Крим у геополітичному вимірі революційної доби 1917—1920 років

Мені вже доводилось неодноразово констатувати факт, що за сучасних обставин історія дедалі частіше розглядається і використовується як інструмент політики. Українська — особливо. Що нещодавно наочно знову продемонстрували наші перші особи.

Так, П. Порошенко нагадав про 100-річчя однієї «з найбільш звитяжних та успішних військових операцій в історії українського війська», яка призвела «до падіння більшовицького режиму в Криму».

Президент та Прем’єр-міністр повідомили суспільству й про іншу непересічну подію — 100-ліття від часу заснування Військово-морського флоту України. Зокрема, глава держави на своїй сторінці в Facebook повідомив: «29 квітня 1918 року над переважною більшістю кораблів Чорноморського флоту у Севастополі замайорів синьо-жовтий стяг. Проголошення створення Військово-морських сил України остаточно зафіксувало перемогу українського руху на Чорноморському флоті, а дії українського війська призвели до падіння більшовицького режиму в Криму». У свою чергу В. Гройсман, як цитує урядова прес-служба, нагадав, що увесь Чорноморський флот перейшов 29 квітня 1918 року в підпорядкування Української Народної Республіки, відтак «ми відзначаємо цю символічну дату як день започаткування державного Військово-морського флоту України».

Щоб зіставити такі сучасні політичні оцінки з реальними тогочасними подіями, видається необхідним вдатися до історичного аналізу проблеми Криму в геополітичному вимірі революційної доби 1917—1920 років.

* * *

Унікальне географічне положення, сприятливі природно-кліматичні умови, широкі транзитні можливості з давніх часів робили Крим привабливим місцем колонізації, а пізніше — об’єктом геополітичного протиборства різних держав. Відповідно питання про територіальну належність Криму упродовж віків не втрачало своєї актуальності, загострюючись на найбільш драматичних, а то й зламних історичних етапах.

Перша світова війна і революційні події початку ХХ ст. гостро поставили на порядок денний кримське питання, інтегрували у його розв’язання російські Тимчасовий і більшовицький уряди, країни Четверного союзу й Антанти, українські національно-державні утворення, командування білої армії. Врешті перемога у громадянській війні дала більшовикам змогу заволодіти півостровом. Територіальна близькість, тісні економічно-господарські зв’язки, нагальні потреби розвитку регіону змусили керівництво СРСР передати у 1954 р. Кримську область до складу Української РСР.

Відомі події 2014 р. не лише загострили до межі проблему територіальної цілісності України, а й істотно актуалізували кримське питання в історико-дослідницькому аспекті, привертаючи увагу до складних і драматичний подій революційної доби 1917—1920 рр., коли півострів опинився в центрі геополітичних інтересів багатьох сторін військового протиборства.

На початку 1917 р. під впливом трирічного виснажливого військового протистояння архаїчний царський режим Росії не витримав навантажень Великої війни і впав. Стрімкий процес дезінтеграції імперських окраїн гостро поставив питання їх лояльності до центральної влади. Після проголошення Тимчасовим урядом курсу на докорінну перебудову колишньої імперії вона стала вузловою проблемою політичного дрейфу Росії.

Із низки можливих державних проектів був обраний курс на розбудову федеративної країни з парламентською формою правління. Однак підготовка до скликання Установчих зборів та визначення шляхів майбутніх політичних трансформацій відбувалися в умовах безперервних воєнних дій та дошкульних військових поразок російської армії.

У тогочасних умовах чотирирічна боротьба за Крим перетворилася на виснажливу криваву епопею. З початком революційних потрясінь Крим був інтегральною частиною Таврійської губернії, що складалася з Сімферопольського, Перекопського, Євпаторійського, Ялтинського і Феодосійського повітів, а також Севастопольського та Керч-Єнікальського градоначальств. Губернії були властиві демографічні перекоси: левова частка населення тулилася в прибережних містах та гірських регіонах, тоді як степовий Крим улітку перетворювався на солончаки, мав один із найнижчих у Європі показників густоти населення — 10 осіб на квадратну версту.

За підрахунками сучасних дослідників, сукупна кількість українців у Криму становила майже 100 тис. Татари (киримли) становили понад 200 тис. Саме вони, зважаючи на зародковий стан промисловості півострова, стали рушійною силою революційних процесів. У підоснові потужного протестного потенціалу кримськотатарської громади перебувало кілька вагомих причин, сформованих імперською адміністрацією впродовж майже півтора сторіччя панування.

Із часів завоювання півострова політика царату щодо кримців вибудовувалася згідно з сентенцією російського посла в Османській імперії О. Обрескова: «Росія завоювала татар, і маючи, згідно військових прав, владу над ними, може взагалі робити з ними все по своїй волі, винищити їх, привести їх у вічний і важкий полон, переселити їх на землі у великих своїх володіннях або у власних їхніх землях, утримуючи їх за невільників». Носіями такого світогляду були практично всі представники царської адміністрації, яка без жодних докорів сумління розпоряджалася на свій розсуд ресурсами півострова, відсунувши місцеве населення на маргінес соціально-економічного та культурного життя. Стратегія послідовного витіснення кримських татар уже наприкінці ХІХ ст. перетворила їх на етнічну меншину.

Не менш потужним політичним подразником було земельне питання. 40% земельного фонду губернії концентрувалося в руках дворян і купців, 19% землі перебувало у розпорядженні вакуфів, казни, царської сім’ї, міст. У Таврійській губернії, як ніде, лишалися непорушними позиції великих землевласників: земельними масивами понад 100 десятин володіли 11,5% господарств. Величезні латифундії та маєтки поміщиків на південному узбережжі довершували картину разючої соціальної аномії. Так, поміщику Мордвінову належало 60 тис., Попову — 80 тис., Васаллу — 60 тис., Дурново — 50 тис. дес. Навіть на тлі колоністів нового часу, передусім німців, татари на землі предків видавалися бідними приймаками — дві третини кримськотатарських селян були безземельними.

