Загальним еквівалентом і водночас компонентою природної та культурної спадщини будь-якого народу можна вважати естетичну категорію краси. Кожним етносом вироблявся свій, притаманний певному «часовому зрізу», ідеал краси, що змінювався історично. Тобто це поняття національне.

Видубицький монастир.

Красивий пейзаж містить у собі високий виховний потенціал. Його естетика виховує. Людина, вбираючи в себе враження від споглядання його живописних краєвидів, збагачується духовно. Незаймана краса земної природи впливає і впливатиме в подальшому на релігію, філософію, мистецтво, науку і, можливо, визначатиме матеріальний і духовний розвиток людства. Тож у світі завжди багато уваги приділялося паркам, парковим та заповідним зонам.

Природа заповідних територій має багато ще неусвідомлених нами цінностей. Через неповноту та поверховість сучасних знань вони не можуть бути виявлені на даний час. Багато що в нашому житті перебуває за межами людського досвіду.

Одною з таких цінностей первинної природи є пізнавально-гуманістична, що властива, зокрема, територіям національних парків, де охороняються природні та історико-культурні об’єкти, покликані служити святій справі патріотичного виховання.

Термін «національний парк» уперше з’явився у Сполучених Штатах Америки, де 1872 р. було створено перший у світі Єллоустоунський національний парк. В Європі перший національний парк з’явився у Нідерландах у 1905 році. Потім були Швеція і Швейцарія.

У світовій природоохоронній практиці розрізняють кілька моделей національних парків: американська, швейцарська, англійська, африканська, японська. Утім, не заглиблюватимемося в них, а повернімося до української моделі.

В Україні нині маємо 48 національних природних парків (НПП). Перший національний парк — Карпатський — існує з 1980 р. Тут знаходиться найвища вершина країни гора Говерла (2061 м), охороняються найунікальніші пейзажі та краєвиди Українських Карпат. Чарують недоторканою красою високо розміщені в горах Карпатського національного парку озера й величні найвищі (після Говерли) гірські вершини — Бребенескул, Петрос, Ребра. Природними скарбами національних парків можна назвати також Шацькі озера на Волині з найглибшим озером в Україні Свитязь, гірське озеро Синевир в НПП «Синевир», букові праліси Ужанського НПП. Казковою красою милують око крейдові ландшафти Святих гір в однойменному національному парку на Донеччині. В Покутських Карпатах, на Косівщині, відомій мальовничими гірськими краєвидами, традиційними художніми промислами, запальними піснями і танцями, на особливий інтерес заслуговує Національний природний парк «Гуцульщина». Це осередок самобутніх звичаїв, побуту і культури гуцулів, їхнього декоративно-прикладного мистецтва. Національний природний парк «Вижницький» у Чернівецькій області охоплює невисокі гірські пасма Буковинських Карпат, які начебто хвилями накочуються на горбисту рівнину передгір’я.

Національні природні парки як території природно-заповідного фонду України високої категорії заповідання (з пріоритетною рекреаційною функцією) організовуються, підкреслимо, з метою задоволення культурно-естетичних потреб відвідувачів, сприяння їхньому оздоровленню і відпочинку, розширенню кругозору.

Тепер, у такому контексті, можна перейти до основної теми (ідеї) нашої статті.

Українська модель національного парку може ґрунтуватися на трьох концептуальних субстанціях: природа — краса та унікальність природного ландшафту, історія — характерність та неповторність історичного середовища, культура — сакральність, святість місцевих пам’яток архітектури, культових закладів.

При розробці концепції моделі національного парку слід виходити з того, що кожний громадянин України — не просто людина, а частинка народу, українського етносу, носій його культури, що, відповідно, виражається у мові, традиціях, моралі, нормах поведінки. Водночас він мусить (зобов’язаний) якнайповніше презентувати землю, котра його породила, щоб зберегти свою національну ідентичність.

Традиційно (генетично) людина прагне до сакральних місць на своїй землі. На цих природно-історичних, ділянках зберігається Дух пращурів, який упродовж нашої історії ставав порятунком для цілого народу.

Святилищами, свого роду природними храмами, каплицями, де здійснюється дійство духовного єднання (та очищення) сучасної людини зі світами минулим і прийдешнім та створеною Богом природою, повинні стати заповідні місця. Людина вийшла з природи і тепер, хоч у такій формі, мусить підтримувати з нею духовний зв’язок.

Тобто теперішні ландшафти (вочевидь заповідні) треба трактувати як системи асоціативні, інтегративні, водночас історичні, в основі — природні. До слова, подібне розуміння ландшафту відображено у Європейській ландшафтній конвенції, прийнятій під егідою Ради Європи (Флоренція, 20.Х.2000 р.) і ратифікованій Верховною Радою України (07.ІХ.2005 р.). Цією конвенцією ландшафт визначається «як необхідний компонент людського середовища та основи ідентичності, відображення різноманіття культурної і природної спадщини». І, відповідно до неї, сприймається таким, яким є насправді.

Якщо природа є основою матеріального (біологічного) єства людини, то культура, історія народу створюють засади її духовного життя. Там своєрідна духовна атмосфера, де людина найбільш гостро відчуває естетичну досконалість живої природи і своє поєднання з нею. Коли пройтися пішки, приміром, Трахтемирівськими горами, як писала відома дослідниця, вчений-археолог В. Петрашенко, то відчуєте на собі всю силу очищення… ви переконаєтесь, що саме тут вічно співіснують добро, істина і краса.

Відтак де святі, чудодійні місця, де фокусується енергія цілого народу, там — його духовні набутки: мова, звичаї, традиції і, загалом, ментальність. Це, вважайте, оази українського етносу, необхідні як противага втраті його ідентичності з причини тотальної асиміляції у нинішньому вестернізованому середовищі (на додачу — російськомовному).

Отож українство (щоб вкотре не згинути) так чи інакше поставлене перед насущною потребою концентруватися навколо окремих святинь національної культури та живильних джерел заповідної природи.

Віртуальним прототипом української моделі національного парку можна назвати невелику ділянку на Видубичах у Києві. Ця місцевість, можливо, одна з небагатьох в Україні, де відчуваєш подих минулих епох і поколінь — з одного боку, і зв’язок з космосом, з прийдешнім світом — з другого. Урочище Видубичі — свята земля, де ступали Данило Галицький, Володимир Мономах, Василько Теребовлянський… Тарас Шевченко (Тарас Григорович змалював у 1844 році Видубицький монастир до «Мальовничої України»). Під час другого перебування в Києві Шевченко разом із товаришем польським поетом (до речі, Шевченко добре знав польську мову) Юліаном Беліна-Кенджицьким, який вчився в університеті святого Володимира, доволі часто ходили кручами Дніпра, від Хрещатого яру, де жив Тарас Григорович (зараз провулок його імені), аж до Видубичів. Поряд із монастирем, на стрімкій кручі, вони довго сиділи, мовчки дивлячись у синю млу над могутнім Славутичем.

Одне слово, наша природа та її збереження та примноження — це своєрідний пропуск у майбутнє.

 

Володимир ГЕТЬМАН,
кандидат географічних наук,
Державна екологічна академія Мінприроди,
кафедра заповідної справи.

Фото Юрія ПЕРЕБАЄВА.