Про війну і не лише про неї. Нотатки з приводу Дня пам’яті і Дня Перемоги

Війни існують для того, 
аби люди більше цінували мир.

Алекс Лі.

Ще донедавна слова «війна», «агресія», «анексія», «окупація» викликали асоціації, віддалені від сьогодення в часі. Та вже майже чотири роки Україна живе цією термінологією. Більше того, вона зводиться до узагальнюючої формули «гібридна війна», в якій химерно переплітаються всі можливі засоби — від суто воєнних до інформаційних. У тому числі до інтенсивного використання радянської символіки періоду Другої світової війни, зображень майже 75-річної давності, зі зміною лише текстів. В інформаційному просторі експлуатуються поняття «фашизм», «окупанти», «агресори», «націоналісти» та інші, якими так широко оперували пропагандисти в роки війни. Нового символічного значення набуваються деякі місця пам’яті про Другу світову війну, зокрема Савур-Могила, де в 1943 р. точилися кровопролитні бої проти гітлерівців.

Деякі аспекти цього періоду вириваються з історичного контексту й безоглядно застосовуються в політтехнологіях і маніпуляціях масовою свідомістю. Окремі дослідники вважають Другу світову війну ідеологічною, і з цим важко не погодитися. Нинішні події на сході України також мають ідеологічне підґрунтя, і по цій лінії також проходять асоціації з тим періодом. Виявилося, що тоталітарні ідеологічні конструкти — це не теоретичні релікти, а частина сучасного інформаційного простору.

Усе це знову і знову повертає нас до подій, що, нібито, давно і безповоротно минули, але не полишають нас, пов’язуючи незримими нитками емоційних переживань, болю та докорів сумління сучасні покоління з тими, які спізнали на собі ту жахливу воєнну катастрофу.

І щоразу, коли намагаєшся знайти відповідь на якісь питання, виникає відчуття, що та війна набуває нових вимірів, постає у нових невідомих до того ракурсах і не полишає нас.

* * *

Так вже склалася історія, що за останнє століття кожне покоління українців спізнало війну. Хай у різних вимірах і на різних регістрах переживань. Перша світова, що тривала чотири довгі роки, вкарбувалась для наддніпрянців чи слобожанців як «німецька». То вже потім історики «прикрасили» її іншими визначеннями — політизованими («імперіалістична») і науковими. Майже без паузи Україна перетворилася на інший епіцентр збройного протистояння, в якому були задіяні військові формування українських урядів, російських більшовиків та білогвардійців, поляків, отаманів, а також німецькі, австрійські, англійські, французькі збройні контингенти. Фактично вона залишалася ареною воєнних дій сім років — від 1914-го до 1921 року. Сили Української революції не змогли захистити національну державність, і в суціль спустошеному краї встановилася радянська система.

Щойно Й. Сталін оволодів усіма важелями влади, практика терору проти власного народу була виведена в ранг державної політики. Не маючи жодного іншого дійового методу управління, правляча верхівка застосовувала насильство як універсальний мобілізаційний інструмент для суспільства, яке примусово втягували в колективізацію, індустріалізацію, атеїстичні акції та інші соціально-економічні експерименти з «багатьма невідомими». Слід визнати, що не всі вони мали негативну природу і від’ємні наслідки. Однак засоби і мета, до якої прагнули ініціатори й промоутери «соціалістичних перетворень», беззастережно виводять на вкрай низькі оцінки за уявною шкалою «історичної моралі».

Тотальні репресалії паралізували будь-яку здатність суспільства до самоорганізації й спротиву цьому системному диктату, а відсутність громадських інституцій, автономних від держави, — можливостей захисту від нічим не обмеженої сваволі властей.