Те, що Таврійська губернія загалом, а Крим зокрема були прифронтовою зоною, також відігравало свою дестабілізуючу роль. З огляду на належність Османської імперії до ворожого Росії Четверного союзу до числа потенційної «п’ятої колони» зарахували не лише німецьких колоністів, а й кримських татар. У середовищі останніх значної популярності набували ідеї младотурків. Спільність історичної минувшини, зростаючі упередженість та утиски з боку царської адміністрації сприяли посиленню протурецьких симпатій і навіть появі сепаратистських ідей. За цих обставин звістка про крах імперії Романових відіграла роль каталізатора революційного руху.

25 (12) березня 1917 р. в Сімферополі відбулися загальні збори Кримського мусульманського добродійного товариства, яке створило під керівництвом А. Боданінського тимчасовий національний ревком. Ревком ініціював збори кримськотатарських активістів. 25 березня (7 квітня) в Сімферополі розпочався з’їзд представників кримських мусульман. Він був представницьким — за різними даними, від 1,5 до 2 тис. делегатів. З’їзд обрав тимчасовий Мусульманський виконавчий комітет, очолений комісаром духовного правління і таврійським муфтієм Ч. Челебієвим, і делегував у Петроград своїх представників на Всеросійський мусульманський з’їзд.

Тимчасовий уряд визнав Мусвиконком вищим кримськотатарським органом, затвердивши обраних на ньому посадовців і передавши йому в управління вакуфне майно. У свою чергу Мусвиконком розпочав організацію національних збройних сил — так званих ескадронів. У перших числах жовтня 1917 р. відбувся другий з’їзд татарських делегатів, який обговорив перспективу перетворення Росії на федеративну республіку, в якій Крим претендував на статус автономії, та створення кримськотатарського парламенту. Саме з метою реалізації цієї стратегії він започаткував підготовку до скликання Курултаю, що мав відбутися напередодні відкриття Всеросійських Установчих зборів — 24 листопада 1917 р.

Союзників у боротьбі за національне визволення лідери кримських татар шукали в переговорах із Центральною Радою, до якої вже наприкінці липня 1917 р. Мусвиконком надіслав офіційну делегацію. Вона не лише зустрілася із провідними діячами українського національного руху (головою Центральної Ради М. Грушевським, секретарем у міжнаціональних справах О. Шульгіним, головою Генерального секретаріату В. Винниченком і С. Петлюрою), а й брала участь у засіданнях ЦР. Предметом обговорення були перспективи автономізації Криму та України. Генеральний секретаріат визнав передчасним порушувати перед центральним урядом питання автономії Криму до вирішення його для самої України, однак Центральна Рада визнала основним суб’єктом самовизначення в Криму саме кримськотатарський народ.

У липні 1917 р. з ґрунтовною політичною програмою вирішення кримськотатарського питання виступила політична партія Міллі Фірка, що орієнтувалася на трансформацію Росії у демократичну федерацію національностей, де кожна народність мала право на національну автономію. Ухвалення на І Кримськотатарському делегатському з’їзді її положень засвідчило: кримськотатарський національний рух сформувався теоретично та організаційно.

Грізною силою революційних і воєнних тривог став Чорноморський флот, динамічно революціонізований невдачами на фронтах Першої світової війни. 40 тис. матросів і солдатів виявилися найпотужнішою рушійною силою революції 1917 р. Саме на них орієнтувалися ліворадикальні російські партії, зокрема більшовицька. Не дарма Я. Свердлов вимагав від емісарів партії домогтися перетворення Севастополя на революційну базу Чорноморського узбережжя, південний Кронштадт. Севастополь, як стратегічний пункт півострова, перебував у епіцентрі політичної боротьби сил, що готувалися до вирішальної битви за владу у всеросійському масштабі.

Віце-адмірал О. Колчак, який очолював флот з липня 1916 р., дізнавшись про події в Петрограді, інформаційно ізолював Крим. Втім, це лише загальмувало розвиток подій. 19 (6) березня в Сімферополі розклеїли афіші, які повідомили, що в Петербурзі відбулася революція, а невдовзі з’явився губернський комісар Я. Харченко і розпочав реорганізацію місцевих органів управління.

Тогочасна політична палітра Криму була в цілому стандартною. Найбільший вплив мала партія кадетів з осередками практично в усіх містах півострова. Її діячі — М. Богданов, В. Вінберг, С. Крим, Д. Пасманік — мали заслужений авторитет. Із 70 тис. членів Партії народної свободи 2 тис. були мешканцями Криму. На відміну від кадетів, соціальну базу яких становила ліберальна інтелігенція, есери орієнтувалися на селян, міщан, армію та флот. Від кількох осіб у лютому на червень 1917 р. есерівські організації Севастополя зросли до 27 тис. осіб, а в жовтні — до 35 тис. (з них — 30 тис. у Севастополі). Обласний комітет партії очолював заступник голови Таврійської губернської земської управи І. Попов, вагому роль у партії відігравав І. Бунаков (Фондамінський), призначений Тимчасовим урядом генеральним комісаром Чорноморського флоту.

Відроджений у квітні 1917 р. Кримський союз РСДРП, що об’єднував меншовиків, більшовиків і бундівців, у вересні налічував 4,5 тис. членів, однак упродовж осені розколовся на низку невеликих конкуруючих партій. У  середині жовтня ЦК РСДРП(б), який уже готувався до перевороту, надіслав до Криму вагоме підкріплення — Н. Островську, Ю. Гавена, Я. Тарвацького, С. Новосельського. На кінець року кількість більшовиків сягнула 2 тис. Відповідно до плану підготовки збройного повстання, їхня агітація зосередилася на кораблях Чорноморського флоту та частинах Севастопольського гарнізону. Серед останніх стрімко зростала також популярність анархістів.

