Травень — пора проводів вівчарів на полонини. У верховинських селах ця весела процедура, коріння якої сягає сивої минувшини, перетворюється на справжнє свято сиру, бринзи та урди. А зветься колоритний звичай тутешньою говіркою «мішання». Тому так, бо відбувається злука поголів’я мекаючих і бекаючих маленьких стад газдів у велику громадську отару... Хоч би як змінювалися старі часи на нові, але прадідівська традиція хазяйського обряду майже така само, як три-чотири століття тому. Як наказали пращури дотримуватися господарського ритуалу, так його дотепер свято бережуть нащадки...
Часом у деяких селах Міжгірщини протягом травня відбуваються і по два, а то й більше мішань, залежно від величини території та кількості людей, а головне — кількості поголів’я тварин. За давнім правилом лиш у гідні дні — вівторок і четвер. У великій пригоді золоторунний гурт. Недарма звикли казати верховинці, що хлів — усьому голова на обійсті: за утримання овець і кіз на столі є різноманітні поживні продукти — молоко, сир, бринза, урда, м’ясо. А ще можна з шерсті мати тепле й екологічно чисте вбрання — рукодільні вовняні шкарпетки, камізельку, светр, кожух, гуню чи коцованю... Або виготовити ковдру-ліжник, що запобігає підступним застудам і лікує від тяжких хвороб — ревматизму, радикуліту, остеохондрозу...
...Дійство відбувається зазвичай на околицях сіл або на підніжжях пасовищних полонин, де навесні найперше з’явилася густа паша. У точно визначений час до кошари з колибою і ватрою, напередодні влаштованих силами громади, стікаються, мов струмки, череди-марадики худоби і людські юрби. Челядь тягнеться грунями обов’язково з торбами їства і питва. Всім, від малого до старого, бажається стати свідками тваринницького свята, апогеєм якого стає доїння. Цей процес нагадує змагання-турнір — кожен бореться за високий молочний результат біля струнок загороди. Він великою мірою залежить від домашньої ситої годівлі овець і кіз упродовж зими. Хто дбає, той і має. Щоправда, й боком може вилізти надмірне харчування — всі секрети необхідно знати назубок, щоб себе показати у ділі. І за самого видоювання треба бути уважним, недарма навіть утворюється такий собі громадський контролюючий орган, бо дехто примудряється досягти рекордного урожаю нечесним способом — тишком-нишком підлити і воду.
Удійний результат визначається теж дідівським мірильним методом — за допомогою гелети. Вона у формі дерев’яної посуди з обручами, ще її йменують коновкою, об’ємом 12 літрів. За повноти молока мірчук рівнозначний 2,5 кілограма сиру та півкіло урди. За показниками надою формується черга відправки власників кіз і овець на салаш. Це слово означає нічліг або притулок. Доступно розтлумачуючи, це похід до полонинської сироварні. Лідери першими вирушають ватажити, себто виробляти делікатесний харчовий продукт із молока за його сквашування і відокремлення сироватки, яку на місцевій говірці називають клягом, і забирати додому свій пай. За графіком порядкової видачі сиру стежить полониньош. В обов’язках цього розпорядника й налагодження інших вівчарських справ. У числі перших багатьом хочеться побувати на ватажині, бо гурмани стверджують, що до Святої Неділі полонинський білосніжний продукт найсмачніший. Ватаги, які мають численніші поголів’я і, звісно, значну частку сиру, мають відрядження на салаш і на кілька днів. За відправки беруть бесаги харчів і, чого таїти, запас оковитих напоїв і для себе, і для чабанів, щоб з куражем спорилася робота біля сироварні у підхмар’ї.
Мішання — це ще й гучний бенкет просто неба. Після дійки нарід влаштовує собі веселе застілля-гулянку безпосередньо на моріжку біля кошари. Частуючись свіжим ласим сиром, щойно по-чаклунськи ласкаво виплеканим у путин-бочці, жваво обговорюють передусім результати молочності своїх чотирилапих підлеглих. Паралельно виникає бесіда на іншу — інтригуючу: кого цього разу оберуть вівчарями? Ця подія — кульмінація мішання.
Зрозуміло, чабанський посох довіряється тим, хто добре знається на вівчарському ремеслі. Часто-густо тваринницький «референдум» перетворюється на запеклу суперечку і між газдами, і між самими кандидатами у пастухи, буває, що доходить навіть до бійки. Трапляються водночас казусні випадки, коли не дійшовши згоди, особливо в оплаті — її тариф в одних селах визначається від кількості поголів’я, в інших — показника удою, аж через кілька днів нарешті заповнюється вакантний вівчарський штат. Мотивація вівчарського інтересу в грошах має справедливі підстави — вкрай нелегкий їх труд у піднебессі, бо що вище зеленіється в горах, то далі піднімається вівчарський табір, транспортуючи кіньми-помічниками весь нехитромудрий реманент аж на пік шовкових полонин, де ночують тумани.
За випасу у день поводирі худоби намотують під три, а то й більше десятків кілометрів пасовищами, а трапляються і темні звори, і круті скелясті урвища, болотисті млаки... Не кажучи вже про тяжке щоденне ручне триразове доїння стада, перше з яких розпочинається на світанку. Цього робочого режиму дотримуються, як графіка руху поїздів. А ще доводиться витримувати шалені полонинські штормові вітри, бурі з блискавками і колючим градом, а то й снігові короткі завірюхи, що не в дивовижу у високогір’ї... На сон залишається не більш як п’ять годин, який ще часто-густо переривають агресивні вовки-хижаки чи й ведмеді, здійснюючи зухвалі набіги на кошари чи зазіхаючи на жертви і серед білого дня вже на пасовиськах. Добре, що на помочі ще вірні сторожі-гавкуни. Одне слово, не так романтичний, як каторжний вівчарський труд, хоч його місце для душевної насолоди — на мальовничих піднебесних природних просторах. Термін тваринницької «одіссеї» триває від злуки і аж до розлуки отар. Там, де величезна отара — від весняного Юрія і до осіннього Дмитра...
Отож, в добру путь, отари, щасливого літування вам, сміливці-вівчарі!
Міжгірський район
Закарпатської області.
Фото Василя ПИЛИПЧИНЦЯ.
