Пошук людей, які зникли через військовий конфлікт на Донбасі, — один з головних напрямів у діяльності Міжнародного Комітету Червоного Хреста.

На знімку (зліва направо): Мар’яна Чакон і Марія Долорес Морсійо-Мендес.

Фото автора.

Необхідне законодавство щодо зниклих безвісти осіб

В умовах військового конфлікту на Донбасі Міжнародний Комітет Червоного Хреста зареєстрував 1,5 тисячі випадків зникнення людей. Понад половину таких справ, а точніше 800, уже закрито, інші — у роботі.

Заступник координатора з питань захисту цивільного населення МКЧХ Мар’яна Чакон виокремлює три групи причин, через які справи з пошуку осіб, які зникли безвісти, було закрито. Перша група — їх знайдено у місцях ув’язнення, друга — особи перебували у місцях ув’язнення, звідки їх було випущено, і третя — підтверджується смерть людини. З тієї кількості людей, смерть яких було підтверджено, менше одного відсотка родин отримали їхні останки.

Безумовно, складнощів під час пошуку людей доводиться долати безліч. Головні з них — це лінії розмежування і наявність двох ворогуючих сторін, складності проведення судово-медичної експертизи тощо. Крім того, проблему створює ще й та обставина, що в Україні досі немає єдиної бази даних про людей, які зникли безвісти, а діяльність пошукових установ недостатньо координується. Переважно проблемами осіб, які зникли безвісти, опікується Національна поліція України, яка отримує більшість заяв від родичів, а також СБУ, Міністерство оборони. Залучені до роботи Управління цивільно-військового співробітництва ЗСУ (CIMIC), судово-медична служба та інші, які вирішують питання соціального забезпечення сімей зниклих безвісти. А єдиного координаційного центру немає.

Тому Україні потрібне спеціальне законодавство щодо зниклих безвісти. Проект такого закону, кажуть, уже є й навіть пройшов перше читання у Верховній Раді. Цей документ сприятиме створенню об’єднаної комісії з пошуку зниклих і загального реєстру таких людей, крім того, будуть положення з підтримки їхніх родин. Останніми роками ця тема стала дуже актуальною.

— Жодна країна у світі не буває готовою до бойових дій, — каже Мар’яна. — І так було, коли в 2014 році розпочався військовий конфлікт в Україні. Виникло дуже багато проблем. Але згодом ситуація вирівнялася, і ми побачили готовність компетентних органів працювати у цьому напрямі, спільно розв’язувати проблеми.

На початку конфлікту створилася катастрофічна ситуація з великою кількістю тіл загиблих. Крім того, було чимало поранених і людей, які змушені були залишити свої домівки. З 2014 року МКЧХ намагався максимально надавати підтримку компетентним органам, залученим у процес пошуку та збору останків загиблих, а також у судово-медичному дослідженні тіл.

— Незважаючи на те, що механізми для пошуку зниклих безвісти в Україні існують, вони не повністю адаптовані до ситуації, яка склалася внаслідок конфлікту, — додала Мар’яна Чакон. — Ми вважаємо, що її можна покращити і на національному, і на регіональному рівнях.

Чимало і таких випадків, коли звернення було зареєстровано на підконтрольній території, а людина пропала безвісти на окупованій частині області. Найбільше зареєстрованих випадків трапляється поблизу лінії розмежування. Оскільки МКЧХ виконує свої обов’язки на територіях обох сторін конфлікту, основна цінність його послуг полягає в тому, що всі дії з пошуку людей координуються між офісами, розташованими на непідконтрольній і підконтрольній частинах області. Це поліпшує можливості пошуку, оскільки дії Червоного Хреста завжди для всіх прозорі.

Нехай гірка, але правда

Як свідчить статистика, серед зниклих безвісти до 90% становлять чоловіки. Кожна історія по-своєму трагічна і викликає багато емоцій. Є матері, які чекають на своїх синів, боячись навіть на чверть години вийти з будинку, щоб не пропустити зустріч із рідною людиною. Є родини, які щодня готують порцію їжі для того, хто зник, сподіваючись, що він повернеться саме до обіду або вечері.

— Нас дуже часто запитують: як ви думаєте, повернеться наш син (батько, брат) додому, чи живий він? — розповідає Мар’яна. — На жаль, ми не можемо це визначити точно. Військовий конфлікт триває й досі не минув гарячу стадію. Ми дуже радіємо, коли когось повертаємо в сім’ю. Нещодавно стався саме такий випадок. Людина тривалий час значилася як зникла безвісти, а під час обміну полоненими з’ясувалося, що вона була ув’язнена.

Друга наша співрозмовниця — регіональний судово-медичний координатор МКЧХ Марія Долорес Морсійо-Мендес каже, що в різних країнах проблеми сімей зниклих безвісти приблизно однакові. Перевага України в тому, що МКЧХ тут почав працювати, надавати підтримку, рекомендації і допомогу від самого початку конфлікту. Сьогодні система органів, що працюють в Україні, структурувалася і вже дає результати.

Марія працювала у Гватемалі, Мексиці, Косово...

— Маємо досвід роботи із тілами загиблих на Балканах і на цьому будуємо свої рекомендації в Україні, — розповідає вона. — Наприклад, ідентифікація невпізнаних тіл не повинна ґрунтуватися тільки на результатах ДНК-експертизи. Має використовуватися комплексний підхід до дослідження. Яким би сучасним не був науковий метод, все одно в нього є які-небудь обмеження. ДНК-експертиза — тільки один із методів ідентифікації. Це тривалий процес, а для родини, яка чекає на результати і сподівається, що він не підтвердить найгірше для них, він ще триваліший.

Ми запитали в Мар’яни і Марії: чого більше потребують родичі зниклих безвісти — надії чи правди?

— Звичайно, надія важливіша, — відповіли вони. — Але в деяких випадках після десяти або навіть двадцяти років очікування надія перетворюється на важкий тягар. Тому людям більше потрібна правда. Хоч би якою гіркою вона була.

Луганська область.