Тисячі росіян підписали вимогу про звільнення кінорежисера, сценариста і письменника Олега Сенцова, засудженого Кремлем на двадцять років. Росіянина за національністю, але громадянина України, який не побоявся любити свою батьківщину й поважати землю своїх предків. Серед 130 російських діячів науки і культури, які підписалися під зверненням, лауреат Нобелівської премії з літератури Світлана Алексієвич, письменниця Людмила Улицька, поет Лев Оборін, журналіст Сергій Пархоменко: «Ми вимагаємо відправити Сенцова на його батьківщину — в Україну. Смерть Олега Сенцова стане ганьбою для Росії й назавжди заплямує тих, хто міг би його врятувати, але не врятував». Суд окупантів не може бути справедливим за визначенням, казав Сенцов після вироку. І боягузтво, як і готовність»маршалів», «мориців», «кобзонів» узяти зброю й піти війною на колись братню країну, як і мовчання, — найстрашніший гріх на землі. Не мовчать.

Ілля ГІНЗБУРГ (з Москви, живе в Ерфурті, фотограф, дизайнер):
— Коли розпочалась помаранчева революція, я щиро заздрив українцям. Вони попереду нас! У них відбуваються процеси, до яких нам ще плисти й плисти... Якщо взагалі допливемо. А вони — змогли! Вони послали свого Кучму вздовж паркана. І хоча Ющенко виявився так собі в сенсі прапора свободи (оціночне судження), важливий сам факт, прецедент. Що, до речі, через кілька років повністю підтвердилося.
Коли Янукович усіх дістав, був посланий, і навіть ще далі, ніж свого часу Кучма. Весь світ аплодував Майдану. Всі ми співпереживали захисникам, оплакували Небесну Сотню. І у вас знову вийшло!
Але Росія почала війну з Україною. Окупувала Кримський півострів, запустила процес чеченізації скрізь, де змогла. І ось війна триває вже п’ятий рік. Велика Вітчизняна була коротша. Це дуже важко для України й дуже соромно для Росії. Однак агресія Росії проти України руйнує не Україну. Наскільки я розумію, там навпаки йде процес консолідації, перетворення населення на громадянське суспільство. Ця війна руйнує передусім саму Росію. Боюся, що вся ця вояччина триватиме, поки Росія не опиниться в цілковитій економічній і політичній задниці. Ніхто не знає, коли це станеться. Однак, незважаючи на цілковиту безнадію у зв’язку з черговою інавгурацією, чомусь мені здається, що це станеться швидше, ніж ми думаємо.
У кожному разі я бажаю Україні й українцям стійкості, мудрості й терпіння. Упевнений, що у вас усе вийде. А інакше навіщо все?

P.S. І, звичайно, бажаю Олегу Сенцову й іншим політв’язням якнайшвидшого звільнення.

Василь ГОРОБЕЦЬ (Міас, Челябінська область, пенсіонер):
— Дорога моя українська родино! Любі мої синки i доньки! Звертаюся до вас так, бо, мабуть, в Україні тепер залишилися тільки сини i доньки, а то й онуки колишніх моїх спiввітчизників-ровесників. Бо мені вже стукнуло 89 років, із них 69 проживаю тут, на Уралі, серед росіян. З’явилася ніби потреба попросити пробачення за те, що колись не повернувся в Україну, не залишив жодного сліду на рідній землі. Бувають часи, коли так потрібно Україні добре слово кожного її громадянина. Мабуть, проживання на чужині, далеко від рідної землі, ще дужче збільшило мою любов до неї. Буває, так виразно i болісно лунають у голові, в серці слова материної пісні:

Туман долом по долині,
Тяжко жити на чужині,
На чужині тяжко жити,
Як той камінь підносити.

