Коли почалася Україна і де витоки Української державності? У Трипіллі, яке сім тисяч років тому на обширах від Карпат до Дніпра і Чорного моря витворило унікальну культуру і традиції, збережені до сьогодні, в Антському царстві, що існувало майже три століття, від початку IV до VII ст. н. е. між Дністром і Дніпром, чи в Київській Русі? Який рік є точкою відліку, початком першого державного утворення, об’єднання племен, що «мали кожне свої звичаї, закони і науку батьків своїх — кожне свою натуру»? Чи цією точкою відліку, підкріпленою джерельною базою, є 838 р., коли руси організували посольство у Візантію і його приймав імператор Теофіл; 839 р., коли, як повідомляють хроніки, руські посли з Києва прибули до Інгельгейма — столиці короля франків Людовіка Благочестивого; 852-й, рік походу руської дружини на чолі з Аскольдом і Діром на Царгород (Константинополь), чи 860 р., у який Русь підписала першу відому нам міжнародну угоду? Чи більш ранні дати — 602, 810 рр. й інші, що згадуються в літописах у зв’язку з подіями на наших теренах. Як витворювався український народ, нація, що перейняла історичний спадок багатьох племен і народів, які мешкали і господарювали на берегах Дніпра? І, нарешті, коли з’явилася солов’їна, відколи нею розмовляли наші пращури і яка роль мови у державотворчих процесах? Ці та інші актуальні питання стали темою круглого столу «Українська держава: витоки, становлення», що за ініціативи Першого віце-прем’єр-міністра України, голови Всеукраїнського товариства «Меморіал» імені В. Стуса Степана Кубіва, відбувся у редакції газети «Голос України», і в якому взяли участь голова Комітету Верховної Ради України  з питань культури і духовності Микола Княжицький, головний редактор юридичного журналу «Право України», доктор юридичних наук, професор, академік НАПрН України Олександр Святоцький, доктор юридичних наук, професор, член-кореспондент НАПрН України Руслан Стефанчук, доктор історичних наук, професор Київського національного університету імені Тараса Шевченка Володимир Сергійчук, доктор філологічних наук, академік НАНУ Григорій Півторак, доктор історичних наук, декан історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка Іван Патриляк, кандидат історичних наук, доцент Київського національного університету імені Тараса Шевченка Віктор Короткий, кандидат історичних наук, доцент Львівського національного університету імені Івана Франка Ольга Щодра, заступник голови ВГО «Меморіал» імені Василя Стуса Богдан Моркляник, головний консультант Секретаріату Комітету Верховної Ради України з питань культури і духовності Кирило Грабчак.

Учасники круглого столу наголосили, що тема Української державності давно присутня в науковому середовищі та ЗМІ. Зокрема, газета «Голос України» років 15 під рубрикою «Історія краю» розповідає про Трипілля, Кам’яну Могилу, тисячолітню традицію державотворення в Україні-Русі, про становлення козацької держави в ході національно-визвольних змагань Богдана Хмельницького та УНР у 1917—1921 рр. Сучасна Україна є єдиною спадкоємицею Київської Русі, але історія її державності, певно, сягає й давніших часів. Історики та правники зазначають, що необхідно проводити подальші наукові дослідження, круглі столи, обговорення теми у суспільстві з метою визначити та законодавчо закріпити День Української державності, що в умовах інформаційної війни є надзвичайно актуальним.

Степан КУБІВ.

— Сьогодні для України, як ніколи, важливо повернути своє місце у світі та звернутися до історичних джерел, — наголосив Перший віце-прем’єр-міністр України Степан Кубів. — Упродовж століть вороги української незалежності постійно намагалися привласнити собі нашу історію.
З одного боку, вони прагнули узурпувати державотворчу тяглість України-Руси, під виглядом міфологічної Київської Русі, де Київ іменували «матір’ю городов русскіх» чи «колискою трьох братніх народів». Натомість, з іншого, здійснювали спроби шляхом системних репресій та фальсифікацій стерти генетичну пам’ять нашого народу про тисячолітні традиції національної державності та прагнення до самовизначення.
Як переконують історичні джерела та дослідження, встановлення зв’язків давньоукраїнської держави з іншими країнами було однією з головних ознак національної державності того часу. 838 р. посольство України-Руси уклало Торговельну угоду з Візантійською імперією. Про це повідомили Бертинські аннали (пам’ятка середньовічного літописання 830—882 рр.). Цей факт засвідчив не лише тяглість національного державотворення, але й тяглість міцних союзних відносин з нашими західними партнерами. У ті складні часи українська держава займала вагоме місце в політичних та економічних відносинах європейського континенту. Успіхи дипломатії часів Святослава Хороброго, Володимира Великого, Ярослава Мудрого, Володимира Мономаха, Короля Данила опиралися на традиції попередніх міждержавних відносин, — наголосив Степан Кубів. — Думка про Україну, як могутню та надійну державу, була сформована набагато раніше, ніж вважалося донині.
Сьогодні ми ініціюємо утвердження Дня Української державності. Дати, яка не лише свідчитиме про відновлення історичної правди та справедливості, а й підкреслюватиме роль і місце українського народу та державності у глобальних цивілізаційних процесах. Чому це важливо саме тепер? Тому що саме зараз Україна стоїть на захисті всього демократичного світу перед загрозою московської сваволі та деспотії. Тому що взаємовизнання, яке має тисячолітнє коріння, відкриває нові перспективи для сучасних міжнародних зв’язків.
Утвердження 1180-ліття Української державності дозволить нам заявити про себе на весь світ як про одну з найдавніших держав. Ми заявимо про Україну як про продовжувача традицій стабільного цивілізаційного розвитку європейського регіону, запоруки якісного розвитку демократичних цінностей і свобод. Це також суттєво підвищить рівень національної свідомості, пробудить гордість українців за країну, яка має тисячолітні традиції державотворення, і займає належне їй місце серед багатьох інших світових країн. Міжнародне визнання є основою гармонійного державного розвитку, — зазначив Степан Кубів.

