Інтерв’ю з керівником журналу «Військо України» полковником Валентином Буряченком
«Ромашка», за якою полювали вороги
— Чим ви займалися на початку російської агресії?
— У гібридній війні ми всі вчилися на ходу. Перше, що зробила наша редакція, — обереги для наших воїнів. Як поклик душі. Це були маленькі книжечки «Повертайся живим!» — якраз для кишені. Там були дитячі малюнки, віршики, побажання. А ще зробили книги формату А-4 «Ми віримо в тебе, український солдате!».
Я і мої колеги — військові журналісти першими виїжджали у визволені від окупантів міста Донбасу і долучалися до проведення інформаційно-психологічних операцій. Якщо говорити коротко, це на базі БТРу гучномовець, звідки лунають українська музика, пісні...
— Це те, що й так повинно було бути всі роки незалежності України, а насправді Донбас і Крим перебували в анклаві, позбавленому всього українського...
— Так, але працювали з тим, що мали на той час. У спадок від радянської армії нам дісталися БТРи, ось звукомовні станції на них ми й поставили. У радянському фільмі «У зоні особливої уваги» за допомогою аналогічної станції піхотинці, які загнали в пастку під час навчань десантників, закликали: «Товариші десантники, ви оточені, здавайтеся: пропонуємо вам гарячий чай, сухий одяг і нашу гостинність...». А у нас костромські десантники, які «заблукали» в зоні АТО, і без такої агітації здалися нашим під Амвросіївкою. Одну з таких станцій наші воїни назвали «Ромашка», а вороги навіть оголосили полювання на неї і винагороду в 50 тисяч доларів за її знищення. Особливо вражало під час поїздки однією з таких БТР-станцій, коли в щойно визволеному Краматорську вчителька української мови та дві пенсіонерки давали свої телефони, виявляючи бажання роздавати українські газети, листівки тощо. Навіть Путін під час засідання ради безпеки у Кремлі наприкінці вересня 2014 року зазначив, що з боку України ведеться активна інформаційно-психологічна діяльність.
Друге, над чим ми працювали, — це те, як іноземним ЗМІ показати ситуацію в зоні АТО, адже від їхньої картинки, від їхніх статей залежить ставлення до російсько-української війни мешканців зарубіжних країн і, відповідно, їхніх урядів. Вперше ми завезли велику групу журналістів до Дебальцевого — тоді воно ще було нашим, до Чорнухиного. Ми їм показали реальну картину.
«Пайза» для медіа
— У зоні АТО, а тепер ООС, це ні для кого не секрет, постійно працюють майже 2,5 тисячі журналістів. Як це унормувати, щоб можна було контролювати їхнє перебування там і за потреби надавати допомогу, запобігати появі під виглядом журналістів диверсантів та провокаторів? І я згадав з історії, що у монголо-татар була пайза. Дерев’яна, срібна, золота... Я цією думкою поділився з радником міністра оборони Тетяною Поповою. У підсумку вийшов документ, який регламентує роботу журналістів у зоні АТО, — ми запровадили прес-карти. Наші люди проводили інструктаж під час їх отримання. Це була своєрідна пайза на блокпостах.
— Але і журналісти у нас різні, і далеко не всі медіа в Україні працюють на Україну...
— Тому журналіст під час отримання прес-карти вказував, де він планує працювати: у Новотошківському, Кримському чи Авдіївці. Біля небезпечних об’єктів ми супроводжували журналістів. Не називатиму канали, але було справді чимало випадків, коли журналісти просто намагалися зливати «інформацію». Одного разу під виглядом інтерв’ю в легендарного розвідника, який здійснював рейди в тил ворога, вони зняли всю дорогу на військову базу і з неї. Головне — життя і безпека українських воїнів. Бо коли журналістка через незнання заявляє в ефірі для похвальби, що від неї до позиції ворога — 300 метрів, то вона мимоволі видає ворогам нашу позицію.
— Чи змінилася ситуація в зоні бойових дій щодо інформаційного забезпечення, адже відомо, що і війна починається зі слова, і перемога у війні досягається не тільки зброєю?
— Змінюється. Один із народних депутатів профінансував супутникові антени для наших воїнів. Пам’ятаю, як на передній край ми повезли ці антени, це було у Новгородському в 2015 році. За мою ротацію розвезли по всьому передку ці антени — майже 200 комплектів. Прізвище народного депутата не називатиму, бо він побажав залишитися невідомим.
Та перше, з чим я зіштовхнувся у Новгородському, — церква. Там стояв 43-й батальйон. З однієї позиції було 300 метрів, з іншої — 700 метрів до терористів. Там наші прапор встановили на териконі, він був як більмо на оці у сепаратистів, що ніяк його не могли збити. Бійці діставали поранення, хтось хотів причаститися. А більшість воїнів були з Чернігівської, Полтавської та Харківської областей. Священик з УПЦ Московського патріархату навідріз відмовився виконувати прохання. Пригадую, як боєць з Ізюма образився, що священик відмовився його причастити — а він у себе вдома ходив до храму Московського патріархату. Взагалі на фронті Московський патріархат, м’яко кажучи, популярністю не користувався.
Розмовляв Василь ЧЕПУРНИЙ.
Фото Віктора КОШМАЛА.