Під впливом подій у Києві зміцнювався український рух. У березні 1917 р. була заснована Сімферопольська українська громада, через місяць у Сімферопольському гарнізоні — військовий клуб ім. гетьмана П. Дорошенка, у Севастополі — Українська чорноморська громада. До кінця квітня корабельні ради або гуртки виникли майже на всіх кораблях ЧФ, у частинах морської авіації і Севастопольській морській фортеці. У Сімферопольському гарнізоні виокремився український полк ім. гетьмана П. Дорошенка, над казармою якого замайорів синьо-жовтий прапор. Невдовзі в містах поширилися осередки Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП) та Української партії соціалістів-революціонерів (УПСР).

Про Жовтневий переворот у Петрограді в Криму стало відомо 8 листопада, тоді ж Севастопольська рада оголосила про перехід влади в її руки. Під впливом агітації більшовиків та анархістів 19 листопада 1917 р. в Севастополі відкрився  І Загальночорноморський флотський з’їзд, учасники якого визнали «обраний Центральний виконавчий комітет Всеросійського з’їзду рад єдиним носієм верховної влади» і закликали матросів, солдатів, робітників та селян гуртуватися навколо рад у боротьбі з контрреволюцією. 

Лідери кримськотатарського руху натомість сприйняли прихід більшовиків до влади різко негативно. 13 листопада меншовики та есери Сімферопольської ради уклали з татарами угоду про створення Кримського революційного штабу, основні сили якого становили кримськотатарські ескадрони. Незабаром у підпорядкування його керівника Д. Сейдамета перейшли гарнізони Ялти, Феодосії, Євпаторії, Судака, а також екіпаж лінкора «Воля». Кількість збройних формувань під командуванням Кримського революційного штабу сягнула 5 тис. осіб. Але це була скоріше символічна сила, що навряд чи могла ефективно протистояти масштабним політичним викликам.

4 листопада Мусвиконком виступив з відозвою «Про владу в Криму», в якій ініціював автономізацію під гаслами «Крим — для кримців», «недопущення домінування в Криму якогось одного народу, недопущення підкорення Криму якійсь державі».

Намагання підвищити роль місцевого населення півострову, незалежно від етнічного походження, у вирішенні його долі та боротьба за зменшення впливовості в політичному просторі всілякого роду «дачників», які завдячуючи своїм статкам справляли вирішальний вплив на його життя, виявилися у пропозиції запровадити виборчий ценз.

У виборах до Установчих зборів, що відбулися в Криму 25—27 листопада 1917 р., взяли участь лише 54% виборців. Результати голосування віддзеркалили помірковане політичне обличчя тогочасного Криму: 52,2% голосів було віддано за есерів, кадети отримали 6,8% голосів, більшовики — 5,5%, меншовики — 3,3%, народні соціалісти — 0,8%. За національними списками кримські татари отримали 11,9 %, українці — 10,7%, німці — 4,8%, євреї — 2,4%.

Однак під впливом більшовицького перевороту логіка політичного процесу радикально змінилася. 3 грудня в Сімферополі відкрилася надзвичайна нарада, скликана за сприянням губернського земського зібрання Таврійської губернії з делегатів від рад робітничих, селянських та солдатських депутатів, органів земського та міського самоуправління. Нарада ухвалила рішення створити з представників міських дум, земств, громадських та інших політичних організацій Раду народних представників на чолі з меншовиком П. Новицьким. Рада народних представників була першою спробою в історії Криму створити представницький багатонаціональний орган влади, який би мав довіру з боку населення.

Вона не сприйняла ІІІ Універсал Центральної Ради, запропонувавши «здійснити заходи для виявлення волі населення північних повітів Таврійської губернії з національного питання». Слід зауважити, що прийняття (7) 20 листопада ІІІ Універсалу перевело кримське питання в площину невизначеності, створивши підстави для наступних суперечок щодо належності Криму. 

У кримському питанні лідери Центральної Ради керувалися власними уявленнями про майбутню федеративну модель нової демократичної Росії, до складу якої мали б увійти і Україна, й Крим. У тексті Універсалу було прямо відзначено, що до території УНР «належать землі, заселені у більшості українцями: Київщина, Поділля, Волинь, Чернігівщина, Полтавщина, Харківщина, Катеринославщина, Херсонщина, Таврія (без Криму) (підкреслення авт.)».

За цих обставин кримськотатарські лідери перебрали політичну ініціативу в свої руки. Курултай, що розпочався в Бахчисараї 26 листопада (9 грудня) 1917 р. як установчі збори кримськотатарського народу (у виборах представників на нього взяли участь понад 70% громади), продовжив її як постійно діючий орган влади — кримськотатарський парламент. Впродовж 18-денної роботи він обговорив широке коло проблем організації державної влади, принципів регулювання міжетнічних та соціально-економічних відносин. 13 грудня Курултай проголосив Кримську Народну (Демократичну) Республіку, а 18 грудня обрав національний уряд — Директорію, яка задекларувала скликання кримських Установчих зборів для вирішення актуальних питань політичного порядку денного. Уряд, який одразу визнали Рада народних представників та керівництво Центральної Ради, проіснував до захоплення Криму більшовиками у січні 1918 р. По закінченню роботи Курултаю Директорія та Рада народних представників уклали угоду, згідно з якою Кримський штаб ставав спільним центром для керівництва усіма військовими діями на території півострова. Йому підпорядковувалися не лише кримськотатарські національні військові частини, а й деякі інші військові підрозділи.

