Хоча податки в Україні менші, ніж у Німеччині, та промисловості живеться гірше

Хмельницький завод АДВІС — типове підприємство для краю. Свого часу воно було справжньою кузнею робітничих та інженерних кадрів, флагманом промислового виробництва. Тривалий час його спеціалізацією залишався випуск сільськогосподарської техніки.
Звісно, проблеми української індустрії не оминули і цей завод. Та якщо чимало багатотисячних колективів регіону вже давно зникло з виробничої карти краю, то АДВІС продовжує працювати. І при цьому підприємство намагається активно співробітничати з європейськими партнерами. Що допомагає, а що заважає успішній роботі?

Не просто приглядались...

Сьогодні понад 85 відсотків своєї продукції АДВІС відправляє на експорт. Здебільшого до Західної Європи. Тож співпраця із тамтешніми партнерами налагоджена давно. Багаторічний керівник заводу Іван Дунець усі роки не просто пильно приглядається до того, як зарубіжним колегам вдається бути успішними, але усіляко намагається запозичувати їхній досвід. При цьому не так акцентує увагу на тому, що стримує розвиток вітчизняної промисловості, як пропонує варіанти розв’язання різних проблем. 
Для заводчан яку тему не візьми — кожна актуальна: і доступність кредитування, і можливість інноваційних технологій, і відсутність професійних кадрів, і податкова політика... А про таку, як зарплата і податки, вже й говорити не доводиться. З одного боку, вона близька кожному працівнику, бо хто не хоче отримувати за свою роботу більше. З іншого — болюче зачіпає інтереси роботодавця, бо далеко не кожен може дозволити собі піднімати платню.
Чергове зростання з початком нового року мінімалки до 3723 гривень змусило багатьох керівників шукати нові фінансові резерви, а декого і просто загнало у глухий кут, мовляв, виплачувати більшу зарплатню, а відтак — і більші податки, стає дедалі важче. Дехто взагалі каже, що не зможе утримувати виробництво за таких умов. Але чи справді така «страшна» мінімалка, як її малюють? Спробуємо це з’ясувати разом із практиками.

Знайшлися гроші та робочі місця

На кінець минулого року середня заробітна плата на Хмельниччині становила майже 6,4 тисячі гривень. За рік вона зросла майже наполовину. Мало того, попри побоювання, що підвищена мінімальна зарплата знищить малий та середній бізнес, усе виявилось не так уже й кепсько. За рівнем заробітної плати області навіть вдалося піднятись із передостанніх позицій до 14-го місця серед інших регіонів. В окремих галузях показник у півтора разу перевищив середній. Щоправда, промисловим виробництвам загалом і АДВІСу зокрема потрапити у цей високооплачуваний перелік, на жаль, не вдалося. Хоча виробничники весь час намагалися платити відкрито і сповна.
За рік у краї «з тіні» вивели понад сімнадцять тисяч працівників, які оформили трудові відносини з роботодавцями. Серед них чимало і таких, хто зайнятий на виробництві.
У результаті такої легалізації загальна сума донарахованих доходів сягнула 943 тисяч гривень. Виходить, можна знайти і гроші, і робочі місця. Бо кількість останніх не тільки не скоротилась, а і зросла. На початок грудня загальна чисельність працюючих в області становила 247 тисяч осіб, що на 9,6 тисячі більше, ніж було на початок минулого року.