Микола КНЯЖИЦЬКИЙ.

— Нині ми святкуємо 100-річчя Української революції, яка проголосила державність України, — зазначив голова Комітету Верховної Ради України з питань культури і духовності Микола Княжицький. — Але це проголошення чи відновлення Української державності? Важливо, щоб ми самі досягли певного консенсусу і зрозуміли, звідки бере початок Українська державність, чим була для Української державності Київська Русь, чим Велике князівство Литовське, чим — Галицько-Волинське князівство, як державність відбувалася і як переходила з однієї юридично-правової форми в іншу. Це питання для істориків. На подібні питання кожен народ має відповідь, а українці в своїй загальній свідомості ще відповіді не мають.
Якщо буде потрібно політично підтвердити такий історичний і суспільний консенсус, то Верховна Рада буде готова і повинна це зробити, навіть покликана це зробити.
Одним з важливих кроків на шляху до визначення початків державності на наших теренах, етапів розвитку держави та утвердження Дня Української державності є визначення самих понять «державність» і «держава».

Олександр СВЯТОЦЬКИЙ.

Олександр Святоцький, головний редактор юридичного журналу «Право України», доктор юридичних наук зазначив:
— Мусимо констатувати, що попри надзвичайну популярність у сучасній українській науці та публіцистиці питання державності, цей термін вживається як суто літературна метафора, без означення чіткого змісту. Відповідно, подібна ситуація сприяє виникненню безлічі спекуляцій довкола поняття державності. У кращому разі державність пов’язують із категорією «держава», вживаючи ці слова як синоніми.
Натомість, ще у 1949 р. український письменник, державний та політичний діяч Володимир Винниченко визначав державність як комплекс тих інститутів економіки, політики, культури, які діють на території, населеній національним колективом, які зв’язують його в компактну цілість та забезпечують його розвиток у сучасному і майбутньому. Державність — це устрій всього матеріального і духовного буття цілого народу.
«Нація без державности є покалічений людський колективний організм... Адже, як і у всякої індивідуальної істоти на землі найперша потреба — це зберегти своє життя, забезпечити його розвиток, передати спадщину в наступні покоління, так і для кожної нації власна держава є найкращим засобом збереження життя і розвитку...», наголошував Володимир Винниченко у своєму творі «Заповіт борцям за визволення».
Зміст державності є значно ширшим порівняно з поняттям «держава», — каже правник. — Державність є своєрідним фундаментом держави, і остання, у свою чергу, є однією із складових — своєрідним вінцем державності. Головні ознаки державності:
1) втілення права нації на власну незалежність, що є першим кроком на шляху до власної державності;
2) суспільна влада (центральне управління, адміністрація на місцях, суд і судочинство, збройні сили, фінансова та фіскальна системи, податки, право на ведення зовнішніх зносин);
3) система правових норм (закони та інші нормативні акти, що фіксують відповідні суспільні порядки та відносини);
4) населення і територія з визначеними кордонами;
5) міжнародне визнання держави;
6) існування національної ідеї як ідеї самопізнання та самоствердження нації, що формується на основі усвідомлення нею себе як єдиного цілого, її самоідентифікації через спільність історичної долі та культури і спрямована на вольове об’єднання націй заради досягнення спільної мети;
7) громадяни складають певну цілісність, населення має високий ступінь національної свідомості, в країні успішно проходять процеси націотворення, формування повноцінної нації.
Відштовхуючись від вищезазначених ознак, можемо стверджувати про становлення сучасної Української державності. Так, за роки незалежності Україна стала на шлях побудови демократичної, правової та соціальної держави. Демократія, верховенство права, права людини в сучасній Україні орієнтовані на визнані світові стандарти. Однією з центральних проблем держави є відсутність консолідуючої суспільство національної ідеї, яка існує лише тоді, коли об’єднує націю, а її складові не піддаються сумніву переважною більшістю суспільства. Наслідком цих процесів є недовіра до держави загалом і, як наслідок, молоде покоління все більше проймається зневірою у майбутнє цієї держави і бачить лише один шлях — виїхати за кордон.
Лише зосередженням уваги на всіх аспектах устрою національного, матеріального і духовного буття народу можна втілити мрію про Українську державність у дійсність.

Ольга ЩОДРА.