Розігнавши Установчі збори, більшовики в січні 1918 р. започаткували тривалу епопею боротьби за владу на постімперських теренах. Розпочавши переговори про укладення сепаратного миру з Центральними державами, більшовицький провід перейшов у наступ на національні окраїни, які стали на шлях самовизначення. (4) 17 грудня Раднарком висунув Центральній Раді ультиматум з вимогою тримати спільний фронт, не роззброювати збільшовичених військ, пропускати їх на Дон для боротьби проти Каледіна. Генеральний секретаріат УНР відкинув ці вимоги. 25 грудня в захопленому російськими військами Харкові була проголошена радянська УНР, прикриваючись якою, більшовицькі вожді розпочали окупацію України.

У ніч на 29 грудня 1917 р. в севастопольському Центрофлоті за діяльної участі більшовиків був створений надзвичайний орган влади — військово-революційний комітет, який розпочав масові арешти та розстріли офіцерів. Під впливом тотального терору присутність більшовиків зросла в переобраній 31 грудня Севастопольській раді. За аналогічним сценарієм більшовики прийшли до влади в інших кримських містах. 27 січня 1918 р. був ліквідований крайовий уряд — Союз народних представників, 30 січня — Курултай. Однією з перших жертв більшовицьких самосудів, що вжахнули Крим, став верховний муфтій кримських татар й очільник національного уряду Челебі Челебієв, заарештований наприкінці січня і страчений 23 лютого 1918 р. Тогочасне ставлення більшовиків до національних рухів, як контрреволюційних, було ворожим. Згідно з пізнішим зізнанням Ю. Гавена, «керівники кримської більшовицької організації серйозно звернули увагу на національне питання лише тоді, коли татарський Курултай вже спрямував проти рад озброєні ескадрони».

Тактика Раднаркому звелася до подальшого розбурхування ситуації в охоплених революцією регіонах, зокрема шляхом створення маріонеткових радянських урядів. У Криму таким інструментом виступила конференція військово-революційних комітетів, які захопили владу за допомогою збільшовизованих матроських загонів. 10 лютого вона оголосила себе надзвичайним з’їздом рад робітничих, солдатських депутатів та військово-революційних комітетів Таврійської губернії, який заявив про ліквідацію Ради народних представників і Курултаю, а також розпустив міські думи і земства. Більшовики домоглися переваги на березневому установчому з’їзді рад робітничих, солдатських і селянських депутатів разом із земельними комітетами, який схвалив укладений 3 березня мирний договір Росії з країнами Четверного союзу. Жоден з присутніх на з’їзді 120 кримських татар (загальна кількість делегатів доходила до 700) не був обраний у ЦВК.

На зміцнення «кримського напряму» після з’їзду Раднарком відрядив групу партійців на чолі з А. Слуцьким. Останній керувався інструкціями В. Леніна: «...Звернути серйозну увагу на Крим та Донецький басейн з метою створення єдиного бойового фронту проти наступу з Заходу. Переконайте кримських товаришів, що хід речей нав’язує їм оборону, і вони повинні оборонятися незалежно від ратифікації мирного договору».

З огляду на ці директиви 19 березня 1918 р. ЦВК рад Таврійської губернії проголосив утворення Таврійської республіки рад робітничих, солдатських та селянських депутатів у складі Сімферопольського, Феодосійського, Євпаторійського, Мелітопольського, Бердянського, Перекопського та Дніпровського повітів. Частина повітів, як бачимо, були проголошені складовими Радянської України, що й спричинило протидію і Раднаркому Росії, і харківських більшовиків, хоч керувалися вони різними мотивами. 21 березня Таврійський губернський ЦВК оголосив про створення Радянської Соціалістичної Республіки Тавриди, цього разу — в кордонах півострова. Наступного дня сформований на ньому уряд на чолі з А. Слуцьким розіслав телеграми Росії, Центральним державам і США з повідомленням про нове державне утворення. Москва єдина визнала його як самостійну федеративну радянську республіку. 

Історія проголошення Республіки Тавриди засвідчила: більшовицькі вожді вільно розпоряджалися територіями та людьми, які на них мешкали, виходячи з принципу революційної доцільності. Не розбудова повноцінних суверенних держав, а вирішення тактичних завдань більшовицького режиму, зокрема підтримка високого рівня соціального напруження, створення буферних зон у військовому протистоянні Країни рад та її продовольче постачання, були справжньою підосновою тогочасного «параду радянських суверенітетів». Решту спірних питань, що виникали на етапах раптового виникнення і не менш швидкого зникнення низки «радянських республік», залагоджувала пропаганда.

Це буферне по суті утворення проіснувало зовсім недовго. Його розкладання внаслідок слабкості більшовицького електорату розпочалося ще до німецької окупації. Сил, спроможних цьому протистояти, не було. Червоноармійські підрозділи за півтора місяця вседозволеності перетворилися на деморалізовану масу мародерів, яка навіть не намагалася зупинити німецькі війська на Перекопському перешийку. Спочатку відновили свою роботу оголошені ліквідованими Таврійським ЦВК ради і міські управи, а 15 квітня відроджена в попередньому складі міська дума й повітове земське зібрання в Євпаторії. Невдовзі ухвалені раніше закони були скасовані, націоналізовані земля і підприємства поверталися власникам.

Після укладення УНР Брестського договору з державами Четверного союзу постало питання про українсько-російські мирні переговори. 14 лютого 1918 р. на засіданні Ради народних міністрів обговорювалися умови української сторони в переговорному процесі. У кримському питанні були вироблені дві позиції: «Крим остається під впливом України», «Весь флот на Чорному морі належить (також і торговельний) тільки Україні». Однак переговори у той час не розпочалися.