Платять усі. Але не в нас

З одного боку, влада коментує такі цифри як безсумнівні здобутки. З іншого — чимало підприємців і керівників підприємств продовжують називати таку економічну політику прямим тиском на промисловість. То де ж правда?
— Ми спробували подивитись на все це не тільки з боку власного виробництва, а й з досвіду німецьких партнерів, — поділився своїми міркуваннями Іван Дунець. — Я попросив керівника і власника фірми з Ерфурта, який побував на нашому заводі, розповісти, скільки коштів іде у нього на заробітну плату і відповідні податки.
Наперед можна передбачити, що його відповіді сподобаються далеко не всім. І ось чому.
Німецький роботодавець сплачує соціальний внесок на заробітну плату у розмірі двадцяти відсотків від нарахованого. Крім того, оплачує медичне та пенсійне страхування своїх працівників, що становить ще вісім відсотків на заробітну плату.
А ще кожний працюючий особисто платить двадцять відсотків від зарплати як соціальний внесок, 5,5 відсотка становить податок з доходу, 4,5 відсотка — інші податки і збори. Тож і виходить, що із зарплати у три тисячі євро дев’ятсот євро доводиться віддати в державну cкарбницю, тобто загалом — тридцять відсотків. З цією нормою ніхто не сперечається. І це лише перша сходинка.
Бо податки із зарплати зростають, залежно від розміру платні. Якщо вона перевищує чотири тисячі євро, то збільшуються і відрахування. Приміром, при зарплаті у дев’ять тисяч євро працівник мусить сплатити аж 50 відсотків.
— Порівняємо українські та німецькі цифри, — пропонує керівник. — Німецький роботодавець сплачує 28 відсотків на зарплату працюючих, український — 22. Там робітники платять 30 — 50 відсотків податку, у нас — 18.
На здивоване запитання, як це можливо, платити такі великі податки, ерфуртський підприємець відповів: «Ми не вважаємо це якимось надмірним навантаженням, бо всюди всі працюють у рівних умовах, усе жорстко контролюється, і нікому навіть на думку не спадає щось приховати чи не заплатити».
Неважко зрозуміти, що податкове навантаження на тамтешніх роботодавців значно вище, ніж на українських. А, виходячи з цього, наші мали би просто купатись у грошах. Отже, українська економіка випереджає німецьку з рахунком 1:0?

Наздогнати поки що не вдається

Та не поспішаймо. Шлях, яким ідуть українські виробничники, для європейців залишається незбагненним: якщо промисловість платить менші податки, чому їй так проблемно виживати? Про розвиток, запровадження інноваційних технологій, технічний прорив навіть говорити не доводиться.
Відповіді шукати не так уже й складно. Варто порівняти ще кілька цифр двох виробничих партнерів. Попри всі старання АДВІС не може дозволити собі великий інноваційний стрибок. Не те що не вистачає ідей, але немає коштів. І, як стверджують на підприємстві, сьогодні взяти банківський кредит на розвиток навіть під тридцять відсотків вкрай непросто. Про те, як віддавати такі гроші, годі й казати.
Зате німецькі колеги можуть позичити кошти в банку під 1,52 відсотка річних. А якщо вони залучаються як інвестиції на будівництво, розвиток, модернізацію виробництва, яке має бути конкурентоспроможним, то ставка становить не більш як  один відсоток. Такі відсотки у нас видаються просто нереальними. Та виявляється, за таких умов і банки можуть бути успішними, і підприємства — конкурентними. І тут «гол» упевнено летить у наші ворота.
Добре, якби всі порівняння закінчилися на такій нічиїй. Але насправді ні для кого не секрет, які місця посідає українська економіка серед розвинених країн. Про вітчизняне машинобудування, яке свого часу серед інших успішно представляв і АДВІС, залишились хіба що спогади.
Хоча і досі тут не складають рук і колектив працює над новими проектами. Напевно, єдине, чому могли б позаздрити європейські промисловці, так це тій впертості, з якою українські заводи продовжують боротись за життя. Попри всі кризи — фінансові, енергетичні та політичні, — рекетирські захоплення, банківське свавілля, податкову незбалансованість, вони продовжують випускати свою продукцію. А при цьому вимагають не так уже й багато: чіткі та єдині податкові правила для всіх і доступну систему кредитування. Якщо такі діятимуть, то чергове зростання мінімальної зарплати на кілька сотень гривень нікого не лякатиме. А бюджет отримає те, чого йому так бракує — гроші від розвинутої економіки.

Ірина КОЗАК.

Хмельницький.

 

ДОВІДКОВО

Сьогодні понад 85 відсотків своєї продукції АДВІС відправляє на експорт. Здебільшого до Західної Європи.