На такому деморалізованому тлі результативно спрацьовували практично всі агітаційно-пропагандистські акції Кремля, що не залишали жодної шпарини для соціального маневру. Форма навіть не колективного чи масового, а тотального заручництва давала змогу більшовицькій владі розраховувати на розв’язання не тільки внутрішніх, а й зовнішньополітичних проблем. Й. Сталін мріяв (а точніше — чітко планував усі кроки до цього) перетворити СРСР на великого світового гравця. Але потрапити у «вищу лігу» головних геополітичних акторів, які визначали долю інших народів та держав, лише завдяки неосяжним територіям і ресурсам було неможливо. Ще на зорі своєї політичної кар’єри майбутній «вождь народів» усвідомив: для того аби користуватися «правом сильного», треба стати сильним. У річище цієї імперативи і спрямовувалося «соціалістичне будівництво», стрижень якого становив потужний військово-промисловий комплекс. Використовуючи й експлуатуючи внутрішній потенціал, а також купуючи, викрадаючи, запозичуючи ноу-хау на Заході, радянський уряд безупинно, навальними темпами формував ВПК як «воєнну дубину», щоб примусити той самий Захід сприймати «Країну Рад» за рівнозначного контрагента міжнародних відносин. Та симптоматичні (коли не хворобливі) амбіції радянського лідера сягали далі. У перспективі він бажав діяти, так би мовити, першим номером, що дало б змогу поширити вплив і контроль на інші держави. При цьому теза про те, що у такий спосіб він намагався убезпечити «єдину країну соціалізму» від зазіхань ворогів, нічим іншим як апологетичним аргументом не сприймається. Саме меседж про необхідність «захисту соціалістичної Вітчизни» від зовнішнього втручання був покладений в основу мілітаризації масової свідомості. Населенню навіювалося відчуття, що воно живе в умовах «обложеної фортеці» і заради того, щоб вистояти, треба віддати все: матеріальний добробут, здоров’я і навіть свої життя. Людей постійно готували до війни. Виховані упродовж двох міжвоєнних десятиліть на перманентному протистоянні — з меншовиками, есерами, боротьбистами, троцькістами, зінов’євцями, «шкідниками», «буржуазними націоналістами», «шпигунами і зарубіжними агентами» та іншими (нема їм числа), — радянські громадяни були наскрізь просякнуті ненавистю навіть до уявного чи потенційного «ворога». Цей образ демонізованого «чужого» глибоко закорінювався різними інформаційно-пропагандистськими маніпуляціями, що експлуатували, з одного боку, задля викорінення будь-яких проявів інакодумства, непокори й опозиційності, формування уніфікованого ментального простору, а з іншого, — з метою налаштування людей проти потенційних ворогів за межами країни, до яких, згідно з політичною кон’юнктурою, могли віднести будь-кого, включно з вчорашніми «друзями». Коли це було вигідно, з кола «імперіалістичного оточення» раптом випадали «хижаки» на кшталт «нацистської Німеччини», з якою починали «дружити» у всіх сферах, у тому числі й військовій.

Незважаючи на тисячі книг та сотні тисяч статей, історикам й донині достеменно невідома мотивація Сталіна. Справді, чим керувався «червоний диктатор», коли, не довіряючи західним демократіям, обрав у союзники А. Гітлера? Хрестоматійна версія про те, що у такий спосіб він намагався відтягнути у часі неминуче зіткнення з військовою машиною III Рейху, може задовольнити науковців лише частково. Якби вождь адекватно сприймав тогочасні загрози, то він, згідно з логікою, мав би прислухатися до повідомлень численних резидентів про підготовку Берліна до війни проти СРСР. Натомість спростовував не лише ці попередження, а й нищив цінні «джерела інформації» — кращих агентів, які, ризикуючи власним життям, здобували й переправляли її до «центру».