— Для встановлення дати відліку історії Руської держави і історії формування Української державності загалом, яка за всіх обставин буде символічною та умовною, першочергове значення мають писемні джерела, — сказала Ольга Щодра, кандидат історичних наук, доцент Львівського національного університету імені Івана Франка. — Не заперечуючи важливості вітчизняних літописних пам’яток, хочу наголосити, що їх інформація про події ІХ ст. і початки Русі вимагає ретельного аналізу і порівняння з іншими джерелами, оскільки: по-перше, до нас не дійшли оригінали літописів, а лише їхні копії у складі літописних зведень ХІV—ХV ст.; по-друге, оригінальний текст найдавнішого літопису Повісті временних літ, автором якого вважається Нестор, був написаний на початку ХІІ ст., майже через 300 років з часу утворення Русі, тобто літописець не був сучасником подій і знав про них лише з переказів. Очевидно, що він зафіксував радше уявлення про початки Руської держави, характерні для книжників ХІІ ст., а не реальні події на той час уже глибокої давнини. До того ж у дослідників є серйозні підстави вважати, що літописні статті, датовані ІХ ст., зокрема легенда про прикликання варягів, не були написані Нестором, а є пізнішою вставкою в первісний текст Повісті временних літ. Сумніви у достовірності літописних статей, датованих ІХ ст., підкріплює і той факт, що, як довели археологічні дослідження, у ІХ ст. Новгорода на Волхові, який нібито заснував легендарний Рюрик, ще не було.
Водночас у зарубіжних джерелах — візантійських, арабських і західноєвропейських маємо переконливі докази існування Руської держави вже у першій половині ІХ ст. Свого часу Михайло Грушевський наголошував на необхідності їх використання для дослідження початкової історії Русі. Особливо хочу наголосити на важливості такого західноєвропейського джерела, як Бертинська хроніка. Зберігся її оригінал, написаний єпископом Пруденцієм у ІХ ст. Її автор був придворним капеланом імператора франків Людовика Благочестивого, тобто сучасником і добре інформованим свідком описуваних подій. Його повідомлення про прибуття руського посольства в столицю імперії франків Інгельгейм у травні 839 р. не викликає у дослідників жодних сумнівів, як і той факт, що прийом руського посольства візантійським імператором Теофілом, про що також повідомляє Пруденцій, враховуючи особливості навігації у Чорному морі у той час, відбувся у 838 р. В історіографії прийнято датувати посольство 838—839 рр. Вважаю, що ця дата, коли послів від народу «рос» приймали правителі двох великих європейських держав — імператор Візантії і імператор франків — якнайкраще підходить для початку відліку історії Української державності.
Очевидно, що Русь не була першою українською державою. Маємо писемні згадки про існування на теренах України у ІV ст. Антського союзу, — продовжує Ольга Щодра. — Однак твір візантійського автора Йордана «Про походження і діяльність готів», у якому згадується король антів Бож і його 70 старійшин, був написаний пізніше — у VІ ст., тобто Йордан не був сучасником подій, а інформацію про них отримав з «других рук» — із записів державного секретаря готського короля Теодоріха Великого Кассіодора. Як відомо, анти воювали з готами, а тому інформація Кассіодора, по-перше, могла бути не зовсім об’єктивною, а по-друге, навряд чи поразка антів і страта Божа готами, про що повідомляє візантійський автор, підходять для встановлення символічної дати утворення Української держави. Безперечно, що ще з антських часів, а можливо, й з іще глибших віків, беруть початок витоки Української державності. Її рання історія ще потребує досліджень. Відомо, що після Антського союзу на теренах України існувало велике об’єднання дулібів-волинян, Велика Хорватія, племінні княжіння полян, древлян, сіверян, уличів, тиверців, про що маємо епізодичні згадки у писемних джерелах. Цей тривалий процес державотворення увінчався утворенням Руської держави, яка на початку ХІ ст. перетворилася на найбільшу європейську імперію, а її столиця Київ — на одне з найбільших європейських міст, яке західні хроністи називали «окрасою Сходу» і «суперником Константинополя». Історію Русі можемо значно повніше відтворити завдяки писемним джерелам і її вагомій ролі у міжнародному житті середньовічної Європи. А тому її поява на міжнародній арені у 838—839 рр. є, на наш погляд, найбільш вдалою символічною датою для відліку історії українського державотворення. Приймаючи її, ми продовжуємо також українську історіографічну традицію, оскільки саме з Русі Михайло Грушевський починав історію Української державності, — підкреслює Ольга Щодра.
Учасники круглого столу зазначили, що проблема формування Української держави, її витоки тісно пов’язані з ще одним складним питанням — коли почався етногенез українців, коли почала формуватися нація. Відомий історик і археограф Ярослав Дашкевич наголошував, що українська нація має тисячолітню історію. З багатьох джерел — хронік, щоденникових записів європейських і арабських мандрівників добре відомо, що світ і Європа ідентифікували козаків з українцями і казали: не думайте, що козаки окремий народ, окрема нація — це українці. Європейські володарі та хроністи добре розуміли, що Русь — це Україна, а Україна — це Русь. Богдан Хмельницький у 1648 р. титулувався єрусалимським патріархом Паісієм як «князь Русі». У 1658 р. Гадяцька унія передбачала своїм пунктом створення князівства Руського. Як наголошують історики, ситуація змінилася у XVIII ст., коли почала формуватися російська офіційна історіографія і наш північно-східний сусід став розглядати історію Київської Русі як етап історії Росії. У 1721 р. Петро I змінив назву «Московське царство», «Московія» на «Росія» (грецька транскрипція назви української імперії Русь), заявивши: «Отныне народ московський будет зваться народом русским!» Цар Петро та його наступники розсилали по Європі агентів, аби ті вишукували й вилучали з книгарень і бібліотек мапи, на яких Московія значилася Московією, а Україна — Україною чи Руссю, і платили писцям золотом, щоб ті замість Московія писали Росія. У науковому світі на спроби Кремля приватизувати Русь дивляться скептично, але офіційна історіографія, навчальна література розглядають Русь саме як частину історії Росії. А оскільки столицею Русі був Київ, то Москвою вже давно робляться спроби перетягнути ту столицю на північ, у Новгород, на Ладогу.
Насправді літописці чітко знали, що Русь — це середнє Подніпров’я, її ядро Київ — Чернігів — Переяслав, як і те, що Новгород, Суздаль ніколи Руссю не були. Візантійський імператор Костянтин Багрянородний відрізняв Русь внутрішню від зовнішньої, тобто від приєднаних до неї земель, тож історію Новгородської, Володимиро-Суздальської землі, зазначають дослідники, слід розглядати як історію провінцій Руської імперії із столицею у Києві.
Незважаючи на знищення «неправильних» географічних мап, втручання у літописи і їх переписування з метою привласнення імені «Русь» та її історичного спадку в ментальності народу завжди жила державницька традиція, що існувала на наших теренах від найдавніших часів. Зокрема, від часів черняхівської культури, що залишила по собі 3,5 тисячі пам’яток від Вісли до Сіверського Дінця, городища, покриті кладами римських монет, що свідчить про унікально високий рівень розвитку черняхівців, розвинене ремісництво та торгівлю. Саме черняхівцям, які, як вважають фахівці, були одним з етапів етногенезу українців, приписують будівництво Змієвих валів (про це свідчать проби дерев’яних зрубів). Вали, що збереглися на Переяславщині, Коростенщині та в інших місцях, простягнулися на дві тис. кілометрів. В основі вони — 21 м, заввишки — 16 м і, ймовірно, побудовані у II—IV—VI ст. За масштабами робіт у світовій історії прирівнюються тільки до Великої Китайської стіни. Тож виникає слушне запитання, чи можна було у ті часи вести таке будівництво, не маючи адміністрації та системи управління?