Прикро буває, що сьогодні є в Україні люди, які не відчувають болю, який навіюють слова цієї пісні. З якою національною гордістю ми, російські українці, сприймали піднесення вашого духу, ваш Майдан, вашу боротьбу за свободу і незалежність. Прикро, що багато політиків забувають нашу багатостраждальну історію. І якою ціною дістається цей святий і єдино правильний вибір.
Не пам’ятають ці горе-політики, як трагічно закінчувалися долі наших предків за часів Івана Мазепи, Симона Петлюри... Хіба вони не бачать, не розуміють, з яким імперським апетитом приглядається до України її зазіхливий зухвалий сусід.
І сьогодні злободенно звучить пересторога Тараса «як кішечка підкрадеться, вижде нещасливий у тебе час та й запустить пазурі в печінку». Трапляються і тут, у Росії, «щирі» українці. Звичайно, вони без жодної ніяковості називають себе «хохлами», які по-материнськи «люблять» Україну. Але звідси бачать під кремлівським дахом, що в Україні робиться «не так, як треба». Через хвилину-другу спілкування з отими «щирими» доходиш висновку, що якби було можливо — за одного російського патріота-москаля Бориса Нємцова, обміняв би десяток тих «щирих».
Хочеться сказати деяким жіночкам-політикам, які бачать себе президентами: відкиньте на потім непорозуміння, пригамуйте свої гетьманські амбіції, прийде час для наведення ладу в домі і державі. А нині потурбуйтеся, щоб дім цей міцно стояв на фундаменті. Цивілізований світ із розумінням приймає Україну та сьогоднішні її проблеми й допомагає. А це безперечний доказ, що наші державники ведуть Україну правильним і достойним шляхом.
Тож будьмо вдячні їм за увагу та розуміння. Будьмо гідні цієї поваги. Рідне Земле, Україно, хай щастить у твоєму виборі на шляху до Воскресіння.

Любов МОТОВІЛОВА (Москва, медсестра):
— Жіночий шлях не встелений килимом із квітів. Швидше, вже всуціль шипами. І ось танцюючою ходою балерини пропливає жінка своїм шляхом. Посміхаючись, лише в куточках очей затаїлися сльозинки. А вона йде й посміхається. Їй співають серенади, пишуть вірші, нею захоплюються... І день у день її вбивають. Вбиває війна. А вона все одно пливе балетним кроком і посміхається. Подивіться на українок. Як швидко вони навели лад у своєму домі. Ось там, у Сумах, Кулінарна сотня готує їжу для армії, а ось там українська жінка, вдягнена не в балетну пачку, а в армійський камуфляж, пліч-о-пліч іде поруч зі своїми чоловіками. А ось там, ви бачите, йде киянка, гордо піднявши голову, прикрашену вінком, одягнена в розкішну вишиванку, яку їй вишила її мама. Тепер жінка чудово знає, що таке кевлар, броник, відрізнить за звуком, з якої зброї стріляють по її будинку. Вона зігріє і свого, і чужого сина, чоловіка, брата. Не дасть їм скласти руки. Тому що вона — українка. Тому що Україна — її країна. Я захоплююся жінками України. Їхньою мужністю, їхнім теплом. Відриваючи від себе, часом, останнє, вони не дадуть свою країну, своїх чоловіків скривдити. Навіть втративши все, вони тримаються. Все так само йдуть дорогами війни, рятуючи й зігріваючи. Вам важко, вам страшно, ви — такі само, як і я. Але ви не здаєтеся. Тому що ви — Українки. Тому що ви — Жінки. Хіба можуть таких жінок зрадити їхні чоловіки? Ніколи. Ви навчили весь світ бути безстрашними, ніжними, прекрасними, сильними й тендітними, як перша весняна квітка. Саме тому я не втомлююся повторювати: свобода України — це свобода Росії.

Олександр ШАБАНОВ (Єкатеринбург, підприємець):
— Я дуже емоційно пережив події 2014 року... У мене одна бабуся пережила окупацію в Україні, інша була депортована в дитинстві із Криму... Ми всі жертви радянського режиму і його спадщини... Ми повинні залишатися людьми, незважаючи ні на що... Хочу побажати Українцям терпіння й розуміння, зміни на краще будуть неодмінно, наші народи дружитимуть неминуче!