Переддень Другої світової війни дає дуже повчальний урок: навіть геніальні стратеги помиляються, адже ніхто з них не спроможний врахувати всі чинники, що втручаються в перебіг тієї чи іншої події, пролонгованої в часі. Як виявилося, обидва диктатори прогадали і помилилися: Сталін — у ближчій перспективі, Гітлер — у віддаленій лише на чотири роки. Очевидно, це дає підстави трактувати тоталітарних лідерів як постаті, схильні до переоцінки сконцентрованих у їх руках можливостей — адміністративних, військових, ідеологічних. Формуючи довкола себе яскравий ореол «батьків нації», заручившись беззаперечною підтримкою десятків мільйонів співгромадян, вони самі починають вірити у свою здатність бути всезнаючими і всесильними пророками, уособленням вищої волі вершити долю людської цивілізації. Це ігнорування зовні дуже простого постулату про визначальний принцип ухвалення важливих політичних рішень — наявність бінарної опозиції у формі його проекту і конструктивної критики — згубило не одного можновладця, для якого самовпевненість заступала вміння прислухатися до думки, що розходиться з його власною.

Частина відповідей на питання про детермінацію вчинків очільника більшовицької держави лежить у площині індивідуальної психології. Фахівці цієї галузі, які зверталися до аналізу його суперечливої постаті, здебільшого констатують певні психічні відхилення і комплекси Сталіна, що лише інспірувалися характером системи, яку він сам створив.

Осягненню всієї глибини і наслідків помилок Сталіна і його найближчого оточення, що мали такі катастрофічні наслідки (і йдеться не тільки про війну), все ще перешкоджає факт перемоги радянського народу у війні, яка персоніфікується з ім’ям Сталіна. Насправді, за більшого наближення дії Сталіна на чолі Ставки Верховного Головнокомандування і впродовж 1941—1945 рр. були зовсім не бездоганними. По-перше, за управління військами, що діяли в умовах тотальної, маневреної війни з застосуванням великої кількості рухомої військової техніки і незрівнянно вищих порівняно з Першою світовою війною засобів ураження, були перенесені методи внутрішньопартійної бюрократії. Це паралізувало ініціативу командного складу, сіяло зерна сумнівів, нерішучості, остраху перед таким імовірним покаранням за можливу помилку. Було б неправильно стверджувати, що Верховний Головнокомандувач ухвалював стратегічні й оперативні рішення особисто: він, справді, постійно радився, але остаточний варіант дій залишався його винятковою прерогативою. По-друге, базуючись на попередньому досвіді, Сталін, який не мав військової освіти, лише з часом пристосував свої уявлення про способи ведення війни до тогочасних реалій. Часто він намагався прискорити хід подій, не враховуючи можливості військ, рідше — діяв непослідовно чи навіть нерішуче там, де це могло забезпечити успіх. У першому випадку йшлося про завдання, що перевищували можливості оборони чи наступальних дій РСЧА і, здебільшого, супроводжувалося надмірними, невиправданими, з огляду на отримані результати, людськими й матеріальними втратами (війська практично завжди відчували брак тих чи інших матеріальних засобів: набоїв, снарядів, техніки, пального, медичних засобів тощо; чого точно не бракувало, — це засобів морально-психологічного впливу на особовий склад діючої армії). У другому — слід констатувати наявність ситуацій, зокрема на південно-західному векторі дій радянських військ, коли завдяки раптовим і рішучим охопленням угруповань противника існувала можливість розчленовувати і знищувати його, перешкоджаючи організованому відступу. За свідченнями деяких воєначальників, Головнокомандувач до кінця війни побоювався санкціонувати операції на оточення, хоча вже тоді вершинами радянського воєнного мистецтва вважалася Сталінградська (успішна) і Корсунь-Шевченківська (частково успішна) операції. По-третє, радянське військово-політичне керівництво (за незначним винятком) до кінця війни так і не відмовилося від «екстенсивних» способів ведення бойових дій і не навчилося воювати «малою кров’ю». Навіть виконуючи накази Гітлера захоплювати чи обороняти певні об’єкти за будь-яку ціну, німецькі штабні генерали і польові командири дорожили життям своїх солдатів. Це порівняння — однозначно не на користь радянського керівництва, яке не вивело життя своїх громадян на рівень найвищої цінності. Однак саме ця «сіра маса», яку нівелював колір шинелі чи гімнастерки, виграла вкрай важке і тривале збройне протистояння у (що б там не казали!) краще підготовленої, керованої та організованої німецької військової машини.

