Відшукати сьогодні людину, яка воювала на полях Другої світової війни, завдання не з простих. Уже й наймолодші учасники тих подій здолали планку в дев’яносто років. Тож зустріч із Іваном Миколайовичем Стойком можна вважати справжньою удачею.
Хоча довгий життєвий шлях не міг не позначитись на чоловікові, проте у свої 94 роки він має доволі бадьорий вигляд, усіляко намагається хоч чимось допомогти по господарству. Та головне — і досі залишається при ясному розумі й пам’ятає події такої далекої для нинішнього юного покоління війни.
Для родини Стойків Іван Миколайович завжди залишається прикладом достойного життя і свідком непростої історії країни.
Фото із сімейного архіву.
Не тільки у селі Скаржинці, де мешкає ветеран, а й в усьому Ярмолинецькому районі на Хмельниччині, залишилось не так багато його ровесників -бойових побратимів. А от йому судилась така довга, багата на різні події доля. З одного боку, наче, й проста — пережив усе те, що довелось пережити цілому поколінню українців. Та все ж щаслива. Бо як народився тут, у Скаржинцях, так і прожив весь вік. Тут, у батьківській хаті, виховав дітей, онуків, дочекався правнуків. Звідси пішов на війну, сюди ж і повернувся після перемоги хоч і з пораненнями, але живий.
В армію двадцятилітній Іван Стойко потрапив навесні 1944-го, після визволення Хмельниччини від загарбників. Досі пам’ятає свій 378-й батальйон, з яким танкіст пройшов непростий воєнний шлях аж до Перемоги. Хоча в той період уже багатьом було зрозуміло, що війна пройшла свій переламний момент, і радянські війська прямували тільки на захід, відтісняючи ворога спочатку із західної України, потім із Польщі, Німеччини, Чехословаччини, проте бої до останнього дня залишались запеклими і важкими. Усю Європу Іванові вдалось побачити хіба що через амбразуру своєї бойової машини. Але що було роздивлятись? Головне було витіснити ворога і раз та назавжди покінчити із фашизмом. За це і бився лейтенант Стойко.
Іван Миколайович розповідає, що своє офіцерське звання здобув там же, на фронті. Адже навчатись у військовому училищі йому не судилося. А от за те, що був справді сміливим та кмітливим, отримав від командування нагороду — лейтенантські погони.
Хоча, щодо нагород, то і їх заслужив чимало. Серед найдорожчих — два ордени Слави. І досі в особливих святкових випадках одягає піджак, який вкритий різними орденами та медалями.
Одразу, коли після боїв повернувся додому, молодому офіцеру навіть на думку не спадало вихвалятись бойовими нагородами. Як це часто бувало в ті часи, яскравими «іграшками» бавились діти. Про це досі згадує молодший син Віктор, з яким і живе Іван Миколайович. І лише згодом прийшло справжнє усвідомлення тих подій і того воєнного подвигу, що здійснили тодішні бійці.
Кому пощастило вижити, разом із нагородами отримували й інші «відзнаки» — сліди від поранень. Іван Миколайович теж був поранений двічі. Але під час боїв йому і на думку не спадало, що після лікування у госпіталях може повернутись додому, а не в рідну бойову частину.
Йому справді пощастило, що після перемоги все-таки повернувся до свого села. Не довго роздумуючи, пересів із танка на комбайн. На ньому і пропрацював все життя. У родині з гордістю згадують, що батько ще й у вісімдесят працював на комбайні.
Син Віктор теж змалку призвичаївся до техніки. А трохи підріс — пішов, як і тато, в комбайнери. Проста селянська родина весь час жила простим селянським життям із своїми радощами та турботами. Досі, як найкращі дні у житті, чоловіки згадують моменти, коли батько з сином жнивували на комбайнах, а у нас в помічниках — молодше покоління. Чого родині ще бажати? Адже двоє синів Івана Миколайовича потішили його чотирма онуками. А від тих вже дочекались шестеро правнуків...
Життя продовжується. І саме за нього ризикував своїм життям на полях битв, проходив воєнними дорогами, втрачав близьких і друзів молодий танкіст із невеличкого подільського села. Хто б що казав, як переписували б та переоцінювали історію, а він назавжди залишиться визволителем Європи від фашизму. Глибока шана і подяка йому за це.
Хмельницька область.
Фото із сімейного архіву.
