I знову небайдужим людям, яких називають громадськими активістами, доводиться вибивати кошти на лікування ліквідаторів, воювати з чиновниками за право чорнобильців жити по-людськи.

Йому було 32 роки, коли принесли повістку з військкомату: мобілізація на військові збори. Він був людиною дисциплінованою. Треба — значить, треба. Не здогадувався навіть, що військовий обов’язок приведе його в Чорнобиль — полинову зону України.

Йшов 1990-й і четвертий рік «розхльобування» тієї гіркої каші, яку спричинила аварія на атомній електростанції.

Борис Чорновол (на знімку)

був простим колгоспним механізатором і старшим сержантом в армії. І в Чорнобилі йому випала проста, але надважлива і небезпечна робота: ліквідовувати наслідки аварії, щоб вона не нашкодила мільйонам людей. Про те, що буде потім, після роботи в зруйнованому четвертому енергоблоці, тоді не думав: «Раз доля закинула мене в Чорнобиль, значить, я тут був потрібен. Разом з іншими, призваними на службу, як і я, свідомо працював, йшов у самісінький зруйнований реактор, щоб мільйони інших людей не постраждали від радіації».

Борис Григорович пригадує, як з лютого по травень жили у військових палатках, як одержували спеціальний одяг і спеціальною доріжкою йшли в руїни четвертого реактора. «Наказали пробити в стіні діру. Ми й довбали. Через 20 хвилин нас міняла інша бригада, а ми скидали одяг і ретельно милися. Хто й скільки радіації «хватонув», ніхто не знав. Командири і спеціалісти контролювали час перебування у найнебезпечніших точках атомної станції. Але кожна людина сприймала радіаційне навантаження по-різному. Якось у душі я помітив на тілі 21-річного лейтенанта якісь плями і запитав, чому не звертається до лікарів. Той махнув рукою, мовляв, якось добуду, пільги обіцяли. Але пізніше він, мабуть, таки звернувся до медиків, бо з нами більше не працював.

Ще нам за півроку довелося багато іншої роботи виконувати: мили територію ЧАЕС, чистили, прибирали — усе згідно з планом дезактивації. Радіацію очима не побачиш, руками не помацаєш, але ми вже добре розуміли, до чого вона призводить. Тому до свого обов’язку ставились дуже відповідально».

З часом Борис Григорович зрозумів, що, незважаючи на заходи безпеки, невидимий ворог не дав пощади і йому. Недарма ж присвоїли першу категорію ліквідатора наслідків аварії на ЧАЕС. Дільничний терапевт на черговому огляді відверто сказала йому, що він має серйозні проблеми із серцево-судинною системою. Спочатку молодий вік та фізична витривалість переборювали недугу, але в 40 років переніс інфаркт, далі зробили два шунтування судин. Потім почав відчувати біль у ногах — ускладнилась циркуляція крові. І от у 41 рік — інвалід третьої групи.

Попри хвороби та передчасну сивину, Борис Григорович рідко буває вдома. Побратими-чорнобильці обрали його головою районної громадської організації інвалідів «Союз. Чорнобиль. Україна».

— Не маю морального права підвести таких, як я. Адже в Корсунь-Шевченківському районі самих лише ліквідаторів першої категорії 51 особа, другої — 98, третьої — 33. Та ще 30 чорнобильських удів, якими ми також опікуємося. Мої громадські обов’язки полягають у тому, щоб бігати від районної до міської ради, добиватися, вибивати, вимагати уваги до чорнобильців і розв’язання їхніх проблем. Головні — це пенсії і ліки. Пенсії чорнобильцям обіцяли осучаснити надбавками в межах півтори тисячі гривень, а насправді люди одержали жебрацькі 310 гривень. Ми вважаємо це несправедливим і за гідну пенсію боротимемося. Інакше нам не вижити.

Щомісяця на район виділяють 20 600 гривень на безплатні ліки для ліквідаторів аварії. Це в середньому 113 гривень на одну особу. Уявляєте, як можна пролікуватися за таку суму?

— Вирішили публічно, зборами розподіляти хоча б ці мізерні кошти, щоб все було по-чесному, — каже Борис Григорович. — Ось тільки коли до нас чесною стане держава — поки що невідомо. На папері в нас безліч пільг, а на ділі — одні лиш біди і проблеми. Наша громадська організація заявляє про них, вимагає виконання законів України про соціальний захист ліквідаторів аварії на ЧАЕС. Скількох наших уже немає, пішли з життя передчасно. Нещодавно, наприклад, поховали багаторічного лідера корсунських чорнобильців Миколу Васильовича Максименка — радіація здолала його в 61 рік... Багато є важкохворих, вони не вийдуть на мітинги і протести. Тому ми, хто ще має енергію, силу волі і впертість, відстоюватимемо своє право на гідне життя. Хочеться, щоб до всіх, хто пройшов через Чорнобиль, було людське і державницьке ставлення.

Фото Людмили МОРЕНКО.