Давня оповідка

Цю легенду почув на одному з культурних заходів української громади в США під час недавнього наукового стажування. Розповідалася вона перед початком українського концерту схвильованим голосом молодого читця. Тональність оповіді, її драматичний зміст таки не міг не викликати в багатьох присутніх у залі сліз. У кого — від радості, може, й гордості, а в кого — й від смутку, печалі.

Суть цієї легенди, в короткому викладі, така.

Незадовго після створення світу Господь Бог покликав до себе посланців від усіх народів, що заселяли на ту пору землю, і став роздавати кожному таланти. Один народ наділив більшою силою, другий — витривалістю, третьому додав схильності до техніки, ще одному — до мистецтв. І так обдаровував щедро всіх, аж поки не спорожнів майдан від черги за талантами. Вже збирався Вседержитель піднятися на Небо, аж тут вишкандибала з-за рогу молода й красива дівчина. Зсутулена вся, засмучена, і в свитині латаній-перелатаній. У руках серпа тримала.

— Чия ти, дівчино? — зглянувся Господь. — Звідки прийшла й чому запізнилася? 

— З України я. А запізнилася, бо ниву свою здосвіта мусила дожинати, — несміло мовила та. 

У Бога одне залишилося не розданим — уміння співати. Але — так, як ніде, ніхто й ніколи. Оте й отримала Україна...

Ось така легенда. Її часто розповідають і в Україні, аби підкреслити співучість нашого народу та його безталанну долю.

Перед тим, як з’ясувати, звідки взялася та легенда, чому її так часто згадують наші земляки в діаспорі, варто зробити короткий відступ про те, хто, для чого і за яких обставин займається промоцією своєї держави за кордоном.

Чужинцям — про культурні надбання нації

Відколи Україна стала незалежною державою, в її столиці та інших великих крайових містах дедалі частіше з’являються офіційні й неофіційні представництва зарубіжних держав. За ініціативою цих представництв проводяться різні культурні, наукові, просвітницькі заходи. І вони стають щораз масовішими, насиченішими, цікавішими.

Особливо помітна діяльність у Києві, скажімо, Німецького культурного центру ім. Гете, Польського культурного центру, Італійського інституту культури. Активно пропагує свою культуру в Україні сусідня Румунія, зосібно у прикордонних Чернівцях.

У пожвавленні таких процесів культурного обміну є взаємовигідний інтерес. Для українців це не лише нагода безплатно вивчати при цих інституціях іноземні мови, а й дивитися фільми, знайомитися з театральними, кінематографічними, музичними новинками під час різних фестивалів, концертів, виставок. Для чужинців це гарна промоція поза берегами власних кордонів свого «культурного обличчя», своєї неповторної осібності, кращих набутків інтелекту нації.

Цю просту істину добре розуміли сто літ тому творці Української Народної Республіки. Водночас із засиланням у провідні країни Європи офіційних дипломатичних місій та представництв вони дбали й про інші форми ствердження осібності молодої держави в очах цивілізованого Заходу. Так постала ідея пропаганди України через її безцінний генетичний набуток — пісню.

За ініціативою Симона Петлюри 25 січня 1919 року уряд Директорії приймає спеціальний закон, за яким створена того ж місяця державна Українська республіканська капела під керівництвом легендарного Олександра Кошиця уповноважувалася державою на великі гастролі країнами Західної Європи і Америки. У складі капели тоді налічувалося понад 80 осіб.

То було далекоглядне рішення. І то був справжній тріумф України. Про це можна прочитати сьогодні й у двотомних мемуарах самого Кошиця «З піснею по життю» (до речі, це цінне американське видання вже перевидане в Україні) та в численних публікаціях різномовної зарубіжної преси того періоду. 

Через поразку Української революції та захоплення наших теренів московськими більшовиками хор цей після тріумфальних гастролей Західною Європою та Америкою на Батьківщину не повернувся.

Відтоді українці, укотре позбавлені на багато десятиліть права мати свою державу, стали часто проводити «надзвичайні місії» з промоції культурних надбань нації силами еміграційних організацій.

Скаржитися та сумувати — ознаки слабкодухих

Після почутого в Америці з’явилося сильне бажання докопатися до витоків цієї легенди. І таки знайшов. Результатами такого пошуку й хочу поділитися з читачем та спонукати його до роздумів над цим, вважаю, задавненим і далеко не другорядним питанням: про національну гідність і комплекс меншовартості українців.