Внутрішня суперечність між фактом цієї перемоги та помилками й прорахунками правлячої верхівки і становить сутність проблеми, що і дотепер не отримала консолідованої оцінки та сприйняття різними верствами українського суспільства. Для одних перемога народу і керівництва держави є синонімічною й узгодженою, для інших це — принципово різні речі, ще хтось вважає, що виграв від війни тільки сталінський режим, а народ лише став її жертвою, поклавши у фундамент перемоги кістки мільйонів своїх синів і доньок. І марна справа — переконувати людей, які мають свій погляд на цю проблему. Десь глибоко в душі вони назавжди залишатимуться з власними переконаннями і почуттями.

Інверсія війни: гуманізм і проблема відповідальності

Уже стало прописною істиною твердження про те, що кожне нове покоління пише власну історію. Додамо: якщо не пише, то сприймає її по-іншому, адже події минулого набувають сенсів залежно від того, з яких позицій ми сьогодні їх оцінюємо. Демократизація суспільства, імперативи загальнолюдських цінностей, що вкорінюються в ньому, глобалізаційні процеси, що примушують активну частину громадськості шукати дійові засоби попередження внутрішньо- і зовнішньополітичних конфліктів, збройних зіткнень, тероризму та війн є свідченням нового етапу розвитку України. Паростки нових форм соціальної самоорганізації, нестандартних ініціатив, «народної дипломатії», а інколи й прояви непокори й спротиву неправомірним діям властей окреслюють контури нової реальності, за якої стандартний історичний наратив вже неспроможний задовольнити потреби диференційованого суспільства.

Ще 1959 р. німецький соціолог Т. Адорно у статті «Що значить переробка минулого?» порушив питання про «подолання» минулого. Вчений трактував цей термін не як відмову від минулого, а його переживання та співпереживання. Саме у такий спосіб німецька нація усвідомлювала свою відповідальність за скоєні нацистами злочини, зокрема Голокост, знищення мільйонів людей інших національностей.

У наш час історики багато пишуть про злочини нацистського й більшовицького тоталітарних режимів, зовсім небагато — про злочини колабораціоністів і майже зовсім нічого — про поведінку пересічних учасників Другої світової війни, що виходила за межі моральних засад і правових приписів. Деякі автори (наприклад, Т. Тимофеєва) вважають, що «проблема відповідальності йде від того, що у людини взагалі відібрало почуття свободи, що вона не відчуває себе особистістю, що режим націонал-соціалізму не потребував людини як такої. Людина ставала гвинтиком державної машини «і вона повинна була думати по-нацистськи та діяти по-нацистськи, інакше вона просто випадала з системи і її належало знищувати...». Однак цю тезу можна сприймати як виправдання для громадян тоталітарних держав. Насправді, німці, які не мали жодного стосунку до кривавих вакханалій нацистів, переживали їх як власний сором. Це — дуже промовистий і показовий феномен.

З цього приводу слід висловити кілька міркувань. Науковці ще не здійснили повноцінного, комплексного аналізу радянської доби в нашій історії. Всі несистемні спроби в цьому напрямі швидше нагадують намагання відмежувати сучасну державу й суспільство від радянського. Ще меншою мірою суспільство готове зайнятися самоаналізом і тим «співпереживанням» (за Т. Адорно), без якого історієписання, прикриваючись потребою творення національного наративу, перетворюється на прояви нарцисизму.

Друга світова війна переповнена епізодами, за які має бути якщо не соромно, то, принаймні, ніяково не тільки тодішній державі, а й багатьом членам суспільства. Залишимо осторонь кримінальних і воєнних злочинців —з ними все, нібито, зрозуміло. А от що робити з такими проявами людської натури, як брак волі до спротиву, зрада власних принципів і переконань, відсутність співчуття до потенційних і реальних жертв? Як бути з тими, хто видавав нацистам «своїх»: євреїв, з якими жив поруч, комуністів, націоналістів, просто «поганих» сусідів? Як чинити зі шкурниками і мародерами, ґвалтівниками й посадовцями, які думали тільки про власні родини, але мали номенклатурний імунітет чи необмежену владу, бо носили якісь петлиці й погони? До кого віднести «німих» «спостерігачів незчисленних злочинів нацистського і сталінського режимів?

