Інтерв’ю генерального директора «Укрінформу» Олександра Харченка — «Голосу України»

— Який він, «Укрінформ», у сто років, що йому притаманно?
— Харизма та темперамент Дмитра Донцова. Іронія та самоіронія Іллі Ільфа. Романтизм та талановитість раннього Павла Тичини. Принциповість та твердість Володимира Нарбута.
— Учились цьому у них? Переймали їхні таланти?
— Чому переймали? Ці люди працювали у нас. А ще, приміром, такі легендарні постаті, як карикатурист Борис Єфімов, фотограф Яків Давидзон, письменники Костянтин Паустовський та Іван Ле. Дмитро Донцов став першим директором агентства, заснованого гетьманом Скоропадським. А паралельно більшовики, аби доносити свою «правду», заснували своє агентство, і вони працювали одночасно. А потім залишилось лише одне — УкТа, тобто Українське телеграфне агентство.
— І як відомі письменники, тепер вже класики української та радянської літератур, «прибились» до агентства? Яким боком вони до виробництва новин?
— Новини теж можна робити по-різному. Ми сьогодні багато говоримо про максимально зручне донесення новин до споживача, про різні там мультимедійності. Тоді ж була своя мультимедійність. Не треба недооцінювати більшовиків. Вони люди цинічні, але, погодьтесь, недурні. Практично відразу побачили, що новини про «соціалістичні перетворення» йдуть «туго». І, аби зробити їх цікавими, зрозумілими та яскравими, покликали талановитих письменників та карикатуристів.
— І всі ці люди, разом з іншими — репортерами, фотожурналістами, редакторами, всі ці роки працювали пропагандистами, обслуговуючи владу?
— Коли говорити спрощено, є дві точки зору на історію агентства. Одна: агентство — це форпост української журналістики, авангард та кузня кадрів. Інша — це слуга радянської, а потім вже не радянської, але й не зовсім демократичної української влади. Правда, як майже завжди воно в житті, посередині. Я сказав би так: сто років агентства — це сто років непростої історії, нерозривно пов’язаної з історією країни.
З одного боку, агентство розвивалось разом із країною, часто хворіючи на ті само недуги, що і вся країна. При цьому воно часто ставало ініціатором, двигуном масштабних перетворень у країні. Приміром, радіофікації країни. РАТАУ (Радіотелеграфне агентство України), яке гостро потребувало розгалуженої мережі передачі новин, фактично виступило ініціатором та основним рушієм радіофікації України. З іншого — воно справді було пропагандистом радянської влади. Відповідно, протягом всього часу розширювались методи та інструменти впливу — скажімо, певний час видавалась газета «Галицький комуніст», яку підпільними шляхами передавали на Західну Україну, а новини, аби доносити інформацію до світу, тиражувались не лише українською й російською, а й польською, чеською, угорською, французькою мовами. А ще агентство було не лише телеграфним агентством, а й клубом та театром, мало у своєму віданні навіть агітпоїзди, агітпароплави та агітлітаки. Відтак, заглиблюючись в історію нашого агентства, маємо аналізувати громадянську війну не лише як протистояння озброєних людей, а й як інформаційну боротьбу, в якій, з одного боку, були установи, подібні до ЮгРОСТА і РОСТА, а з іншого — білогвардійський Осваг («Осведомительное агентство» з понад 10 тисячами співробітників).
І так практично всі роки. З одного боку, в агентстві творили Юрій Олеша і Володимир Сосюра, з іншого — поруч сиділи і працювали різного роду особісти, начальники «першого відділу», цензори, які пильнували, аби до радянської людини не потрапила яка ідеологічна «зараза» та, відповідно, «стерилізували» новини. Багато людей пристосовувались до системи, а дехто кидав виклик цій системі. Директор агентства Іван Лакиза у 1935-му не лише не визнав звинувачень проти себе в «буржуазному націоналізмі й замаху на Сталіна», а кинув виклик, відмовившись давати свідчення та назвавши слідство «комедією», після чого був за вироком «трійки» розстріляний. Трьох директорів агентства в сталінські часи було репресовано. Ось, скажімо, Володимир Нарбут, один із тих директорів, який намагався обстоювати українську лінію в агентстві, і навіть точної дати загибелі якого ми тепер не знаємо. Якби ніхто не боровся, ЦК Компартії не доводилось би закривати журнали, які видавало агентство, та ухвалювати цілі постанови, аби засудити націоналістичні чи буржуазні «перегини» в агентстві.
— Спираючись на таку історію, маючи за спиною такі імена, до чого прагне нині агентство? Що сьогодні найактуальніше для нього?
— Якщо вирізнити найголовніше — служити суспільству, а не владі. Спитаєте, чи це можливо, будучи державним інформагентством? Можливо. Яскравий приклад — одне з чотирьох найбільших світових агентств —Франс Прес. Хоч би як «гнучко» не називалась його форма, фактично агентство фінансується французьким урядом. Кілька років у Євросоюзі навіть тривало розслідування, ініційоване одним німецьким агентством (воно, що символічно, вже закрилось), аби припинити таку практику. Нічого з того не вийшло. А Франс Прес при цьому є одним із лідерів серед інформагентств, і ніхто не дорікне французам за несучасність чи нетехнологічність.
— Тож, які найголовніші завдання бачите перед агентством?
— Бути конкурентоспроможними. Отже, на перший план виходить технічне переоснащення (кілька років тому, уявіть собі, в агентстві могли закупити один комп’ютер, тоді як західні конкуренти мало не щороку практично оновлювались технічно). А ще — ментальна перебудова: чомусь завжди вважалось, що державне медіа — це щось таке неповоротке, неоперативне, сіре та нудне. Ми працюємо з іншою установкою: ми — найоперативніші, найкреативніші та найяскравіші. Для цього проводимо медіашколи, експериментуємо, залучаємо молодь. Та що власне я буду вас агітувати, загугліть «Укрінформ», зайдіть на наш сайт і зробите свої висновки, чи ми сучасні у свої сто років...

Фото з архіву «Укрінформу».