Уже в умовах успішного звільнення німецько-австрійськими військами території України від більшовиків уряд УНР здійснив незграбну спробу заволодіти Кримом. 10 квітня військовий міністр О. Жуковський віддав усний наказ про формування окремої групи військ, яка мала випередити просування німців, зайняти Севастополь і оголосити Чорноморський флот власністю УНР. Це завдання покладалося на частини підполковника П. Болбочана (зазначимо, що невдовзі життя П. Болбочана трагічно обірвалося 28 червня 1918 р. розстрілом за вироком військово-польового суду, який звинуватив його у широкомасштабній змові з метою державного перевороту в Директорії в умовах воєнного  часу), які в обхід позиції німецького командування 24 квітня зайняли Сімферополь і намагалися просунутися у бік Севастополя. Однак 26 квітня за наказом генерала Р. Коша німецькі війська оточили українські підрозділи і висунули ультиматум: скласти зброю і виїхати з Криму. Наступного дня міністр О. Жуковський по телефону у присутності Р. Коша дав наказ українським частинам залишити півострів. 

30 квітня німецькі війська ввійшли до Севастополя. За твердженнями деяких науковців, намагаючись не допустити захоплення німцями кораблів, командування прийняло рішення підняти прапори УНР — союзника Німеччини. Протримались вони лише один день, 29 квітня. 30 квітня частина ескадри відійшла у Новоросійськ під червоними прапорами. Генерал Р. Кош оголосив про інтернування суден Чорноморського флоту до кінця війни. Українські прапори, підняті на кораблях, що залишилися в порту, замінили на німецькі. На ноту протесту РСФРР з приводу зайняття Криму посол Німеччини в Москві граф В. Мірбах відповів 3 травня з певною часткою  іронії: «Імператорський уряд дасть повну силу праву націй на самовизначення, проголошеному російським урядом, і передбачає, що питання про Крим, який до цього часу належав Таврійській губернії, буде предметом російсько-українських переговорів».

Насправді ж верховне німецьке командування виношувало далекосяжні плани використання півострова як важливого стратегічного плацдарму поширення впливу Німеччини на Ближній і Середній Схід для протидії британським інтересам. Існували також плани перетворення курортної зони Криму на «другу Ніццу».

Істотним чинником тиску на політику керівництва Рейха щодо Криму була проблема німців-колоністів, які поверталися після виселення до своїх обійсть і вибудовували масштабні плани формування у Причорномор’ї власного державного утворення під егідою Німеччини. Заступник начальника генерального штабу Е. Людендорф спочатку підтримав цей проект, сподіваючись на поповнення армії солдатами і кіньми. Відомство канцлера і МЗС були проти, вбачаючи у цьому джерело конфліктів з Туреччиною, Австро-Угорщиною і Україною. Незважаючи на активні дії лідерів німців-колоністів, їх план не був втілений у життя.

Після приходу у кінці квітня 1918 р. до влади гетьман П. Скоропадський зайняв тверду і послідовну позицію щодо передачі Криму і Чорноморського флоту Українській Державі. Вже 10 травня він порушив цю проблему у листі до німецького посла А. Мумма. Услід за цим керуючий МЗС Д. Дорошенко надіслав офіційну ноту посольствам Німеччини й Австро-Угорщини з викладом позиції української сторони в кримському питанні. У ньому, зокрема, наголошувалося: «Стоючи на принципі самоозначіння, не бажаючи порушувати волі населення, нарешті, розуміючи різні відміни в житті Криму, Український уряд вважає, що приєднання Криму може відбутись на автономних підставах».

Однак німецький посол апелював до відповідного місця ІІІ Універсалу і відсутності згадки про Крим у Брестському мирному договорі. І А. Мумм, і В. Гренер були прихильниками розв’язання кримської проблеми на користь України, керуючись насамперед покладеними на них завданнями організації експорту хліба і сировини до Центральних держав. Проте були змушені маневрувати між суперечливими позиціями військового і цивільного керівництва Рейха у питаннях східної політики загалом і Криму зокрема.

Свідченням того, що німецьке керівництво не збиралося передавати Крим до складу гетьманату, стало створення крайового уряду. У травні-червні фактичним правителем півострова був генерал Р. Кош, який оголосив воєнний стан і запровадив німецькі військово-польові суди. Водночас окупаційна влада не заперечувала проти відновлення політичного життя — з підпілля вийшла низка сил, заборонених більшовиками, зокрема й кримськотатарський рух. Ще з початком вступу німецьких військ до Криму 21 квітня утворилося Тимчасове бюро по скликанню Курултаю на чолі з А. Хільмі.

Під впливом політичної реальності, яка зазнавала змін, кримськотатарський рух прогресував у напрямі самостійництва. Власне, жахи першої більшовицької окупації в Україні та Криму стали переконливим аргументом на користь перетворення федералістів на незалежників. Кримськотатарські лідери сподівалися на підтримку керівництва Османської імперії у створенні на півострові національної державності. Д. Сайдамет на початку травня 1918 р. з цього питання мав аудієнцію у військового міністра Енвер-паші. Ще раніше Туреччина виявила готовність направити дивізію для визволення Криму від більшовиків. Німеччина відхилила ці пропозиції, не дозволила візит морського міністра до Криму і навіть встановила нагляд за турецькими офіцерами у Севастополі.

Намагаючись залишити півострів під своїм протекторатом, окупаційна адміністрація спочатку зробила ставку на кримських татар та німецьких колоністів. Перше засідання Курултаю, який німці визнали як верховну владу Криму, відбулося 10 травня у присутності генерала Р. Коша. У затвердженому 18 травня рішенні Курултаю Крим мав інституюватися як незалежна держава. Татарський парламент (Курултай) оголосив себе крайовим парламентом і зобов’язався шляхом виборів поповнити свій склад представниками інших народностей. Прем’єр-міністром майбутнього коаліційного уряду був затверджений Д. Сейдамет, який щойно повернувся з Туреччини. 