У післявоєнному радянському суспільстві за довгі десятиліття так і не відбулося самоочищення. Не сталося цього і в пострадянській Україні, хоча спорадичні кроки в цьому напрямі все ж мають місце.

Ми все ще бажаємо бачити нашу історію виключно героїчною, сповненою звитяг, такою, що нею можна виключно пишатися. Але політичні тексти — це одне, а внутрішнє переживання тих подій — дещо інше. Здатність до співпереживання треба виховувати і плекати. Без цього ми будемо нести «родові плями» і «смертні гріхи» попередніх поколінь і не зможемо відкрито дивитися у вічі наступним.

Що і як пам’ятати? Що і як відзначати?

Проблеми історичної пам’яті в останні два десятиліття висунулися в зону підвищеної уваги науковців, політиків, громадських інституцій. З одного боку, це ілюструє, як не парадоксально, нівелювання жорсткої залежності між подіями воєнної доби та її переживанням представниками різних поколінь, а з другого — прагнення переформатувати колективні мнемонічні масиви згідно із сучасними цінностями, політичною кон’юнктурою чи потребами того чи іншого суспільства.

У суверенній Україні доволі тривалий час існувала радянська інерція традицій, в основі якої лежало табу на переосмислення феномена війни і кристалізація офіційної моделі пам’яті про неї. Глянцево-глорифікаційна схема конструктивно закріплювалася на героїзованих несучих елементах, а вже десь там, у підмурках, залишали місце для віктимної складової цього сприйняття воєнної дійсності. Ідеологічний апарат в СРСР зумів витончено поєднати дві іпостасі — трагізм і жертви, з одного боку, та героїку і право пишатися Перемогою — з іншого. При цьому всі антагоністичні нюанси цієї конструкції вміло завуальовувалися як в офіційних документах, так і в історичному наративі.

Одразу слід наголосити, що існує три рівні пам’яті: 1) офіційно задекларована (у формі колективної пам’яті); 2) групова (у носіїв, які ідентифікують себе з певними соціальними когортами (колишні військовослужбовці, полонені, остарбайтери, радянські партизани, українські повстанці, члени сучасних громадських організацій, рухів, політичних об’єднань та інші); 3) індивідуальна. Найбільший дисонанс спостерігається між індивідуальною та колективною моделями пам’яті, але вони мають різну природу й алгоритм функціонування: індивідуальна базується на особистих враженнях, досвіді та переживаннях; колективна — є продуктом цілеспрямованих зусиль спеціалізованих державних установ. Як правило, орбіти індивідуальної та колективної пам’яті найбільше зближуються в авторитарних і тоталітарних державах, де системне «промивання мізків» і нав’язування певного способу мислення формують специфічний ментальний тип людей — до краю уніфікований та спрощений. У демократичних суспільствах існує помітний люфт між вказаними моделями пам’яті, причому якась частина громадян (часом — доволі значна) «пам’ятає» події війни зовсім по-іншому, ніж це «пропонує» робити держава. Саме така ситуація склалась в Україні, де значна частина громадян (і не тільки мешканців Західного регіону!) вже у 1990-ті роки опонувала рудиментарним мнемонічним практикам, автоматично перенесеним з радянської епохи. Нині спостерігається «коливання маятника» в інший бік. Якщо донедавна в нашому суспільстві активно велась боротьба за право на власну пам’ять учасників, рідних і симпатиків українського національно-визвольного руху (а він не обмежувався діяльністю ОУН і УПА), то нині своє право маніфестувати й артикулювати назовні обстоюють ті, хто прагне вшанувати пам’ять тих, хто воював проти нацизму і фашизму в складі радянських регулярних Збройних сил і нерегулярних формувань. Минулого року в Києві 9 травня вперше така хода відбулась у формі акції «Безсмертний полк». Сам по собі захід не містить нічого екстраординарного: учасники ходи несуть і тримають біля грудей фотознімки членів своїх родин, які воювали чи загинули на війні. Здавалося б, нічого особливого, якби не дві обставини. Перша — це те, що акція оформилася як опозиція спробам скасувати День Перемоги, нівелювати її історичне значення та внесок простих учасників війни у визволення батьківщини від гітлерівських загарбників та їхніх союзників. Друга — пов’язана з тим, що акція пересаджується на український ґрунт завдяки технологіям окремих політичних сил і громадських організацій. Це неминуче надає їй політичний підтекст. У свою чергу представники націоналістичного табору намагаються перешкоджати проведенню ходи, і правоохоронцям доводиться втручатися, аби це протистояння не вийшло за межі словесних дуелей.

