існує небезпека змиву радіації вниз за течією на сьогодні?

— Я сам чорнобилець, активно працював на місцях аварії з колегами-академіками Шестопаловим, Соботовичем, Барьяхтаром та іншими у виконанні цих заходів. Виходячи з досвіду, можу сказати, що наземна міграція і поверхневий змив радіонуклідів із проммайданчика Чорнобильської АЕС було зупинено більш ніж на 90 відсотків. Однак те, що прийшло з повітряними потоками й осіло на поверхні водосховища, виключити не можна було. Протягом першого десятка років після катастрофи радіонукліди були поховані, покриті шаром непроникних піщано-глинистих порід і, отже, істотного впливу на якість дніпровських вод не чинили.

— Чи існують у держави якісь єдині шляхи порятунку Дніпра?

— На жаль, немає. Пояснюють це чиновники банальним браком грошей.

— Які початкові заходи можна було б зробити, щоб зупинити процес деградації якості води?

— По-перше, потрібна оновлена державна програма. По-друге, необхідно виходити на міжнародну співпрацю, враховуючи досвід інших країн. По-третє, слід створити ефективну систему моніторингу. Ну і, по-четверте, потрібно науково обґрунтувати гранично допустимі зміни в басейні Дніпра. Дотримуючись цих пунктів, ми зможемо вийти на екологічно безпечний стан річки і щодо її басейну, і стосовно прибережної зони Чорного моря.

Станіслав КОНДРАТЬЄВ
(«Юнпрес»).