Іван ПАТРИЛЯК.

— Сьогоднішня дискусія дуже важлива, адже ми ведемо мову про державну тяглість, про націю та етногенез, — сказав доктор історичних наук, декан історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка Іван Патриляк. — Питання в тому, чи можемо ми претендувати на державницький спадок середньовічних держав руських, доруських, слов’янських бодай, які були на території сучасної України. Є певна державна традиція. В епоху пізнього середньовіччя, в епоху раннього модерну, козацьку іноземці чітко ідентифікували Україну як щось окреме, як від Польщі, так і від Москви, не кажучи про тюрксько-османський світ.
І українці себе чітко ідентифікували як руси. Чому? Чому існувала ця тяглість? Очевидно, що ця тяглість не збереглася б, якби руси не ідентифікували себе як Русь, як щось таке, що зросло з цієї території. Свого часу Антоній Сміт написав «Культурні основи націй» і поставив крапку в дискусії між модерниками, правічниками, споконвічниками. Ми дискутуємо про різні форми нації. Це не означає, що нація з’явилась з буржуазними революціями, промисловим переворотом, нація існувала, тільки в іншій формі, в середньовіччі, в досередньовічну епоху. Тож ми повинні говорити про українську державність як про процес тяглий.
Наша історія — типова європейська історія і ми маємо право на середньовічні наші державні слов’янські утворення, як французи на Гальську чи Франкську держави, а румуни — на Дакську державність.

Віктор КОРОТКИЙ.

— Проблематика, яку розглядають учасники круглого столу, має дві складові — політичну і наукову, — сказав кандидат історичних наук, доцент Київського національного університету імені Тараса Шевченка Віктор Короткий. — Науковці на більшість поставлених запитань уже відповіли. Тепер черга за правниками. Треба чітко сформувати новий понятійний апарат, дати визначення того, що ми розуміємо під поняттям держава, державність, державні кордони, показати, які держави можуть бути в умовах рабовласницького, феодального, нового часу. І коли буде проведена ця класифікація (марксистсько-ленінські визначення давним-давно застаріли), буде зрозуміло, що у нас задовго до Русі було Антське царство. У нас є держава антів, і цим усе сказано. Коли подивимося на це питання з точки зору політики, давайте згадаємо чехів. Коли перед чехами стало питання національного визначення, вони виокремили державу Само, яка вважається найдавнішою державою всіх слов’ян. А чого ми не можемо поставити питання про державу антів, і тоді ця держава буде найдавнішою в усіх слов’ян? Хоча це питання і Грушевським, і Брайчевським піднімалося, воно поставлено. Науковці мають величезні здобутки у дослідженні пеньківської культури, яка теж є наша державність.
Потрібно пошукати в арабських джерелах визначення терміну «Русь». У 555 році у хроніці Захарія Ритора згадується слово «Русь». Це тоді, коли гуни зруйнували частину вірменських міст і взяли в полон вірмен. Вірмени, які тоді потрапили на нашу територію і тут зустрічалися з людом, кажуть про наш народ — «русь», «рос», «роуз».
Якщо ми шукаємо витоки нашої державності, тоді повинні зрозуміти, хто такі слов’яни, хто такі праслов’яни, звідки вони походять. Я не погоджуюся з тим, що територія України — це східна окраїна етногенезу праслов’ян. А чому не центр етногенезу? Сьогодні всі науковці, навіть російські, з часів радянської влади, визнають, що анти — це східні слов’яни. Визнають це поляки, практично весь світ визнає. Тільки одні кажуть, що анти — це всі праслов’яни, інші — що анти — це східні слов’яни, а ще частина — що анти — це українці, одна з гілок східних слов’ян. Ми можемо взяти за аксіому, що анти — це східні слов’яни, і тоді у нас є чітка конструкція нашої державності. Антське царство — етап нашої державності. Але ми не повинні забувати, що на території України існували не тільки слов’янські державності. Велика Болгарія де була? На території України. Кубрат, перший їх великий цар, де похований? На території України. Тут чітко треба розмежувати слов’янські і неслов’янські державності. 