Однак ставка на Д. Сейдамета виявилася провальною. Проти його кандидатури та програми виступили кадети, які бачили Крим лише інтегральною частиною Росії. З огляду на їх позицію 5 червня Р. Кош зробив вибір на користь генерала С. Сулькевича — литовського татарина, колишнього командувача Мусульманським корпусом, який очолив уряд, сформований з представників імперської еліти. Проект програми уряду був направлений на погодження до Києва, але ні В. Гренер, ні А. Мумм на нього не відгукнулися. Документ був оприлюднений лише 25 червня за згоди начальника штабу німецьких військ у Криму.

Урядова декларація проголошувала доволі високий рівень громадянських прав і свобод (зокрема свободу віросповідань), відшкодування втрат власників німецького походження внаслідок дискримінаційних законів царської влади, відновлення приватної власності, створення фінансової і грошової систем. Громадянами Криму відповідно до неї вважалися особи, приписані до станів і товариств п’яти повітів та міст Криму; службовці державних і громадських установ; власники нерухомого майна в містах Криму.

С. Сулькевич був переконаним російським монархістом, принциповим противником незалежної України та приєднання до неї Криму. Гетьманський уряд не визнав державної самостійності Криму і до останнього боровся за повернення його до зони свого впливу. П. Скоропадський, як і значна частка тогочасної української еліти, вважав, що з економічної точки зору Крим та Україна — єдине ціле, тож мають становити одну державу.

Саме цією позицією була продиктована економічна блокада півострова, запроваджена урядом Ф. Лизогуба. Заборона транспортування продовольства з українських портів, припинення залізничного сполучення і поштового зв’язку  поставили місцеву владу в критичне становище — в Сімферополі і Севастополі була запроваджена карткова система постачання хліба (приклад, який свідчить, що історії властиві повторення). Однак С. Сулькевич продовжував курс на конфронтацію з українським керівництвом. Він також направляв до Берліна своїх емісарів з метою домогтися від німецького уряду тиску на П. Скоропадського, але кримські міністри не були прийняті на офіційному рівні.

У відповідь на такі дії П. Скоропадський організував поїздку до Німеччини прем’єра Ф. Лизогуба для з’ясування можливості передачі Україні Криму і Чорноморського флоту. Візит виявився не вельми успішним, оскільки переговори обмежилися лише главою МЗС. На початку вересня П. Скоропадський вирушив до Берліна з двотижневим державним візитом, був прийнятий усіма найвищими посадовцями Рейха, включно з кайзером.

Гетьман погодився укласти з Центральними державами новий торговельно-економічний договір, а німецьке керівництво обіцяло сприяти вирішенню кримського питання на користь України. 10 вересня міністр С. Гутник підписав з послами А. Муммом і Й. Форгачем тристоронній договір. Водночас штаб Оберкомандо та посольство у Києві отримали нові кримські директиви і доручили їх виконання Р. Кошу.

16 вересня генерал поставив С. Сулькевича перед фактом: уряд Криму є не державним, а крайовим, не може вести зовнішньополітичну діяльність, об’єднання Криму з Україною має відбутися на засадах автономного внутрішнього управління. Була сформована делегація на чолі з сенатором А. Ахматовичем, яка прибула до Києва. 5 жовтня почалися українсько-кримські переговори за участю повноважних німецьких представників. Ф. Лизогуб від імені української делегації подав проект під назвою «Головні підстави з’єднання Криму з Україною», за яким передбачалося входження Криму до складу Української Держави на правах автономного краю під єдиною верховною владою гетьмана зі своїм крайовим сеймом, територіальною армією, власною адміністрацією і статс-секретарем у справах Криму при українському уряді.

Переговори проходили складно і були на межі зриву, але підтримка з боку представників кримських татар Ю. Везірова й А. Озенбашли, які прибули до Києва, а також делегатів від німецьких колоністів Т. Раппа і А. Неффа сприяла послабленню позицій імперських симпатиків. 12 жовтня кримська делегація прийняла умови української сторони, але просила дати місяць на погодження проекту договору з Курултаєм кримськотатарського народу та іншими громадськими організаціями.

За місяць політична ситуація докорінно змінилася. Поразка Німеччини у світовій війні підштовхнула П. Скоропадського щодо зміни політичного курсу у бік федерування з небільшовицькою Росією. Після відставки уряду С. Сулькевича (14 листопада) в

Криму гору взяли сили, орієнтовані на відродження «єдиної і неподільної» Росії. Це не було випадковістю — півострів надав притулок десяткам тисяч біженців від більшовицького режиму, передусім — представникам імперської еліти. У міру зростання білогвардійської присутності в регіоні горизонт можливостей кримськотатарського руху та решти демократичних сил звужувався.

Перемога Антанти вкотре змінила геополітичну розстановку сил і нівелювала актуальність приєднання Криму до України. Згідно з перемир’ям військові кораблі Великої Британії та Франції змогли безперешкодно висадити свої десанти в Криму. 13 листопада більшовицький уряд анулював Брестський мирний договір і розпочав підготовку кампанії з повернення України та Криму. Крим вкотре став розмінною монетою у великій геополітичній грі.

З’їзд губернських гласних, міських голів і представників земських управ 18—20 жовтня в Сімферополі унаочнив політичні устремління населення півострова: відновлення єдиної Росії, скликання Установчих зборів, запровадження громадянських свобод, формування Крайового сейму на підставі загального, прямого, рівного і таємного виборчого права. Серед іншого з’їзд вимагав відставки С. Сулькевича і доручив формування нового кабінету С. Криму. На губернському з’їзді земських установ 7—10 листопада у Сімферополі він був затверджений на чолі уряду, більшість у якому становили кадети.

26 листопада 1918 р. Середземноморська ескадра союзників з 22 суден під командуванням адмірала С. Калторна стала на рейді Севастополя. Крайовий уряд прибув до порту для урочистої зустрічі союзників, яких розглядав як запоруку убезпечення не лише Криму, а й Європи від червоної загрози. Сподівання на 22-тисячний десант не виправдалися. Перебуваючи в портових містах, союзні війська не поспішали брати участь у прямих зіткненнях з Червоною армією. Лише у березні 1919 р. 3 тис. грецьких військових відрядили   під Перекоп, однак було запізно.

