Кажуть, що в народі, як у хмарі, — під час грози все назовні вийде. Над нашою Батьківщиною сьогодні гримить гроза. Хто ховається від неї під парасолькою, хто щільно закрив вікна дому, але більшість очікують, коли вона мине і свіжим повітрям знову дихатимуть люди.
Чуючи «запальні» промови опозиціонерів на мітингах, ловиш себе на думці: щоразу звучить щось нове, але завжди те саме. Сьогодні, на мій погляд, наша країна котиться похилою площиною тому, що в опозиції надто багато Сізіфів. Я гадаю, що опозиційні політики підштовхують Україну до небезпечної межі, за якою починається точка відліку руйнування держави. Коли свариться подружжя — нищиться сім’я, коли конфліктують менеджери — руйнується підприємство, коли сваряться громадяни однієї держави — вона гине. Невже ці прописні істини не відомі й тим, хто вивів народ і «Беркут» на Майдан, хто намагається вбити клин між Заходом і Сходом, Півднем і Північчю країни?
У 1963 році я отримав диплом після завершення навчання на факультеті «Технологія органічного синтезу і синтетичного каучуку» Одеського політехнічного інституту й був направлений за державним розподілом у Горлівку на азотно-туковий хімічний комбінат імені С. Орджонікідзе, де був призначений начальником зміни паропластів. 50 років тому, коли починалася моя трудова біографія, мені й моїм одноліткам у голову прийти не могло, що настане момент, коли в протистоянні на головному майдані України зійдуться люди, що однаково люблять свою Батьківщину. 50 років тому ніхто не ділив народ на «западенців» і «східняків». Що ж із нами сталося? Чому ми збожеволіли від полум’яних промов юних вождиків? Не хочу нікого кривдити, зрозумійте мене правильно, але в ці дні згадую слова письменника Фазіля Іскандера про те, що «бывают времена, когда люди принимают коллективную вонь за единство духа».
Благополуччя народу — в мирі, а не у війні. Так, усі ми різні, але всі ми з однієї сім’ї, ім’я якої Україна. І нам усім треба будувати храми — церкви, мечеті, синагоги, кенаси, молитовні, а не створювати цвинтарі. Опозиція набралася мистецтва в роздачі обіцянок. Реальних справ обмаль, а вони сьогодні як ніколи потрібні всім нам.
Грудку землі вітер не віднесе — це мудра істина, вистраждана поколіннями. А шлях, пропонований нам вождями опозиції, — піщаний глухий кут. А пісок вітер рознесе світами. Тільки ми, українці, не піщинки, ми — грудка землі. Шкода, що не розуміють це й ті, хто кличе людей на Майдан, і ті, хто там опинився з різних причин.
Володимир ФІЛІПЧУК, почесний громадянин міста-героя Одеса, президент благодійного фонду «Надія, добро і добробут», голова Одеського обласного відділення «Ради миру», Герой України.