Григорій ПІВТОРАК.

— Для нас дуже важливе значення має той факт, що територія сучасної України була східною частиною прабатьківщини слов’ян, — долучився до розмови доктор філологічних наук, академік Національної академії наук України Григорій Півторак. — Це територія Польщі і наша — від Прип’яті до Дикого степу, від Карпат до Дніпра і нижніх течій, до Сули, Ворскли і Псла. Праслов’янська спільність проіснувала до середини I тисячоліття н. е., а від V—VI ст. вона розпалася. Цей розпад збігся із занепадом і розпадом священної Римської імперії (476-й — рік падіння Риму), і відтоді на цій території починають поступово формуватися окремі етноси. На Наддніпрянщині, з лінгвістичного, історичного погляду, абсолютно очевидно, що від V—VI ст. формується один етнос, який у середньовіччі дістав назву український етнос. Його мова — народна, діалектна — формується незалежно від політичних ситуацій. Українська сформувалася значно раніше державності. А ось мова, яка обслуговує державу, виникає тоді, коли з’являється потреба обслуговувати державні інституції, створювати юридичні документи і таке інше. Історичні факти свідчать про те, що український етнос, хоча в різних ареалах він відрізнявся духовною і матеріальною культурою, діалектами, декілька разів підходив до порога державності. Зокрема, до порога державності підійшли племена черняхівської культури, союзи племен — склавини, поляни, деревляни, сіверяни, у південній частині нащадки антів — уличі, тиверці, хорвати. З лінгвістичного погляду українська державність — це Русь. Не просто Русь-держава, а Русь — перша українська держава, тому що за межами території від Прип’яті до степу і від Карпат до Дніпра у той час, від VI до X ст. слов’ян ніде не було. Північніше Прип’яті жили балти, на північному сході — фіно-угри. І тільки унаслідок поступової міграції через Прип’ять на північ люди дуже неохоче, дуже повільно заселяли сучасну європейську Росію, яка в ті часи була вкрита непрохідними хащами і болотами. Там про державність не могло бути й мови. Державу, національну державу чи імперію завжди започатковував один етнос. Русь започаткували праукраїнці, османську імперію — турки і т. д. Уже потім, унаслідок завоювань, приєднання нових земель, держава розростається територіально, на великих просторах, але все-таки державотворчим компонентом була і залишається якась одна нація. Тому мають рацію ті дослідники, які вважають Русь першою українською державою. Київською її назвали історики у XIX ст., а це була просто Русь. Вона мала продовження після розпаду, її спадкоємці — Галицько-Волинське князівство, Велике Литовське князівство. Це була, по суті, українсько-білоруська держава і мова державна там була староукраїнська, литовці тільки дали назву. Пізніше виникає Січ Запорозька, це теж державність. Оця велика спадщина духовно жила в народі, згадки про державність не згасали, аж поки на початку XX ст. не відбулася національно-визвольна революція і не постала Українська Народна Республіка. Щодо мови, то спочатку Русь обслуговувала староукраїнська мова, що виникла на основі церковнослов’янської. На місцевому українському ґрунті вона набула багато рис народних діалектів, і ті документи, які дійшли до нашого часу, а вони дійшли з другої половини XI ст., зокрема «Слово о полку Ігоревім» і інші, написані староукраїнською мовою. Творів було значно більше, звичайно, в часи війн, нападів чужинців багато чого загинуло. Ця мова проіснувала від X і до кінця XVIII ст. А вже наприкінці XVIII і на початку XX ст. на народній основі середньонаддніпрянських діалектів і говорів виникає нова українська мова. Започатковував її, як ми знаємо, Іван Котляревський, значний внесок у її розквіт зробили поети-романтики Євген Гребінка, Віктор Забіла, Левко Боровиковський, прозаїк Григорій Квітка-Основ’яненко, а основоположником став Тарас Шевченко. Ця мова, вдосконалена, існує і по цей день.

Руслан СТЕФАНЧУК.