Уперше в писемному варіанті легенду про «співучість і безталання українського народу» зафіксували в середині 20-х років дві італійські газети — La Stampa та La Gazettal del Popolo. Майже одночасно вони вмістили на своїх сторінках хвальні відгуки на успішний виступ у Турині перед вимогливою італійською публікою недавньої утікачки з більшовицької України, талановитої співачки, перекладачки і журналістки Млади Липовецької (походила з Волині). На тому концерті вона виконувала переважно українські народні пісні та твори на слова Тараса Шевченка. Автори цих публікацій детально й переповіли, зі слів співачки, ту легенду.

Серед небагатьох відомих українців, хто мешкав тоді в Італії і добре знав італійську мову, був талановитий журналіст і дипломат, колишній керівник Українського пресового бюро Дипломатичної місії УНР у Римі, автор «Української Малої Енциклопедії» Євген Онацький.

Здавалося б, можна порадіти успіху української співачки, прихильним відгукам італійської преси про її концерт. Та Євген Онацький розгледів у цьому «зворотний бік медалі». Його до глибини душі розчарував не стільки виклад італійськими журналістами самої легенди, скільки те, для чого розповідала її українська співачка чужинцям.

Найперше він занотував у своєму щоденнику сумнів щодо автентичності самої «легенди», назвавши цю оповідь «витвором когось із наших інтелігентів-українофілів, що, не вміючи користати з величезних скарбів, якими обдарувала природа (і Бог!) українські землі, вмів лише скаржитись, сумувати та кохатися в «малоросійських піснях і варениках».

А, по-друге, йому невимовно прикро було чути щоразу від земляків-українців, як вони «розжалоблюють» чужинців своїми плачами та скаргами замість того, щоб дивувати їх результатами своєї невпинної творчої праці.

Про те, що на цих невиправданих хронічних плачах і розжалобленнях треба, врешті, ставити крапку, Онацький написав так: «...Тримати когось за ґудзик, заливаючи йому білу сорочку гіркими сльозами про своє безталання в наші часи просто небезпечно: якщо він, зі звичайної європейської чемности, в перший раз від вас не втече і навіть, може й щиро, утре й собі якусь сльозу, — то на другий раз, будьте певні, обходитиме вас десятими вулицями. 

Цікавість теперішнього світу можна викликати дійсним героїзмом, піднесенням непереможного чуття (чого так багато в Шевченка), але не намаганнями викликати якесь співчуття, що лише нас принижує і що його, напевно, не хотів би собі Шевченко».

Наведений вище приклад переконливо засвідчує, що подоланню задавнених комплексів українців, з-поміж яких — меншовартість «хохла-малороса», може сприяти кожен національно свідомий українець. Для цього просто не слід бути байдужим.

Небайдужість як патріотичний чин

Саме таку небайдужість виявляв той же Євген Онацький щоразу, коли йому траплялися факти фальсифікації української історії або зневаження об’єктивної інформації про українців у чужинських друкованих виданнях. Ось красномовний приклад.

В останньому бюлетені Італійського географічного товариства його увагу привернула стаття професора Мільоріні «Статистика мов Європи», у якій ідеться про те, що за кількістю носіїв мови «малоросійська» стоїть на шостому місці в світі.

Чи міг Онацький залишити цю статтю без уваги?

Звісно, що ні.

Відклавши нагальні справи, він пише приватного листа професорові Мільоріні, надаючи йому своєрідний історико-політичний лікнеп щодо відмінностей у термінах «українці» та «малороси». До листа вкладає також свою італомовну брошуру «Росія і Україна».

Треба віддати належне італійському професорові, який не лише не образився на звернення небайдужого українця, а й подякував йому за надіслані ґрунтовного листа й брошуру. Погодившись, що аргументація є суттєвою, пообіцяв, що обов’язково знайде нагоду, аби підготувати й опублікувати уточнення щодо українців та їхньої мови.

Висловлюючи задоволення зробленим і ще раз повертаючись у своїх нотатках до наведеного італійським ученим факту щодо шостого місця, яке українська мова посідає у світі за кількістю її носіїв, професор Онацькиий із гіркотою пише: «Ми в доброму товаристві — на шостому місці. А тим часом — хто і що про нас знає?! І навіть той, хто знає, як Мільоріні, досі плутається в нашій термінології! Побиваєм справді єдиний, великий, незрівняний, неперевершувальний рекорд національного приниження та політичної пасивності — рекорд, що його надщербила революція, але, на жаль, не знищила».

***

Чи багато з нас, нині сущих, в Україні й поза нею, готові конкретно й активно діяти, а не займатися пустопорожніми балачками та сварками, щоб хоч якось затушувати той «рекорд національного приниження та політичної пасивності»?

Микола ТИМОШИК, доктор філологічних наук, професор, журналіст.

Київ—Нью-Йорк—Рим—Київ.