Як бачимо, політичні угруповання продовжують експлуатувати пам’ять про війну в своїх електоральних цілях, зовсім не переймаючись тим, що необережні, демонстративні, визивні, а то й відверто провокативні дії інспірують конфлікт пам’ятей, налаштовують одну частину суспільства проти іншої.

Як же бути за таких умов. Не пропонуючи універсальних рецептів, усе ж варто наголосити на фундаментальних правах людини, зокрема, свободі совісті й слова. У демократичній державі це екстраполюється на індивідуальну історичну пам’ять, що, за визначенням, має право на автономію від держави, недержавних структур та інших громадян. Дотримання цієї засадничої норми є головною та неодмінною умовою полагодження конфлікту різних моделей пам’яті, їх неантагоністичного співіснування.

Чи не означає це, що держава мусить відмовитися від проведення власного політичного курсу в цій дуже делікатній сфері, що одночасно виступає чинником національної безпеки? Відповідь однозначна: комеморативна сфера належить до важливих напрямів внутрішньої політики, і держава має приділяти їй належну увагу. Ще актуальнішою ця проблема є в сучасній Україні з огляду на викладені вище обставини.

Різкі коливання політичного курсу упродовж останніх десятиліть спричинили детонацію суспільних настроїв, і це не могло не позначитися на радикалізації поглядів опонуючих сторін — адептів традиційної пострадянської політики пам’яті та промоутерів так званої національної моделі пам’яті. Якщо першу репрезентували представники лівих політичних сил та орієнтовані на Росію суспільні й олігархічні групи, то другу — національно-демократичні й націоналістичні сили, а останнім часом — Український інститут національної пам’яті. Слід визнати, що позиція УІНП в питаннях, що стосуються Другої світової війни, є далекою від об’єктивності та виваженості. У прагненні деконструювати модернізований радянський міф «Великої Вітчизняної війни» співробітники цієї установи більше керуються власними симпатіями й антипатіями. Це знаходить вияв у штучному дистанціюванні українців від перемоги над нацизмом і фашизмом тільки на тій підставі, що вони не мали власної держави, а, отже, воювали за сталінський режим. Те, що такі підходи швидше шкодять справі консолідації суспільства, аніж допомагають розв’язати конфлікт пам’яті, очевидне. Недалеко від такої політики відійшла вища влада, яка директивно підвела остаточну риску під радянськими ритуалами й сигналізувала суспільству про принципове зміщення акцентів меморіалізації подій Другої світової війни. Смисловий меседж цього дійства засвідчує, що вона робить ставку на те, щоб частину настроїв накинути на все суспільство і таким чином продемонструвати свою європейськість і в цій чутливій сфері. Хоча варто було б серйозно поставитися до, скажімо, «Концептуальних засад державної політики пам’яті», підготовлених Національним інститутом стратегічних досліджень. Стисло аналізуючи ситуацію, що склалася у цій сфері, автори документа вказують на ті обставини, що ускладнюють формування науково вивірених концептуальних засад державної комеморативної політики в Україні. Бачиться за необхідне звернути увагу на кілька висновків та пропозицій. Так, у п. 5 зазначається, що «…свобода вибору ідентичності, світоглядний плюралізм, першість індивідуальних прав над колективними та інші демократичні принципи повинні заступити практику примусового нав’язування «офіційної пам’яті», метою якої була абсолютна гомогенізація колективних уявлень про минуле. Саме монополізм, відсутність суспільного діалогу стали головними причинами неконкурентоспроможності компартійного історичного наративу. Завдання держави полягає у створенні сприятливих умов для самоорганізації історичної пам’яті як соціокультурної системи». У концепції також наголошується на необхідності диференційованого підходу до цільової аудиторії залежно від вікових груп та соціальних прошарків суспільства, врахування регіональної специфіки. На окрему увагу заслуговує рекомендація про активізацію співпраці з інститутами громадянського суспільства: науковими і культурними товариствами (особливо історичного спрямування), творчими спілками, релігійними, молодіжними і ветеранськими організаціями.

