Полковник у відставці Василь Орлов найстаріший з фронтовиків Вінниці — 1 серпня нинішнього року йому виповниться 105. Фронтовими дорогами пройшов з першого і до останнього дня війни. Які події пам’ятає ветеран? Чому перемогу святкував не 9 травня 45-го, а на три дні пізніше? Що радить іншим, хто хотів би дожити до його років?
Василь Орлов проживає разом з внуком Юрієм, його дружиною Юлією і двома правнучками. Мешкають у «хрущовці» на четвертому поверсі. Довгожитель самостійно ходить по квартирі. Щоправда, спираючись на ціпок. У нього досить чітка вимова. Гарна пам’ять. Тільки зір погіршився. Лікарі пропонували операцію на очах. Та він відмовився. Зізнається, що тепер все бачить, як у тумані.
Найстарішому фронтовику Вінниці Василю Орлову 1 серпня виповниться 105 років.
Фото автора.
Настрій фашистів передав полонений офіцер
Перед початком Другої світової Василь Орлов учителював. На той час він уже відслужив строкову службу. Закінчив педагогічні курси. Каже, на війні він з перших хвилин. Їхній підрозділ захищав Прибалтику. Фронтовик згадує, як взяли в полон німецького офіцера. «Він вразив нас своєю нахабною поведінкою, — каже Василь Митрофанович. — На всі запитання відповідав однаково: закликав нас здаватися в полон. Виглядало це смішно, але ж було над чим задуматися. Уявляєте, настільки ворогам «вбили» в їхні голови, що перемога буде за ними!»
Під час розмови ветеран час від часу робить паузу. Збирається з думками. Сидить на стільці. Обличчя відображає спокій. «Мені не поталанило з самого початку, — продовжує розмову. — Війна почалася 22 червня, а вже 9 липня я дістав поранення. Санітарним поїздом переправили аж на Урал, у Свердловськ. Там лікувався, а з часом пройшов курси і отримав офіцерське звання. Через півроку — знову на фронт...»
Батько загинув, брат загинув
— У кожної людини своя доля, — каже Василь Орлов. — Мій батько і рідний брат полягли у боях з фашистами. А мене кулі обминали. Можливо, мені відведено так багато років, що живу не тільки за себе, а й за них.
На фронті бували ситуації, коли його рятувало диво. Наприклад, під час форсування Дніпра. Стількох побратимів забрали його води! Або випадок, коли їхня група на автомобілі «Віліс» збилася з маршруту і потрапила у засідку фашистів. Водій зумів вправно розвернути техніку. По ній услід стріляли з автоматів. Кулі свистіли над головами, пролітали поруч. Коли пошкодили одну шину, вони ще продовжували рух, але далі довелося вистрибувати і пішки тікати лісом. Гул від вибуху автомобіля почули, коли були далеко від місця. Ще один щасливий для нього випадок стався у його день народження у 1943 році. Тоді кращий друг вирішив зробити йому подарунок. Замість нього пішов перевірити пости, на яких чергували солдати. Орлов, як і його друг, мали звання старшого лейтенанта. «Не повернувся мій побратим з перевірки, — каже Василь Митрофанович. — Куля влучила в нього»
Позаду йшли головорізи
Запитую у співрозмовника про загони, що «підпирали» наступаючі війська. «Чи були «заградотряды», — перепитує він, називаючи їх так, як це було на фронті. — Були. Це не вигадка. Я сам відчував їх тінь за своєю спиною і спинами своїх підлеглих солдатів.
Такі загони діяли у Червоній армії, аби уникнути дезертирства. Якщо підрозділ йшов у наступ, чи атаку, зробити бодай крок назад ніхто вже не мав можливості. Таких розстрілювали на місці бійці згаданих «заградотрядов». День Перемоги офіцер Орлов святкував не 9 травня, а 13. Після підписання Акту капітуляції угрупування німецько-фашистських військ на території Чехословаччини відмовилося скласти зброю і продовжувало чинити опір. Його вдалося ліквідувати тільки 12 травня. Саме там для Орлова закінчилися фронтові дороги.
Після війни він продовжував служити в армії до 60-х років. Потім ще 24 роки викладав історію для студентів двох вінницьких вишів — медичного й педагогічного. Своє довголіття пояснює насамперед способом життя. Каже, у всьому треба знати міру. «За все життя я не випив навіть сто грамів горілки, — каже ветеран. — Фронтові сто грамів віддавав друзям, ніколи не курив». Ще на одній обставині наголошує співрозмовник -до людей завжди треба ставитися з добром.
Вінницька область.