Синхронно із силами Антанти в Крим з Північного Кавказу висадилися підрозділи Добровольчої армії. В містах півострова невеликими гарнізонами розмістилася піхотна дивізія під командуванням генерала О. Корвін-Круковського. 

Білогвардійський рух став тим чинником, що вкотре змінив вектор політичного поступу Криму. Крайовий уряд діяв відповідно до наказів командування союзних військ, однак наплив білогвардійських сил доволі швидко перетворив владу кабінету С. Крима на фікцію.

Правління білих викликало дедалі більше незадоволення, що врешті набуло форми збройного опору. Кримці бойкотували примусову загальну мобілізацію, оголошену білогвардійцями, і натомість поповнювали лави загонів «зеленого руху». Тим часом економічне становище Криму ставало катастрофічним: давалися взнаки і кілька років безперервного безладу та пограбування регіону, і наплив біженців з більшовицької Росії, що вимірювався сотнями тисяч осіб.

Гуманітарна криза, суперечності поміж цивільною владою і фактичним диктатом військових були вміло використані більшовиками, які готували черговий кримський наступ. 4 січня 1919 р. Л. Троцький підписав постанову Реввійськради РСФРР про утворення Українського фронту під командуванням В. Антонова-Овсієнка. 29 березня 1919 р. група військ, яка діяла на кримському напрямку, захопила Генічеськ і вийшла до Чонгара і Перекопа. Перешийок штурмувала Перша Задніпровська стрілецька дивізія під командуванням П. Дибенка та І. Федька. Червоноармійцям протистояли 2,5 тис. білогвардійців і 600 солдатів грецької дивізії, не більш як 20 гармат, кілька бронепоїздів. П. Дибенко 4 квітня без особливих труднощів подолав опір захисників Перекопа, втративши майже дві сотні бійців. Задніпровська дивізія почала наступ у кількох напрямках, не зустрічаючи опору білогвардійців, які в паніці відступали. 7 квітня й уряд С. Крима перемістився з Сімферополя до Севастополя, де протримався до 21 квітня. Кораблі союзного десанту залишили бухту, а 29 квітня радянські війська увійшли до міста.

Не менше на користь більшовиків спрацював крайній консерватизм національної політики білогвардійських вождів. Саме вона нахилила шальки терезів у бік популістської демагогії більшовиків про «право націй на самовизначення». Вкотре опанувавши Крим, більшовики дещо змінили акценти. Слід нагадати, що в 1919 р. у Туреччині відбулася революція. Радянська Росія, перебуваючи у відчайдушному становищі, надавала революційній Туреччині фінансову та військову допомогу, сподіваючись на роздмухування революційного полум’я у світовому масштабі. За тих обставин Кремль побачив у Криму нові можливості для просування більшовицького проекту на Сході.

31 березня при Кримському обласному комітеті РКП(б), який тоді перебував у Мелітополі, було створено Мусульманське бюро, що мало забезпечувати просування комуно-більшовицьких ідей у мусульманському середовищі. 29 квітня за участю Л. Каменєва у Сімферополі розпочалася Кримська обласна конференція РКП(б), яку кремлівський емісар поставив перед фактом створення Кримської соціалістичної радянської республіки, уряд якої очолив молодший брат В. Леніна Д. Ульянов. Уряд позиціонував себе як влада суверенного утворення, однак його справжній статус пояснювало закрите рішення політбюро ЦК РКП(б) у складі В. Леніна, Л. Каменєва і М. Крестинського від 28 травня: «Прийнято як директива, що уряд діє на правах губвиконкому, підпорядковуючись ВЦВК і відповідним наркомам за приналежністю, а обласний партійний комітет прирівнюється до губкому, зв’язаному безпосередньо з ЦК РКП(б)». Кримська армія підпорядковувалась Південному фронту «на правах дивізії».

Невдовзі з’ясувалося, що чергові рішення ЦК не підтримувалися ані організаційно, ані матеріально. Кримська армія була армією тільки за назвою, в ній налічувалося менш як 10 тис. бійців, 48 кулеметів та 25 гармат. Попри пафосне повернення «червоних» Кримська СРР проіснувала 75 днів і в червні 1919 р. панічно ретирувалася при наближенні десанту денікінців. 

Білогвардійський режим вкотре повернув Україну та Крим до політичного порядку денного початку 1917 р. Окупована «білими» Україна була поділена на три області — Київську, Харківську і Новоросійську — відповідно до дореволюційного адміністративно-територіального поділу. 25 червня була відтворена Таврійська губернія. Новоросійська область у складі трьох губерній — Одеської, Херсонської і Таврійської — очолювалася генералом М. Шиллінгом. Таврійським губернатором був призначений колишній член уряду С. Сулькевича граф В. Татіщев. Наприкінці червня А. Денікін фактично встановив диктатуру, розпустивши міські думи та земські управи, створену кримськими татарами Директорію і відновивши магометанське духовне управління та посаду муфтія.

Проте консервативний курс білогвардійців дедалі більше відвертав широкі верстви місцевого населення. Наростанню опозиційності суспільства не зарадили ані псевдодемократичні вибори в міські думи і земські установи на початку вересня 1919 р., ані терор і проти прибічників більшовиків. У денікінському тилу, подібно до українських реалій, розгортався партизанський рух, спрямований і проти «білих», і проти «червоних». Засівши в горах та лісах, загони «зелених» завдавали білогвардійцям дошкульних ударів. Крім того, вони відволікали значні сили, що своєю чергою підвищувало шанси більшовиків у тогочасній геополітичній грі.