Процес декомунізації, особливо в такій делікатній сфері, як історична пам’ять (якщо вже взялися його здійснювати), має здійснюватися, насамперед, просвітницькими, а не директивними засобами і методом «доконаних фактів». Ігнорування суспільних очікувань і громадської думки шкодить справі, налаштовує людей проти таких заходів, нагадуючи їм часи, коли за них «думали інші», сталінщину навиворіт.

Дотримання простих, але необхідних засад діалогу між державою і суспільством спроможне забезпечити гармонізацію пам’яттєвого поля й нейтралізувати його конфліктогенні чинники. А наповнення урочистостей з приводу завершення війни у Європі новим змістом й ритуальними атракціями сформує для різних груп населення комфортну зону соціальної рефлексії з приводу цих подій, вільну від жорстких приписів, нав’язування, диктату. Іншого шляху до порозуміння між носіями різних моделей пам’яті не існує. Інтереси громадянського суспільства потребують саме таких підходів, без чого поняття «демократія» залишається голослівною декларацією. Ми всі повинні прагнути до того, аби комеморативне поле в Україні вже незабаром можна було б характеризувати поняттям «культура пам’яті» з усіма відтінками його змісту.

День Перемоги — свято тих, хто має пам’ять

Політики вважають себе гідними повчально говорити про тих, хто поліг на полі битви. Це можна терпіти й навіть розуміти. За однієї умови: вони не інтерпретують події зі своїх позицій, не підганяють їх під своє світосприйняття, не призначають своїх героїв і не вчать правди учасників і очевидців війни.

Але репутація та чесноти сьогоденних провідників, не кажучи вже про рівень знань, мали б спонукати їх узагалі менше розповсюджуватись на цю тему. І куди правильнішим було б просто віддати шану тому поколінню, яке не дало знеславити нашу землю у ті страшні роки, вистраждало перемогу, завдячуючи якій згодом постала незалежна Україна.

У такі дні особливо аморально кидати поквапом порожні слова й переінакшувати пам’ять, виправляти на догоду моменту історію, перейменовувати вулиці, плюндрувати і зносити пам’ятники. А ті з них, до яких ще не «дійшли руки», оминати державною увагою.

Слід усвідомити, що пам’ятники, окрім усього іншого, існують ще й для того, щоб люди думали. А намагання змусити до однодумання і одностайності, як засвідчує історія, погано закінчуються.

Куди правильнішим було б самим поміркувати над тим, наскільки більше ми втратили б, якби не ця перемога.

Переінакшувачам історії варто зрозуміти: найвища честь поколінню справжніх переможців уже віддана. І марно намагатися затьмарити їх звитягу і жертовність. Цього не вдасться зробити. Вже хоча б тому, що, коли прийшов час, вони не тікали й не ховалися, щоб врятуватися, а терпіли, страждали і гинули, але боролися. Не допустили безчестя і встояли на полі бою. Ціною власних життів не віддали на поталу нашу землю.

Найславетніша могила не там, де людина знайшла останній прихисток. А там, де її пам’ятають і шанують. Відтак для справжніх героїв уся земля має бути пам’ятником. Ця мудрість пережила століття, а зараз призабута.