Аліна ХАННАНОВА (Уфа, юрист):
— Уперше в Києві побувала у квітні 1990 року у відрядженні. Мешкали в готелі «Турист» біля метро «Лівобережна». Речі після літака кинула — і до міста. Хвилин через десять упіймала себе на тому, що йду й посміхаюся. І повітря інше, і сонце інше, і люди доброзичливі. Досі пам’ятаю перше враження від Хрещатика. Краща прогулянка в житті —  відчуття свободи і простору. Через пару днів я вже почала розмовляти з характерним українським говором і в мене навіть запитували дорогу приїжджі. Рідкісний випадок, коли в незнайомому місті почуваєшся впевнено і спокійно. Я летіла додому в твердій упевненості, що обов’язково сюди ще повернуся...

Коли в новорічну ніч побачила, як хтось у чорному до п’ят вітає з Новим роком, уже щось недобре відчула. Після «Курська» зрозуміла, що держави в нас тепер немає, є тільки територія, на якій ми живемо, нічим і ніким не захищені. А навколо всі чомусь раділи, якійсь сильній руці, прийдешньому порядку в країні й високим цінам на нафту. Мовляв, дивись, як добре стає, тільки починаємо жити! І я «пішла». Навіть новинами не цікавилася.

Стрепенулася на початку десятих... Українські події наприкінці 2013 року захоплювали. Тоді сказала, що ніколи тепер, навіть в анекдотах, не вимовлю слово «хохол». Вечорами прилипала до монітора, щоб дивитися прямий ефір. Мирне стояння, Небесна Сотня, перемога Майдану і втеча Януковича... Раділа за вільну Україну, навіть із сином говорили про можливість від’їзду туди.

Але головний удар чекав попереду. Крим! Навіть подумати не могла, що таке можливо. Відкрита долоня українського офіцера, простягнена у вітанні російським військовим у повному бойовому обмундируванні з обличчями, закритими масками й забралами. Знос металевих воріт під час нічного захоплення військової бази. Прийняття присяги на вірність новій батьківщині на плацу військового училища і вихід із казарми роти хлопців, котрі заспівали гімн України і з честю вийшли з воріт колись рідного училища. Референдум «вільних» людей під пильним спостереженням «увічливих» чоловічків. Десятки машин з «гумдопомогою для «ДНР-ЛНР». Десятки тисяч убитих і поранених у безглуздій бойні заради імперських амбіцій. Сотні осиротілих дітей. Проводи в останню путь бійців АТО, коли під дощем і снігом — на узбіччі всі на колінах. Та багато ще чого було потім, і за кожного спогаду про це — мурашки...

Нещодавно, дев’ятого травня, судили нашу подругу за те, що людина вийшла серед тисячі інших на вулицю сказати, що не згодна з тим, що відбувається в країні. До суду нас не пустили, і хлопчаки під вікнами співали український гімн.

За ці чотири з половиною року в мене в мережі з’явилося дуже багато друзів з України. Всі як один — чистої води «бандерівці». Весь цей час на моєму зап’ясті жовта й синя гумки, на браслеті — підвіска з українським прапором. На рингтоні — «Обійми» «Океану Ельзи».

Дуже сподіваюся все-таки побувати ще раз на українській землі. Прийти до меморіалу Небесної Сотні і стати перед ним на коліна... І стояти довго... Не для того, щоб вимолювати прощення, ні. Таке пробачати не можна. Ніколи. Тому і пробачення не проситиму. Буду стояти, тому що це потрібно мені. З кожним днем мої українські друзі пишуть мені повідомлення дедалі рідше, і я їх розумію. І хоч як відокремлюй себе від влади, але ми відповідаємо за все те, що нині вона коїть.
Україна впорається з усім, навіть не сумніваюся. Там живе вільний і чесний народ. Днями прочитала, що за даними «Левада-центру» найбільш ворожою країною росіяни назвали Україну. Значить, це мирна країна.

Підготувала Наталя ЯРЕМЕНКО.
Мал. Олексія КУСТОВСЬКОГО.