— Назва нашої держави «Україна» з’явилася в останній чверті XII ст., — продовжив тему доктор юридичних наук, професор, член-кореспондент НАПрН України Руслан Стефанчук. — Уперше в Іпатському списку «Повісті минулих літ», де літописець розповідає про смерть переяславського князя Володимира Глібовича у 1187 р., сказано: «І плакали по ньому всі переяславці... За ним же Україна багато потужила». Через два роки, у 1189-му, було відзначено, що князь Ростислав приїхав «до України Галицької». Походження назви Україна здавна привертало увагу багатьох вчених, але однозначного пояснення й досі немає. Одні дослідники пов’язували її зі словами «край» — «найвіддаленіша від центру частина території, околиця», «у краю», тобто «погранична територія», інші — з іменниками «край», «країна» у значенні «рідний край, своя країна, рідна земля; земля, населена своїм народом». І нарешті ще один погляд, за яким назва Україна нібито походить від дієслова «украяти» (відрізати), тобто первісне значення цієї назви — шматок землі, украяний (відрізаний) від цілого, який згодом сам став цілим (окремою країною).
Цікавими і переконливими є погляди відомого українського мовознавця доктора філологічних наук, професора, академіка НАН України, заслуженого діяча науки і техніки України, автора понад 250 праць з історії та діалектології східнослов’янських мов, етногенезу східних слов’ян Григорія Півторака. Цей авторитетний вчений обґрунтував цілісну теорію походження української, білоруської та російської мов, він спростував міф про те, ніби українці, білоруси та росіяни походять з єдиної давньоруської народності. Учений доводить, що Київська Русь від самого початку формувалася як рання українська держава. Її державотворчим і об’єднавчим етносом стали південні русини, тобто праукраїнці.
Беручи до уваги наукові переконання професора Г. Півторака та інших учених, впевнений, що найвірогіднішою й найпереконливішою необхідно вважати версію, яка пов’язує назву Україна зі словами «край, країна», хоча зв’язок цей не прямий, а значно складніший. Як дослідив український учений В. Скляренко, процес становлення поняття «Україна» був досить тривалий і мав декілька етапів, — сказав Руслан Стефанчук.
— Цілком погоджуюся з професором Григорієм Півтораком в тому, що вже після розпаду праслов’янської етномовної спільності у східних слов’ян від слова «украй» виникло слово «україна» із значенням «відділений шматок землі; відділена частина території племені». Коли упродовж VI—VIII ст. східнослов’янські племена або союзи племен переросли у князівства, відомі в історичній літературі під назвою «літописні племена» або «племінні князівства», а згодом утворилася рання українська держава Русь, змінилося значення і слів «країна та україна». Слово «країна» від значення «територія племені» поступово набуло значення «територія князівства», а потім — «територія Русі». Відповідно до цього змінилося значення й слова «Україна»: замість первісного значення «відділена частина території племені» воно стало означати «відділена частина території князівства», а потім — «відділена частина території Русі».
Згодом, у період середньовічної роздрібненості Київської Русі (з XII ст.), коли від неї почали одне за одним відділятися незалежні князівства, слово «Україна» набуло значення «князівство». Уперше згадану в Іпатському списку «Повісті минулих літ» україну дослідники розуміли по-різному: як пограничну з Київською землею територію Переяславської землі; як усю Переяславську землю, названу україною через те, що вона межувала з половецьким степом; як первісну Русь (тобто Київську, Переяславську і Чернігівську землі); як усю Київську Русь. Проте найвірогідніше, що літописець назвав україною саме Переяславську землю, але не тому, що вона межувала з половецьким степом; як первісну Русь (тобто Київську, Переяславську і Чернігівську землі); як усю Київську Русь. Проте найвірогідніше, що літописець назвав україною саме Переяславську землю, але не тому, що вона межувала з половецьким степом, а через те, що була окремим князівством. Крім Переяславської україни, була ще Галицька україна, Волинська україна, Чернігівська україна, Київська україна та інші україни — самостійні князівства. Це видно з того, наприклад, що під 1189 р. той самий Іпатський список повідомляє: князь Ростислав прибув «до україни Галицької, і взяв два городи галицькі, а звідти пішов до Галича». У 1213 р. князь Данило «поїхав з братом і забрав Берестій, і Угровськ, і Верещин, і Столп’є, і Комов, і всю Україну». Те, що слово «україна» аж до XVI ст. означало окреме князівство, чітко видно із свідчень тогочасних літописів: «Кримський цар... хотів іти на царя і великого князя украйну,.. а пішов був на черкаси» (Львівський літопис під 1556 р.); «приходив на цареву і великого князя україну на Сіверські міста із Канева князь Михайло Вишневецький» (Олександро-Невський літопис під 1563 р.). З другої половини XIV ст. більшість князівств Київської Русі, на основі яких сформувалася українська народність, потрапили під владу Литви і Польщі. Від цього часу назва «україна» почала вживатися і щодо цих двох частин території: землі, підкорені Литвою (Чернігівсько-Сіверське, Київське, Переяславське і більша частина Волинського князівств), іноді називалися литовською україною, а землі, підкорені Польщею (Галицьке і частина Волинського князівства), — польською україною.
З виникненням козацтва наддніпрянські землі, де збиралися козаки, дістали назву козацьких україн, що відображено і в українському фольклорі: наприклад, у народній пісні: «Ой по горах, по долинах, По козацьких українах Сив голубонько літає, Собі пароньки шукає».
На час визвольної війни українського народу проти шляхтицької Польщі під проводом Богдана Хмельницького (1648—1654 рр.), як відзначає В. Скляренко, Україною називалися не тільки запорозькі, а вже всі наддніпрянські землі. Очевидно, від цього часу під Укрaїною стали розуміти цілу країну. Згодом ця назва поширилася й на інші східноукраїнські землі (зокрема на Слобожанщину, яка деякий час мала офіційну назву «Слободская Украина»). Західноукраїнські землі й далі називалися Руссю, але поступово назва Україна поширилася й на західний регіон і стала спільною для всієї етнічної території українців. Зміна національного етноніма «русин, руський» (від Русь) на «українець» (від Україна) була історично необхідна. Перехід до нового етноніма став своєрідною протидією агресивній політиці російського царизму, який ставив собі за мету денаціоналізувати українців і розчинити їх в «общерусском море». В умовах, коли Московська імперія з експансіоністських мотивів присвоїла собі історичну назву України — Русь, а для панівного етносу запровадила трохи підправлений від слова «руський» етнонім «руський» і поширила його й на мешканців історичної Русі — України, перехід від самоназви «русин, руський» до етноніма «українець» завдав істотного удару по імперській ідеї московського самодержавства «единого русского народа от Камчатки до Карпат». Це мало величезне значення для утвердження національної ідентичності всього українського народу. Спочатку суто географічна назва Україна поступово перетворилася в національну ідею, яка об’єднала в одне ціле такі історичні й географічно не схожі між собою регіони, як Полісся, Сіверщина, Слобожанщина, Донбас, Наддніпрянщина, Причорномор’я і Волинь, Поділля, Буковина, Прикарпаття та Закарпаття.