Тому не мають ані цінності, ані поваги сучасні констатації наділених владою осіб, які не ризикували своїм життям чи долями своїх близьких.

Має бути розуміння, що лише за умови правди і шани справжніх переможців буде більшою готовність сучасних поколінь захищати державу.

Одним необережним словом можна зрадити цілі покоління. Особливо оцінками наосліп таких складних і драматичних подій, як війна. Їх необхідно повернути в руки правди.

Інакше ще трохи, і втрачену довіру до влади вже не відновити за жодних обставин. Незалежно від прізвищ. І особливо за умов, коли деяким з її представників не можна довірити керівництво навіть самим собою. То чи можна їм довіряти управляти іншими. Зрештою — державою.

Зрозуміло, що різниця у поглядах — це одне, а різниця у принципах — це зовсім інше. Як розуміти людину, котра до влади мала одну позицію, а в ній вже демонструє діаметрально іншу.

Далеко не риторичним є питання: якщо політик живе у чварах з країною та генерує їх, то як він розраховує її захищати, об’єднувати суспільство і дбати про людей?

Ті, що сьогодні пропагують війну, очевидно, насамперед переслідують мету — змусити людей не думати й не говорити про свої біди. Нас послідовно лякають війною, бо коли є загрози, то люди повинні мовчати про проблеми.

Уже час збагнути, що народ потребує не війни, а миру, позитивних змін і підвищення рівня життя, впевненості в завтрашньому дні.

Ідеалізм остаточно загинув в окопах війни. На слід знову примушувати людей вчитися у школі війни. Як би не хотілося за рахунок цього утримувати владу та контроль над суспільством.

Зрештою, кого ми слухаємо?

Ніякий софізм, ніяка брехлива статистика, ніякі виверти в оцінках минулого не можуть приховати того, що видно неозброєним оком, що вкарбувалося в суспільну генетику.

Жахлива звичка кривити душею, невігластво та пиха, як ніколи, домінують нині в політичному середовищі. Тому дедалі більшого розповсюдження набуває думка, що прихильність до влади прирівнюється до гріха.

Першочергово важливо не допустити подальшого розростання ракових пухлин несправедливості та перетворення їх на злоякісні. У тому числі в царині пам’яті.

Треба домогтися того, щоб влада, врешті-решт, почала говорити не стільки про плани, а робити те, про що говорить. Щоб до неї, нарешті, дійшло, що власне щасливе життя не можна збудувати на злигоднях своїх же людей.

День Перемоги особливо важливий для усвідомлення ціни миру. І якщо всім разом стати на позицію миру, тоді мало хто наважуватиметься говорити про війну, роздмухувати її, вбачаючи в цьому можливість збереження себе у владі та збагачення. Питання війни і миру настільки життєво важливі, що не можна віддавати їх на відкуп політикам. Це — загальносуспільна справа.

Вишколене військо та сучасні зброя і техніка не можуть гарантувати безпеку. Вони можуть лише захищати чи руйнувати те, що досягнуто за мирних умов, працею багатьох поколінь, всього народу.

Завдання із завдань — стати творцями нової реальності для життя і процвітання, перейти до політики відповідальності перед живими, вагомою складовою якої є непідробна пам’ять про тих, хто відстояв країну у жорстоких випробуваннях війною.

Відомий американський письменник, лауреат Нобелівської премії Вільям Фолкнер писав начебто для нас і для наших днів: «Минуле неможливо поховати. Воно не вмерло. Його навіть і не назвеш минулим».

Тож давайте завжди пам’ятати, що слава і честь, здобуті нашими дідами та батьками, — непідробні й вічні. Як вічне життя. І шанувати матерів та жінок, для яких мир оплачений найвищою ціною — життями найдорожчих синів та чоловіків.

Пам’ять — це те, що має бути з нами щодня. А День Перемоги — великим святом для тих, хто має пам’ять.

Володимир ЛИТВИН.