Після того як у лютому 1920 р. кораблі Антанти перевезли до Криму білогвардійські війська з Одеси, а в березні — з Новоросійська, на півострові сконцентрувалася еліта тогочасного білогвардійського руху — Корніловська, Марковська, Алексєєвська і Дроздовська дивізії. Саме вони стояли за відстороненням А. Денікіна від влади. 21 березня 1920 р. згідно з рішенням Верховної ради добровольців у Севастополі повноваження головнокомандувача Збройних сил Півдня Росії були передані генералу П. Врангелю. Втім, цей крок був запізнілим: кількарічна практика цілковито дискредитувала білогвардійський рух як у середовищі пересічних трудівників міста та села, так і в національних окраїнах колишньої імперії, що прагли йти власним шляхом. На відміну від А. Денікіна, П. Врангель фактично визнав український національно-визвольний рух повноцінною політичною силою, свідченням чого було запровадження в практику замість назви «Малоросія», що її перед тим використовували білогвардійці, дефініції «Україна». Значно прихильнішим було його ставлення до кримських татар, яким дозволили не лише видавати національні газети, а й скликати Всекримський з’їзд. Однак зусилля П. Врангеля, спрямовані на створення широкої антибільшовицької коаліції, забезпечення зростання соціальної бази білогвардійського проекту за рахунок проведення виваженої земельної реформи, владнання відносин власності, лібералізації та поступок у національному питанні, не знайшли відгуку у провідних політичних діячів. Ані С. Петлюра, ані Н. Махно, ані лідери Міллі Фірка не сприйняли реверс білогвардійського командування.

Не знайшовши політичних союзників і намагаючись використати ситуацію, що склалася під час битви за Київ з військами Ю. Пілсудського, у червні 1920 р. врангелівці вийшли з Криму і розпочали наступ на материковій Україні, з кровопролитними боями відтіснивши радянські війська на правий берег Дніпра. Завдяки 40-тисячному поповненню з Кубані наприкінці червня фронт відсунувся на лінію Херсон — Нікополь — Бердянськ. Зі стратегічної точки зору військова операція П. Врангеля була вкрай вразливою. Це засвідчили виснажливі бої за Каховський плацдарм. У середині серпня він вкотре захопив Олександрівськ. Розвиваючи наступ у східному напрямку, взяв залізничну станцію Синельникове і Маріуполь, створивши загрозу Катеринославу.

Втім, за відсутності резервів та підтримки населення закріплення результату вже не мало перспектив. Фактично йшлося про останню маніфестацію білогвардійського руху, що вичерпав себе політично та фізично.
28 жовтня 1920 р. радянські війська під керівництвом М. Фрунзе розпочали генеральний наступ з Каховського плацдарму. Операція, внаслідок якої білогвардійці втратили 20 тис. бійців, закінчилася 3 листопада. Поріділі ряди Білої армії були вже неспроможні протистояти «червоним», які вкотре уклали військовий союз з махновцями, спромоглися виставити на Південному фронті майже 200 тис. бійців. Це була не та «армія», що протистояла білогвардійцям роком раніше — часи білогвардійського терору далися взнаки, і «червоні», і махновці були налаштовані знищити білогвардійський рух з корінням. Операція зі штурму Перекопських укріплень почалася 8 листопада. 11 листопада опір білогвардійців було зламано. 16 листопада кіннота «червоних» зайняла Керч, М. Фрунзе доповів В. Леніну про ліквідацію Південного фронту. Евакуація білогвардійського руху, хід якої десятиріччями потому вивчали у військових академіях, відбулася організовано й оперативно. За кілька днів на цивільних пароплавах і військових кораблях, переважно французьких, було перевезено 145,7 тис. військовослужбовців врангелівських армій та біженців. Вона засвідчила цілковитий провал імперського проекту, хоч його безпосередні учасники, яких доля розкидала теренами Туреччини, Європи та Америки, аж до Другої світової війни відмовлялися це визнавати. 

На цьому випробування Криму не завершилися. Остаточне встановлення там влади більшовиків відбувалося з повним врахуванням уроків двох попередніх невдач. Цього разу ставку було зроблено на масштабний терор. Провідну роль у його організації відіграли начальник Кримської ударної групи (яка була утворена 21 листопада) в Особливому відділі Південного і Південно-Західного фронту Ю. Євдокимов, очільниця Кримської партійної організації Р. Самойлова (Землячка) та глава Кримревкому угорець Бела Кун. Мета зачистки півострова була цілком прозорою:  унеможливлення відродження білогвардійського та зеленого рухів у Криму, розчищення політичного майданчика для тріумфального повернення і остаточного встановлення більшовизму на півострові. Утопивши Крим у крові всіх тих сил, що протистояли двом попереднім спробам вождів Червоної Росії утвердитися у ньому, вони почали розбудовувати стандартну радянську систему, щоправда, з виразними кримськотатарськими акцентами.

Кремль прагнув перетворити Крим на авангардний пост РСФРР у країнах Близького Сходу, саме тому він доклав усіх зусиль, щоб закріпити його за собою. Більшовицький провід не зупинила й та обставина, що в адміністративному відношенні Крим, відрізаний від РСФРР радянською Україною, став своєрідним «островом». 18 жовтня 1921 р. була прийнята постанова ВЦВК і РНК РСФРР «Про автономію Кримської Радянської Соціалістичної республіки», що створювалася як територіальна автономія в складі РСФРР. Цим документом більшовицькі керманичі, як тоді здавалося, поставили крапку в дискусії «Чий Крим?».

За чотири роки національно-визвольних змагань 1917—1920 рр. Крим тричі намагалися підкорити більшовики, двічі — проімперські сили, двічі він перебував під контролем окупаційних контингентів. Він був тоді затиснутий поміж інтересами чотирьох імперій, що перебували в стані активного розпаду і були учасниками кровопролитної Світової війни. Переможцем боротьби за Крим у ті часи вийшла радянська влада.

Володимир ЛИТВИН.

Фото з архіву «Голосу України».