Богдан МОРКЛЯНИК.

— Одним із перших, хто актуалізував тему української державності, відновлення історичної пам’яті, зміцнення незалежності і державності став «Меморіал», Всеукраїнська правозахисна організація на чолі з Першим віце-прем’єр-міністром Степаном Кубівим, — підкреслив заступник голови ВГО «Меморіал» імені Василя Стуса Богдан Моркляник. — Дякуємо також газеті «Голос України» за низку публікацій, присвячених тематиці, яку нині обговорюємо, зокрема за матеріали про Бертинські аннали. Це унікальний документ, пам’ятка середньовіччя, написана у 830—882 рр. у Франкській імперії, що містить найдавнішу західноєвропейську згадку про Русь. З цього та з інших документів ми знаємо, що українці вже в давні часи були інтегровані в світову спільноту, мали торговельні відносини з багатьма країнами. Це підтверджує і археологія. На городищах часів Русі-України знаходять монети візантійські, арабські, римські.
Будь-яка дискусія щодо історичної спадкоємності, ідентичності завжди є цікавою і корисною. Дуже важливо на підставі документів встановити те, що називається тяглість — правонаступність в юридичному розумінні. Ще раз варто наголосити, що вивчення і популяризація державності мають стати складовою державної політики. Один правовий документ нічого не дасть. Можливо, треба створити Центр української державності, який би й займався вивченням витоків державності, історії становлення нашої держави та її популяризацією.

Кирило ГРАБЧАК.

— З пропозицією встановити День Української державності виступили три Президенти України — Леонід Кравчук, Леонід Кучма і Віктор Ющенко — та передали Голові Верховної Ради України відповідне звернення. Їхня позиція, як і нинішнє обговорення теми української державності й ідентичності, надзвичайно актуальна і, певно, заслуговує на підтримку парламенту, — зазначив головний консультант Секретаріату Комітету Верховної Ради України з питань культури і духовності Кирило Грабчак. — Наступним кроком щодо підготовки і прийняття відповідного нормативно-правового акта можуть стати розширене засідання Комітету Верховної Ради з питань культури і духовності, комітетські слухання, де б було узгоджено позиції, які б об’єдналися в документі. Після фахових дискусій, громадського обговорення буде прийнято відповідне обґрунтоване рішення. А основною точкою відліку української державності має стати конкретна історична дата.

Володимир СЕРГІЙЧУК.

— Коли йдеться про повноцінну державність будь-якого народу, то змушені визнавати необхідність її міжнародного визнання, — зазначив доктор історичних наук, професор Київського національного університету імені Тараса Шевченка Володимир Сергійчук. — Можна погоджуватися, звичайно, з тим, що на зорі становлення нашої державності зовсім інші були критерії її визнання — тоді справді будь-який володар міг проголосити власне самоврядування, відгородившись від світу до того часу, поки сусіди не завоюють такі самопроголошені території.
Але зовсім інша ситуація, коли сусіди, насамперед найближчі, рахуються з новою державною організацією, намагаються підтримувати з нею дружні стосунки, входити у взаємовигідні союзи, тобто визнають її існування.
Не менш важливо при цьому й те, що ці сусіди залишають своє враження про рівних собі, яке виробляється під час різноманітних контактів — політичних, військових, економічних, культурних. Ось чому для нас важливим документом є свідчення візантійського імператора Михайла ІІІ (840—867), який відгукується 852 р. про руських князів. І коли могутня держава зі столицею на Босфорі іменує терени розселення наших предків Руською землею, то, з усього видно, там уже і політично ідентифікували їх. Принаймні можемо стверджувати про міжнародне визнання Русі 860 р., коли Візантія укладає договір з київськими князями Аскольдом і Диром після їхнього вдалого походу на Царгород.
Крім того, важливими є спільні ознаки, які можна бачити в писемності, освіті, мистецтві, що було можливо завдяки одній вірі й церкві, які трималися на єдиній ієрархії, яку скріплював київський митрополит до нашестя татар на Київ у 1240 р.
Міжнародне визнання має і наступний етап української державності — Галицько-Волинське князівство. Адже тільки це державне утворення на наших землях визнає Європа через коронацію Данила Галицького королем Русі в грудні 1253 р. І саме з коронацією Данила Галицького поняття Галичини в Європі почало остаточно ототожнюватися з поняттям Русь, про що свідчила й спеціальна папська грамота.
Можемо скільки завгодно говорити про вплив руськості на розвиток Великого князівства Литовського, але світ буде визнавати його за тим народом, який дав назву державі. Що з того, що наші князі були маршалками сейму й головнокомандувачами війська там — вони працювали над утвердженням саме держави литовців.
Тільки з визнанням козацтва політичним проводом українського народу розпочинається процес відродження нашої державності, підвалини якого закладав князь Дмитро Вишневецький, а реально втілив у життя гетьман Богдан Хмельницький. Перший договір Хмельниччини з турецьким султаном якраз і є свідченням міжнародного визнання України. І схожих документів козацтво залишить нам чимало. Однак коли воно спробувало укласти такий документ з єдиновірним московським царем, то зрозуміло, що зробило помилку. Не хто інший, як сам Богдан Хмельницький у жовтні 1656 р. заявив на козацькій раді в Чигирині після звістки про віроломність московської сторони під час так званого віленського перемир’я: «Діти, ви тим не журіться! Я знаю, що з тим зробити! Треба відступити від православного царя! Підемо туди, куди нам вкаже Всевишній, — не тільки під християнського царя, але й під бусурманського».
Наступники великого гетьмана намагалися виконати його політичний заповіт, але через неузгодженість спільних дій, підкупи й недержавницьку позицію окремих ієрархів православної церкви цього не вдалося досягнути.
А хіба проблема невизнання УНР такими світовими державами, як США, Велика Британія, Франція й Італія, не спричинилася до поразки Української національної революції на початку ХХ ст.? Чому? Бо не усвідомлювали тоді значення Української держави для еволюційного поступу людства.
Чи ми забули, як світ приглядався до нас після 24 серпня 1991 року? Хто нас визнав 25 серпня, тобто наступного дня? Чекали до 1 грудня 1991 року, бо ще сумнівалися, очевидно. Невже стерлося вже з пам’яті, як президент США Джордж Буш-старший запевняв Москву, що не поспішатиме з визнанням України, щоб не зашкодити Єльцину й Горбачову.
І тільки тепер світ нарешті починає усвідомлювати значення України, надаючи їй підтримку. Без цього нам не вистояти.

Під час круглого столу «Українська державність: витоки, становлення» йшлося і про те, що вивчення та популяризація української державності мають стати складовою державної політики.
Обговоривши тему, учасники форуму дійшли такого консолідованого висновку.
1. Питання історії займають щораз більше місця в нашому суспільному просторі. Окрім природного бажання краще пізнати своє минуле, це значною мірою обумовлено політичними чинниками, насамперед російською агресією проти України. Фальсифікації історії стали потужним засобом інформаційних війн, які Росія розгорнула проти України. Цілеспрямований наступ на історичному фронті розпочався задовго до військового конфлікту і певною мірою був його прологом. Ця невидима лінія фронту проходить через шкільні і вузівські підручники, через системну політику формування історичної пам’яті, якій російська влада приділяла і далі приділяє надзвичайно велику увагу.
2. У той час, коли історія України стає полем для політичних маніпуляцій і постійних інформаційних атак проти нашої держави, розв’язання завдань, спрямованих на посилення ідеологічної обороноздатності країни, вимагає постійної уваги українських державних органів і громадських організацій до питань історії і проведення активної політики історичної пам’яті. Заперечуючи тяглість традиції української державності, ставлячи під сумнів правомірність її існування, привласнюючи або дискредитуючи видатних діячів української історії, наші супротивники намагаються підірвати внутрішню ідеологічну стійкість українського суспільства і послабити позиції України на міжнародній арені.
3. У цих умовах особливого значення набуває наголошення нашої історичної спадщини, її тяглості і спадкоємності, зокрема звернення до витоків і початків формування української державності. Ми не перші на цьому шляху. Наш великий попередник — видатний український історик і перший президент новітньої України Михайло Грушевський свого часу переконливо довів світу тисячолітню традицію історії українського народу та його державності, вкарбував у свідомість своїх сучасників та їхніх нащадків, що українська державність — одна з найбільш ранніх у Центрально-Східній Європі, її витоки сягають ІV ст., коли на теренах України утворився могутній Антський союз. Його наступниками були держави-княжіння дулібів-волинян, полян, сіверян, древлян, уличів, тиверців, Велика Хорватія, про які повідомляють вітчизняні літописці та європейські й арабські середньовічні історики.
4. Розвиток української державної традиції став підґрунтям для утворення Руської держави (Київської Русі), яка наприкінці Х — на початку ХІ ст. перетворилася на одну з найбільших і наймогутніших держав середньовічної Європи. Саме Русь по-справжньому вийшла на міжнародну політичну арену, здобула широке міжнародне визнання і стала добре відомою в тогочасному світі — на арабському Сході і на європейському Заході. У 838 р. руських послів приймав візантійський імператор Теофіл, а 18 травня 839 р., як сповіщає автор франкської королівської хроніки, сучасник події єпископ Пруденцій, «послів від народу рос», правителя якого титулували імператором (тюркською «хаканом» або «каганом»), приймав у своїй столиці Інгельгеймі імператор франків Людовик Благочестивий. Вважаємо, що ця дата — 838—839 рр., — коли вперше згадується руське посольство до правителів великих європейських держав — Візантійської і Франкської імперій — якнайкраще підходить як символічна дата відліку історії української державності. Щоб закріпити її в історичній пам’яті українського народу, назавжди занести на скрижалі української історії, пропонуємо встановити День Української державності і відзначити цього року 1180 річчя її утворення.

Підготувала Світлана ЧОРНА.
Фото Сергія КОВАЛЬЧУКА.
Більше фото тут — www.golos.com.ua.